🏛Istorium ✙ || Історія України та світу
🏛Про історію - цікаво!
🎓Тільки важливі моменти з минулого!
Зв'язатися з адміністратором можна через бота @Istorium_bot
Підтримка каналу:
-Paypal - info@istorium.net
-Monobank - 4441 1111 6588 9712
Чат: https://t.me/istorium_ua_chat
🎓Тільки важливі моменти з минулого!
Зв'язатися з адміністратором можна через бота @Istorium_bot
Підтримка каналу:
-Paypal - info@istorium.net
-Monobank - 4441 1111 6588 9712
Чат: https://t.me/istorium_ua_chat
Рейтинг TGlist
0
0
ТипПублічний
Верифікація
Не верифікованийДовіреність
Не надійнийРозташуванняУкраїна
МоваІнша
Дата створення каналуЛип 31, 2022
Додано до TGlist
Черв 02, 2023Прикріплена група
Istorium✙ Chat
253
Останні публікації в групі "🏛Istorium ✙ || Історія України та світу"
16.04.202513:05
Як Америка топила хімічну зброю в океані
Після завершення Першої світової війни Сполучені Штати зіткнулися з проблемою: що робити з тисячами тонн хімічної зброї — іпритом, фосгеном, люїзитом? Зберігати їх було небезпечно, знищувати — дорого. Рішення виявилося простим і тривожним: топити в морях.
Ця практика тривала десятиліттями — з 1920-х до початку 1970-х років. Особливо активно після Другої світової війни США скидали застарілі, нестабільні та непридатні боєприпаси у прибережні води та відкритий океан.
Найвідомішою стала операція CHASE (Cut Holes And Sink 'Em — «Продірявити й затопити»). У рамках цієї програми старі кораблі навмисно завантажували хімічною зброєю, пробивали корпуси та затоплювали в морі.
У 1969 році Пентагон офіційно визнав:
- 74 задокументованих випадки морського поховання хімічної зброї;
- 32 з них — біля берегів США;
- 42 — біля узбереж інших країн.
На дні океанів досі лежать сотні тисяч хімічних боєприпасів — мовчазна, але небезпечна спадщина ХХ століття.
@istorium_ua
Після завершення Першої світової війни Сполучені Штати зіткнулися з проблемою: що робити з тисячами тонн хімічної зброї — іпритом, фосгеном, люїзитом? Зберігати їх було небезпечно, знищувати — дорого. Рішення виявилося простим і тривожним: топити в морях.
Ця практика тривала десятиліттями — з 1920-х до початку 1970-х років. Особливо активно після Другої світової війни США скидали застарілі, нестабільні та непридатні боєприпаси у прибережні води та відкритий океан.
Найвідомішою стала операція CHASE (Cut Holes And Sink 'Em — «Продірявити й затопити»). У рамках цієї програми старі кораблі навмисно завантажували хімічною зброєю, пробивали корпуси та затоплювали в морі.
У 1969 році Пентагон офіційно визнав:
- 74 задокументованих випадки морського поховання хімічної зброї;
- 32 з них — біля берегів США;
- 42 — біля узбереж інших країн.
На дні океанів досі лежать сотні тисяч хімічних боєприпасів — мовчазна, але небезпечна спадщина ХХ століття.
@istorium_ua
16.04.202510:03
Хочеш побачити, якою була Україна 100 років тому?
Це не підручник — це живі фото. Це не вигадка — це моменти, які зупинив об’єктив.
📜 Канал «Історія в фото» — це:
📷 Луцьк, якого вже не існує
📷 Вулиці Слов’янська, коли ще не було асфальту
📷 Історії, про які мовчить Google
Поринь у минуле — воно говорить мовою фото: 🔗https://t.me/+xDxgRiy9LTNjNTcy
Це не підручник — це живі фото. Це не вигадка — це моменти, які зупинив об’єктив.
📜 Канал «Історія в фото» — це:
📷 Луцьк, якого вже не існує
📷 Вулиці Слов’янська, коли ще не було асфальту
📷 Історії, про які мовчить Google
Поринь у минуле — воно говорить мовою фото: 🔗https://t.me/+xDxgRiy9LTNjNTcy
16.04.202509:02
Ви знаєте, що особливого в цьому шматку водопровідної труби? По-перше - йому майже 2 тисячі років, а по-друге - це труба з будинку знаменитої імператриці Валерії Мессаліни. Датується приблизно 47 роком н. е.
Хоча сам по собі міський водопровід був цілком звичним явищем у Римській імперії, дозволити собі мати водогін просто в будинку, а не просто на вулиці, як у більшості, могли тільки дуже багаті та впливові люди. Ба більше, наявність водопроводу в будинку була символом статусу, доступним дуже небагатьом. Тому нерідко на свинцевих трубах відливали ім'я власника вілли чи будинку.
На цій трубі напис перекладається з латині як: «Найзнатніша пані Валерія Мессаліна». Так, та сама Валерія Мессаліна (бл. 22 - 47/48 рр. н. е.) - третя дружина римського імператора Клавдія, сумно відома своїми любовними пригодами і розбещеністю. Її було страчено за наказом чоловіка після того, як він дізнався про її зради.
Щодо матеріалу: так, свинець - не найкращий вибір для водопроводу. Але загалом це не було критичним, бо вода в трубах не застоювалася, а їхня внутрішня поверхня швидко покривалася вапняним нальотом, що захищав від контакту з металом.
Музей Wellcome Collection, Лондон, Велика Британія
@istorium_ua
Хоча сам по собі міський водопровід був цілком звичним явищем у Римській імперії, дозволити собі мати водогін просто в будинку, а не просто на вулиці, як у більшості, могли тільки дуже багаті та впливові люди. Ба більше, наявність водопроводу в будинку була символом статусу, доступним дуже небагатьом. Тому нерідко на свинцевих трубах відливали ім'я власника вілли чи будинку.
На цій трубі напис перекладається з латині як: «Найзнатніша пані Валерія Мессаліна». Так, та сама Валерія Мессаліна (бл. 22 - 47/48 рр. н. е.) - третя дружина римського імператора Клавдія, сумно відома своїми любовними пригодами і розбещеністю. Її було страчено за наказом чоловіка після того, як він дізнався про її зради.
Щодо матеріалу: так, свинець - не найкращий вибір для водопроводу. Але загалом це не було критичним, бо вода в трубах не застоювалася, а їхня внутрішня поверхня швидко покривалася вапняним нальотом, що захищав від контакту з металом.
Музей Wellcome Collection, Лондон, Велика Британія
@istorium_ua
16.04.202507:16
Стародавня православна церква Абуна Йемата Гух, побудована в VI столітті н.е. ефіопськими християнами на висоті 2500 метрів.
@istorium_ua
@istorium_ua
15.04.202513:06
Андре Массена - найжадібніший маршал Наполеона
Хабарництво і казнокрадство йшли з Андре Массена нога в ногу. Він опускався до того, що особисто вимагав трофеї у підлеглих. Уже на острові Святої Єлени Наполеон писав: «Массена був справжнім грабіжником. Він постійно входив у частку з армійськими постачальниками та інтендантами. Я багато разів говорив йому, що, якщо він припинить зловживання, я подарую йому 800 тисяч або навіть мільйон франків».
Після того як у 1806 р. Массена привласнив 6 млн 400 тис. франків, що призначалися на утримання ввіреної йому Неаполітанської армії, Бонапарт «озвірів душею» і наказав негайно конфіскувати запозичені Массеною гроші, які той завбачливо встиг заховати в одному з банків Ліворно. Андре настільки засмутився, що зліг із гарячкою і довго потім плакався всім оточуючим: «Я бився, служачи йому, а він був настільки жорстокий, що забрав у мене мої вельми скромні заощадження, вкладені в банк у Ліворно!»
Але полководець так втягнувся в ці брудні грошові історії, що ніяк не міг із них вибратися. Згодом Наполеону настільки набридли донесення про казнокрадство Массени, що він став... заплющувати на них очі, мотивуючи свою поведінку вельми вагомим аргументом: «Массена володіє таким військовим талантом, перед яким треба схилятися і не згадувати про його недоліки, оскільки вони є у всіх людей».
Сам Массена пояснював свою «хворобу» дуже просто: «Слава - прекрасна річ. Але ж її не покладеш у банк!» Наполеон, який швидко розкусив головний секрет свого маршала, удосталь дав йому перше. Він отримував понад мільйон франків на рік, більше платили тільки Бертьє: 1,5 млн.
Про те, що Массена неймовірний жмот і до непристойності скупий, ходили численні розповіді. У знаменитій битві під Ваграмом Массена, який незадовго до цього пошкодив ногу, під безперервним обстрілом ворога пересувався у відкритій колясці, запряженій четвіркою білих коней.
Після битви дехто натякнув Андре, що непогано було б нагородити і форейтора та кучера, які ризикували нарівні з ним своїми життями. Массена прислухався до голосу розуму і навіть оголосив, що має намір подарувати по 200 франків кожному з сміливців. Але коли хтось із його штабних офіцерів висловився в тому сенсі, що Массена розщедрився і буде виплачувати кожному з цих своїх відданих слуг щорічну пенсію в розмірі 200 франків, то з маршалом ледве не стався інфаркт! Він дико закричав, що за своєї бідності може собі дозволити тільки одного разу заохотити їх обіцяними 400 франками на двох!
@istorium_ua
Хабарництво і казнокрадство йшли з Андре Массена нога в ногу. Він опускався до того, що особисто вимагав трофеї у підлеглих. Уже на острові Святої Єлени Наполеон писав: «Массена був справжнім грабіжником. Він постійно входив у частку з армійськими постачальниками та інтендантами. Я багато разів говорив йому, що, якщо він припинить зловживання, я подарую йому 800 тисяч або навіть мільйон франків».
Після того як у 1806 р. Массена привласнив 6 млн 400 тис. франків, що призначалися на утримання ввіреної йому Неаполітанської армії, Бонапарт «озвірів душею» і наказав негайно конфіскувати запозичені Массеною гроші, які той завбачливо встиг заховати в одному з банків Ліворно. Андре настільки засмутився, що зліг із гарячкою і довго потім плакався всім оточуючим: «Я бився, служачи йому, а він був настільки жорстокий, що забрав у мене мої вельми скромні заощадження, вкладені в банк у Ліворно!»
Але полководець так втягнувся в ці брудні грошові історії, що ніяк не міг із них вибратися. Згодом Наполеону настільки набридли донесення про казнокрадство Массени, що він став... заплющувати на них очі, мотивуючи свою поведінку вельми вагомим аргументом: «Массена володіє таким військовим талантом, перед яким треба схилятися і не згадувати про його недоліки, оскільки вони є у всіх людей».
Сам Массена пояснював свою «хворобу» дуже просто: «Слава - прекрасна річ. Але ж її не покладеш у банк!» Наполеон, який швидко розкусив головний секрет свого маршала, удосталь дав йому перше. Він отримував понад мільйон франків на рік, більше платили тільки Бертьє: 1,5 млн.
Про те, що Массена неймовірний жмот і до непристойності скупий, ходили численні розповіді. У знаменитій битві під Ваграмом Массена, який незадовго до цього пошкодив ногу, під безперервним обстрілом ворога пересувався у відкритій колясці, запряженій четвіркою білих коней.
Після битви дехто натякнув Андре, що непогано було б нагородити і форейтора та кучера, які ризикували нарівні з ним своїми життями. Массена прислухався до голосу розуму і навіть оголосив, що має намір подарувати по 200 франків кожному з сміливців. Але коли хтось із його штабних офіцерів висловився в тому сенсі, що Массена розщедрився і буде виплачувати кожному з цих своїх відданих слуг щорічну пенсію в розмірі 200 франків, то з маршалом ледве не стався інфаркт! Він дико закричав, що за своєї бідності може собі дозволити тільки одного разу заохотити їх обіцяними 400 франками на двох!
@istorium_ua
15.04.202509:01
Різьблена кам'яна посудина із зображенням бранців, що борються, і двох аристократів майя. Гватемала, пізній класичний період, 600-900 роки н.е.
Зверху і знизу - чотири зображення глечика з різних ракурсів, у центрі - його розгортка з нанесеним червоним пігментом зображенням. Посудина вирізана з кальциту настільки тонко, що її стінки здаються напівпрозорими - світло проходить крізь них.
На зображенні два бранці запекло б'ються один з одним, використовуючи як стилети... загострені людські стегнові кістки. Праворуч - владика, правитель міста (курить сигару?) у розкішному вбранні, ліворуч - Itz'aat, «мудрець», один із вищих жерців. Вони готові подати своїм «гравцям» нові «стилети», яких у них явно в надлишку.
Поруч із бранцями - ієрогліфічні підписи з їхніми іменами і зазначенням місцевості, звідки вони були взяті. У верхній частині посудини напис неясного змісту - текст і приблизний переклад наведено в коментарях.
Розміри: діаметр - 19,05 см, висота - 22,86 см.
Музей мистецтв округу Лос-Анджелес (англ. Los Angeles County Museum of Art, скор. LACMA), інв. № M.2010.115.87, США.
@istorium_ua
Зверху і знизу - чотири зображення глечика з різних ракурсів, у центрі - його розгортка з нанесеним червоним пігментом зображенням. Посудина вирізана з кальциту настільки тонко, що її стінки здаються напівпрозорими - світло проходить крізь них.
На зображенні два бранці запекло б'ються один з одним, використовуючи як стилети... загострені людські стегнові кістки. Праворуч - владика, правитель міста (курить сигару?) у розкішному вбранні, ліворуч - Itz'aat, «мудрець», один із вищих жерців. Вони готові подати своїм «гравцям» нові «стилети», яких у них явно в надлишку.
Поруч із бранцями - ієрогліфічні підписи з їхніми іменами і зазначенням місцевості, звідки вони були взяті. У верхній частині посудини напис неясного змісту - текст і приблизний переклад наведено в коментарях.
Розміри: діаметр - 19,05 см, висота - 22,86 см.
Музей мистецтв округу Лос-Анджелес (англ. Los Angeles County Museum of Art, скор. LACMA), інв. № M.2010.115.87, США.
@istorium_ua
15.04.202507:15
Станцетта, найменована Габінетто делле Маскере, частина музею Піо-Клементино, створена 1771 року папою Клементом XIV і доповнена Пієм IV.
@istorium_ua
@istorium_ua
Не змогли отримати доступ
до медіаконтенту
до медіаконтенту
14.04.202513:05
Найбільш везучому хлопчику все-таки не пощастило в 1937 році
Короткий переклад допису з англійської газети Daily Express:
@istorium_ua
Короткий переклад допису з англійської газети Daily Express:
Хлопчик із першої сторінки востаннє на першій сторінці
12 разів одинадцятирічний Віктор Холмс із Бертон-стріт, Пендлбері, Ланкашир, уникав смерті. Тринадцятий раз смерть забрала його.
Тричі його рятували від утоплення в озері недалеко від його будинку: один раз отримав травму, застрягши між колесами фермерського воза. Потім його збив мотоцикл. Двічі його збивали автомобілі.
Коли Віктор експериментував із банкою карбіду, вона вибухнула, і він отримав серйозні опіки. Одного разу на нього напала німецька вівчарка. Пізніше він був ошпарений. Коли робітники осушували те саме нещасливе озеро біля його будинку, він прийшов подивитися, послизнувся і ледве не потонув у багнюці, але робітники встигли його витягнути.
Потім він поранив ногу. Розвинулося зараження, і протягом року хірурги боролися за його життя. Зрештою його виписали з лікарні Парк. Девіхулм. Але незабаром він знову підхопив сепсис і його доставили в лікарню Джеріко в Бері.
Сьогодні йому зробили операцію, він начебто одужав, але потім стався рецидив, і він помер.
@istorium_ua
14.04.202509:01
Ацтекський кам'яний ритуальний ніж, Мексика, XIV - XVI століття
Нехай його веселий оскал і вирячені очі вас не обдурять. Свого часу він вселяв жах ворогам ацтеків. Текпатль - мовою науатль «крем'яний ніж», але його нерідко робили з обсидіану - вулканічного скла. Використовувався під час людських жертвоприношень. Двостороннє лезо ножа кріпилося до дерев'яної ручки, іноді прикрашеної різьбленням або мозаїкою. Втім, і інші месоамериканські народи використовували його для тих самих цілей.
Основним призначенням текпатля були саме жертвопринесення, заради яких, власне, ацтеки вели війни і брали супротивників у полон. Так, наприклад, за допомогою цього ножа жрець міг розсікти грудну клітку полоненого і витягнути з неї серце, що ще б'ється. Також, іноді жерці і прості люди такими ножами наносили собі порізи на різних частинах тіла: вухах, язиці, статевому члені. Кров, що стікала з ран, збирали в ритуальну посудину як дар богам. Але текпатль міг знаходити своє застосування і на полі бою - ацтекські воїни носили його на поясі.
Національний музей антропології (ісп. Museo Nacional de Antropología), Мехіко, Мексика
@istorium_ua
Нехай його веселий оскал і вирячені очі вас не обдурять. Свого часу він вселяв жах ворогам ацтеків. Текпатль - мовою науатль «крем'яний ніж», але його нерідко робили з обсидіану - вулканічного скла. Використовувався під час людських жертвоприношень. Двостороннє лезо ножа кріпилося до дерев'яної ручки, іноді прикрашеної різьбленням або мозаїкою. Втім, і інші месоамериканські народи використовували його для тих самих цілей.
Основним призначенням текпатля були саме жертвопринесення, заради яких, власне, ацтеки вели війни і брали супротивників у полон. Так, наприклад, за допомогою цього ножа жрець міг розсікти грудну клітку полоненого і витягнути з неї серце, що ще б'ється. Також, іноді жерці і прості люди такими ножами наносили собі порізи на різних частинах тіла: вухах, язиці, статевому члені. Кров, що стікала з ран, збирали в ритуальну посудину як дар богам. Але текпатль міг знаходити своє застосування і на полі бою - ацтекські воїни носили його на поясі.
Національний музей антропології (ісп. Museo Nacional de Antropología), Мехіко, Мексика
@istorium_ua
14.04.202507:04
Фрагмент інтер'єрів Церкви Іль-Джезу, Палермо, XVI-XVII ст.
Архітектурний стиль - італійське бароко.
@istorium_ua
Архітектурний стиль - італійське бароко.
@istorium_ua
13.04.202513:01
Лісоруб з Нового Орлеана, (англ. The Axeman of New Orleans) — серійний убивця, який діяв у Новому Орлеані (штат Луїзіана, США), а також в околицях із травня 1918 по жовтень 1919 року. Ймовірно, також він скоював злочини й раніше — 1912 року. Вбивця нападав на своїх жертв із сокирою. Іноді за допомогою того ж інструменту він виламував двері, аби потрапити до будинку. Злочини припинились так само неочікувано, як й розпочалися. Поліція так й не змогла упіймати Лісоруба. Його особу досі не встановлено, хоча існує декілька припущень.
Не всі жертви Лісоруба гинули. Але дикість його нападів тримала в страхові величезну кількість людей. Першими жертвами були люди італійського походження. Газети писали, що можливо ці вбивства були організовані мафією. Але ця версія відпала після подальших злочинів. Серед жертв Лісоруба були й вагітна жінка, й малолітня дитина, зарубана просто на руках в матері. Лісоруб, здавалося, був натхненний злочинами Джека Різника. Він писав уїдливі листи до міських газет, в яких натякав на майбутні вбивства та стверджував, що він не людина, а демон з пекла.
Найвідомішим є його лист від 13 березня 1919 року, опублікований у газетах. Лісоруб писав, що наступне вбивство відбудеться 19 березня через 15 хвилин після приходу півночі. Він обіцяв не чіпати лише тих людей, які в цей час будуть слухати джаз. 19 березня всі розважальні заклади були переповнені, а професіонали та аматори грали джаз просто на вулиці. Жодних убивств цієї ночі не сталося. Хоча, не всі містяни тоді злякалися Лісоруба. Деякі написали листи у відповідь до газети, в яких запрошували вбивцю навідатись до їхніх домівок та подивитись, хто кого вб'є. Один з мешканців ввічливо попросив Лісоруба не виламувати вхідних дверей й навіть пообіцяв лишити відчиненими вікна.
Кримінальний оглядач Колін Вілсон припускав, що Лісорубом, можливо, був такий собі Джозеф Момфр. У грудні 1920 року його нібито застрелила удова Майка Пепітоуна, останньої відомої жертви Лісоруба. Ця версія Вілсона стала доволі популярною. Але інший оглядач, Майкл Н'ютон, дослідивши всі можливі поліцейські зведення та судові протоколи, а також архіви газет, не зміг знайти жодних даних про людину на ім'я Джозеф Момфр. Також він не знайшов жодної інформації про те, що вдова Пепітоун була заарештована за вбивство чоловіка. Вдалося виявити лише один факт. 16 травня 1912 року невідомий зловмисник заліз у будинок та застрелив італійську сімейну пару. Чоловікові вдалося вижити, його дружина померла. У газетах головним підозрюваним було згадано людину на прізвище Момфр. Якщо Момфр й дійсно був Лісорубом, то італійці стали першими жертвами майбутнього серійного вбивці.
@istorium_ua
Не всі жертви Лісоруба гинули. Але дикість його нападів тримала в страхові величезну кількість людей. Першими жертвами були люди італійського походження. Газети писали, що можливо ці вбивства були організовані мафією. Але ця версія відпала після подальших злочинів. Серед жертв Лісоруба були й вагітна жінка, й малолітня дитина, зарубана просто на руках в матері. Лісоруб, здавалося, був натхненний злочинами Джека Різника. Він писав уїдливі листи до міських газет, в яких натякав на майбутні вбивства та стверджував, що він не людина, а демон з пекла.
Найвідомішим є його лист від 13 березня 1919 року, опублікований у газетах. Лісоруб писав, що наступне вбивство відбудеться 19 березня через 15 хвилин після приходу півночі. Він обіцяв не чіпати лише тих людей, які в цей час будуть слухати джаз. 19 березня всі розважальні заклади були переповнені, а професіонали та аматори грали джаз просто на вулиці. Жодних убивств цієї ночі не сталося. Хоча, не всі містяни тоді злякалися Лісоруба. Деякі написали листи у відповідь до газети, в яких запрошували вбивцю навідатись до їхніх домівок та подивитись, хто кого вб'є. Один з мешканців ввічливо попросив Лісоруба не виламувати вхідних дверей й навіть пообіцяв лишити відчиненими вікна.
Кримінальний оглядач Колін Вілсон припускав, що Лісорубом, можливо, був такий собі Джозеф Момфр. У грудні 1920 року його нібито застрелила удова Майка Пепітоуна, останньої відомої жертви Лісоруба. Ця версія Вілсона стала доволі популярною. Але інший оглядач, Майкл Н'ютон, дослідивши всі можливі поліцейські зведення та судові протоколи, а також архіви газет, не зміг знайти жодних даних про людину на ім'я Джозеф Момфр. Також він не знайшов жодної інформації про те, що вдова Пепітоун була заарештована за вбивство чоловіка. Вдалося виявити лише один факт. 16 травня 1912 року невідомий зловмисник заліз у будинок та застрелив італійську сімейну пару. Чоловікові вдалося вижити, його дружина померла. У газетах головним підозрюваним було згадано людину на прізвище Момфр. Якщо Момфр й дійсно був Лісорубом, то італійці стали першими жертвами майбутнього серійного вбивці.
@istorium_ua
13.04.202509:01
Мозаїчна маска з іклами, пізній посткласичний період майя, 1200-1520 рр. н.е.
Моторошно, чи не так? Використані матеріали: дерево, бірюза, нефрит, черепахові панцири, черепахи, черепашки, раковини, глина, смола, кістки, волосся, зуби людини і тварин. Матеріали, використані для прикраси цієї маски (насамперед нефрит і бірюза), були придбані майя через торгівлю з далекими регіонами.
Бірюза, імпортована з латиноамериканського південного заходу, була рідкістю в районі майя до посткласичного періоду. Сам стиль маски відображає естетичну традицію, спільну для пізніх майяських і міштекських культурних центрів.
Розміри: 13,65 x 13,34 x 8,26 см. Інформація про обставини і точне місце знахідки в музейному описі на сайті музею відсутня.
Доколумбова колекція музею Думбартон-Окс (англ. Dumbarton Oaks), інв. № PC.B.557, Джорджтаун, округ Колумбія, США
@istorium_ua
Моторошно, чи не так? Використані матеріали: дерево, бірюза, нефрит, черепахові панцири, черепахи, черепашки, раковини, глина, смола, кістки, волосся, зуби людини і тварин. Матеріали, використані для прикраси цієї маски (насамперед нефрит і бірюза), були придбані майя через торгівлю з далекими регіонами.
Бірюза, імпортована з латиноамериканського південного заходу, була рідкістю в районі майя до посткласичного періоду. Сам стиль маски відображає естетичну традицію, спільну для пізніх майяських і міштекських культурних центрів.
Розміри: 13,65 x 13,34 x 8,26 см. Інформація про обставини і точне місце знахідки в музейному описі на сайті музею відсутня.
Доколумбова колекція музею Думбартон-Окс (англ. Dumbarton Oaks), інв. № PC.B.557, Джорджтаун, округ Колумбія, США
@istorium_ua
13.04.202507:01
Цей мовчазний страж охороняє палац, точніше його руїни, правителів династії пізньої Шан уже понад три тисячі років. Іньсюй, Китай, 1250-1046 рр. до н.е.
Так, це не поховання на цвинтарі, а жертовна яма, знайдена поруч із фундаментом палацу. Воїн сидить із піднятою головою, тримає свою алебарду, готовий до сутички.
Від кого і що він охороняє? Живі воїни стояли біля дверей палацу, захищаючи правителів від змовників або бунтівників. Але в цього вартового завдання значно відповідальніше: він захищав палац від злісних духів, посланих магами і чаклунами.
У мертвого воїна, озброєного магічною нефритовою алебардою, це вийде краще, ніж у будь-якого живого стража. Адже померлий перебуває в іншому вимірі/світі, недоступному для живих, йому не потрібен відпочинок, і він точно ніколи не піде зі свого поста.
Іньсюй (кит. 殷墟; букв. «Руїни Інь») - археологічний пам'ятник на місці останньої столиці династії Шан, сучасний Аньян, провінція Хенань, Північний Китай.
@istorium_ua
Так, це не поховання на цвинтарі, а жертовна яма, знайдена поруч із фундаментом палацу. Воїн сидить із піднятою головою, тримає свою алебарду, готовий до сутички.
Від кого і що він охороняє? Живі воїни стояли біля дверей палацу, захищаючи правителів від змовників або бунтівників. Але в цього вартового завдання значно відповідальніше: він захищав палац від злісних духів, посланих магами і чаклунами.
У мертвого воїна, озброєного магічною нефритовою алебардою, це вийде краще, ніж у будь-якого живого стража. Адже померлий перебуває в іншому вимірі/світі, недоступному для живих, йому не потрібен відпочинок, і він точно ніколи не піде зі свого поста.
Іньсюй (кит. 殷墟; букв. «Руїни Інь») - археологічний пам'ятник на місці останньої столиці династії Шан, сучасний Аньян, провінція Хенань, Північний Китай.
@istorium_ua
12.04.202513:01
З волинкою проти куль: історія Білла Мілліна
6 червня 1944 року, пляж «Сворд», Нормандія. Під шквальним вогнем, серед вибухів і криків поранених, один чоловік кидався в очі — він ішов берегом у кілті та грав на волинці. Його звали Білл Міллін. Він був єдиним волинщиком, який висадився разом із союзниками на французьке узбережжя.
Використання волинщиків у бойових операціях було офіційно заборонене — надто небезпечно. Та командир елітного шотландського загону лорд Ловат лише відмахнувся:
— Це англійський наказ. А ми — шотландці.
Міллін ступив на берег першим, під звуки власної музики. Він грав, поки навколо вибухали снаряди та падали солдати. Коли полонили німецьких снайперів, їх спитали, чому не стріляли в нього. Відповідь була проста:
— Ми подумали, що він божевільний. Пожалкували.
Міллін був не просто музикантом. Він став символом духу — впертого, вільного, незламного. Разом із Ловатом він дійшов до мосту через Орн, продовжуючи грати попри обстріли.
Він вижив, дожив до 88 років і помер у 2010-му. А вже у 2013 році на французькому узбережжі відкрили пам’ятник волинщику, який грав крізь війну.
@istorium_ua
6 червня 1944 року, пляж «Сворд», Нормандія. Під шквальним вогнем, серед вибухів і криків поранених, один чоловік кидався в очі — він ішов берегом у кілті та грав на волинці. Його звали Білл Міллін. Він був єдиним волинщиком, який висадився разом із союзниками на французьке узбережжя.
Використання волинщиків у бойових операціях було офіційно заборонене — надто небезпечно. Та командир елітного шотландського загону лорд Ловат лише відмахнувся:
— Це англійський наказ. А ми — шотландці.
Міллін ступив на берег першим, під звуки власної музики. Він грав, поки навколо вибухали снаряди та падали солдати. Коли полонили німецьких снайперів, їх спитали, чому не стріляли в нього. Відповідь була проста:
— Ми подумали, що він божевільний. Пожалкували.
Міллін був не просто музикантом. Він став символом духу — впертого, вільного, незламного. Разом із Ловатом він дійшов до мосту через Орн, продовжуючи грати попри обстріли.
Він вижив, дожив до 88 років і помер у 2010-му. А вже у 2013 році на французькому узбережжі відкрили пам’ятник волинщику, який грав крізь війну.
@istorium_ua
12.04.202509:01
Це зображення воїна Наска з відрізаною головою ворога, розписна посудина культури Наска, датування - 410-650 рр. н.е.
Наска вважали такі голови джерелом сили - духовної, фізичної та магічної.
Місце знахідки - південне узбережжя Перу. Загальні розміри: 28,8 x 16 x 17 см. Вага - 680 грамів.
Художній музей Клівленда (Cleveland Art Museum), інв. № 2012.116, Огайо, США
@istorium_ua
Наска вважали такі голови джерелом сили - духовної, фізичної та магічної.
Місце знахідки - південне узбережжя Перу. Загальні розміри: 28,8 x 16 x 17 см. Вага - 680 грамів.
Художній музей Клівленда (Cleveland Art Museum), інв. № 2012.116, Огайо, США
@istorium_ua
12.04.202513:01
З волинкою проти куль: історія Білла Мілліна
6 червня 1944 року, пляж «Сворд», Нормандія. Під шквальним вогнем, серед вибухів і криків поранених, один чоловік кидався в очі — він ішов берегом у кілті та грав на волинці. Його звали Білл Міллін. Він був єдиним волинщиком, який висадився разом із союзниками на французьке узбережжя.
Використання волинщиків у бойових операціях було офіційно заборонене — надто небезпечно. Та командир елітного шотландського загону лорд Ловат лише відмахнувся:
— Це англійський наказ. А ми — шотландці.
Міллін ступив на берег першим, під звуки власної музики. Він грав, поки навколо вибухали снаряди та падали солдати. Коли полонили німецьких снайперів, їх спитали, чому не стріляли в нього. Відповідь була проста:
— Ми подумали, що він божевільний. Пожалкували.
Міллін був не просто музикантом. Він став символом духу — впертого, вільного, незламного. Разом із Ловатом він дійшов до мосту через Орн, продовжуючи грати попри обстріли.
Він вижив, дожив до 88 років і помер у 2010-му. А вже у 2013 році на французькому узбережжі відкрили пам’ятник волинщику, який грав крізь війну.
@istorium_ua
6 червня 1944 року, пляж «Сворд», Нормандія. Під шквальним вогнем, серед вибухів і криків поранених, один чоловік кидався в очі — він ішов берегом у кілті та грав на волинці. Його звали Білл Міллін. Він був єдиним волинщиком, який висадився разом із союзниками на французьке узбережжя.
Використання волинщиків у бойових операціях було офіційно заборонене — надто небезпечно. Та командир елітного шотландського загону лорд Ловат лише відмахнувся:
— Це англійський наказ. А ми — шотландці.
Міллін ступив на берег першим, під звуки власної музики. Він грав, поки навколо вибухали снаряди та падали солдати. Коли полонили німецьких снайперів, їх спитали, чому не стріляли в нього. Відповідь була проста:
— Ми подумали, що він божевільний. Пожалкували.
Міллін був не просто музикантом. Він став символом духу — впертого, вільного, незламного. Разом із Ловатом він дійшов до мосту через Орн, продовжуючи грати попри обстріли.
Він вижив, дожив до 88 років і помер у 2010-му. А вже у 2013 році на французькому узбережжі відкрили пам’ятник волинщику, який грав крізь війну.
@istorium_ua
+2
17.03.202508:08
Стародавні ступінчасті колодязі в Індії
Ступінчасті колодязі являють собою котловани, що наповнюються як ґрунтовими водами, так і за рахунок опадів у сезон дощів. Система різнорівневих майданчиків і сходів, що з'єднують їх, дає змогу забезпечити доступ до води в будь-який сезон за будь-якого її рівня.
Один із найбільших збережених ступінчастих колодязів Чанд-Баорі в селі Абханері в Раджастхані має 13 ярусів і загальну глибину 30 метрів.
@istorium_ua
Ступінчасті колодязі являють собою котловани, що наповнюються як ґрунтовими водами, так і за рахунок опадів у сезон дощів. Система різнорівневих майданчиків і сходів, що з'єднують їх, дає змогу забезпечити доступ до води в будь-який сезон за будь-якого її рівня.
Один із найбільших збережених ступінчастих колодязів Чанд-Баорі в селі Абханері в Раджастхані має 13 ярусів і загальну глибину 30 метрів.
@istorium_ua
26.03.202514:40
Роберт Кемпбелл - офіцер британської армії, який здивував увесь світ тим, що під час Першої світової війни, коли його відпустили з полону під чесне слово повернутися, він дотримав обіцянку.
Військова служба почалася для Кемпбелла ще 1903 року, і початок Першої світової він зустрів у чині капітана, командуючи 1-м батальйоном Східного Суррейського піхотного полку. З кінця липня його підрозділ було перекинуто на канал Монс-Конде, що розташований на північному заході Франції. І на початку серпня німецькі війська їх атакували.
Поранений капітан опинився в німецькому полоні й був розміщений у Магдебурзі. У 1916 році він отримав листа з дому з новиною про те, що його мати помирає від раку. Поміркувавши, він написав прохання відпустити його попрощатися з матір'ю не комусь, а самому кайзеру Вільгельму II. Як не дивно, послання дійшло до нього, і він відповів, що дозволяє британському офіцеру вирушити додому на два тижні, включно з чотирма днями на дорогу туди-назад на човні та поїзді. І натомість вимагає дати слово честі, що той повернеться в табір для військовополонених.
7 листопада 1916 року Роберт прибув до своєї матері (вона померла за 3 місяці) у Грейвсенд, графство Кент, і провів із нею тиждень. А потім, незважаючи на всі спроби близьких відмовити його, дотримав своєї обіцянки і повернувся в німецький полон.
Після закінчення Першої світової Кемпбелл був звільнений і повернувся на батьківщину, де служив в армії до виходу на пенсію 1925 року. У Другу світову повернувся на службу до рідного полку, ставши головним спостерігачем Королівського корпусу спостерігачів (підрозділ цивільної оборони, що займався виявленням, ідентифікацією, відстеженням і сповіщенням про польоти повітряних суден над Британією) на острові Вайт.
Війну він пережив, а помер уже 1961 року.
@istorium_ua
Військова служба почалася для Кемпбелла ще 1903 року, і початок Першої світової він зустрів у чині капітана, командуючи 1-м батальйоном Східного Суррейського піхотного полку. З кінця липня його підрозділ було перекинуто на канал Монс-Конде, що розташований на північному заході Франції. І на початку серпня німецькі війська їх атакували.
Поранений капітан опинився в німецькому полоні й був розміщений у Магдебурзі. У 1916 році він отримав листа з дому з новиною про те, що його мати помирає від раку. Поміркувавши, він написав прохання відпустити його попрощатися з матір'ю не комусь, а самому кайзеру Вільгельму II. Як не дивно, послання дійшло до нього, і він відповів, що дозволяє британському офіцеру вирушити додому на два тижні, включно з чотирма днями на дорогу туди-назад на човні та поїзді. І натомість вимагає дати слово честі, що той повернеться в табір для військовополонених.
7 листопада 1916 року Роберт прибув до своєї матері (вона померла за 3 місяці) у Грейвсенд, графство Кент, і провів із нею тиждень. А потім, незважаючи на всі спроби близьких відмовити його, дотримав своєї обіцянки і повернувся в німецький полон.
Після закінчення Першої світової Кемпбелл був звільнений і повернувся на батьківщину, де служив в армії до виходу на пенсію 1925 року. У Другу світову повернувся на службу до рідного полку, ставши головним спостерігачем Королівського корпусу спостерігачів (підрозділ цивільної оборони, що займався виявленням, ідентифікацією, відстеженням і сповіщенням про польоти повітряних суден над Британією) на острові Вайт.
Війну він пережив, а помер уже 1961 року.
@istorium_ua
23.03.202515:06
Тактика бою запорозьких козаків: табір як мобільна фортеця
Запорозькі козаки були видатними воїнами свого часу, запровадивши дієві тактичні рішення, які дозволяли успішно протистояти чисельно переважаючим силам противника. Однією з найбільш поширених воєнних стратегій був "табір" або "вагенбург" — рухоме укріплення, що давало можливість ефективно вести оборону у степу.
Козацький табір складався з великої кількості возів, які розташовувалися у формі трикутника або овалу. Вози зв'язували між собою ланцюгами або мотузками, створюючи суцільну стіну, яка слугувала захистом від ворожої кінноти. У центрі цього укріплення розміщувалися піхота, запасні боєприпаси та продовольство.
Навколо табору висилали дозорних вершників, які стежили за пересуванням противника. Якщо наближалася загроза, козаки швидко займали бойові позиції: стрільці розташовувалися між возами, а артилеристи готували гармати.
Запорозькі козаки активно використовували вогнепальну зброю. На деяких возах встановлювали легкі гармати, які завдавали значних втрат ворогу. Піхотинці озброювалися рушницями (пищалями) та аркебузами, з яких вони вели прицільний вогонь з-за захисту возів.
Особливістю козацької тактики було безперервне ведення вогню. Щоб підтримувати високу скорострільність, використовували систему передачі заряджених рушниць: одні козаки стріляли, а інші заряджали зброю та передавали її стрільцям.
Після того, як вогонь з табору розсіював лави ворога, козацька кіннота стрімко вискакувала з укріплення та добивала супротивника шаблями й списами. Завдяки високій маневреності вони швидко переслідували ворога, не даючи йому змоги перегрупуватися.
Козаки прагнули завдавати ударів раптово. Вони використовували ніч для потайного наближення до ворога, а на світанку починали атаку. Важливою рисою їхнього бою була висока ініціативність та взаємодопомога.
Кіннота в атаку йшла "лавою" — широким нерівним фронтом, крила якого загиналися, охоплюючи ворога з флангів. Аби протидіяти ворожій кавалерії, козаки застосовували "батовку" — щільне шикування піхоти, яке створювало непроникну стіну для ворожих вершників.
Ця тактика була особливо ефективною проти татарських орд, які здебільшого використовували легку кінноту. Оскільки татари зазвичай уникали відкритих сутичок і застосовували тактику раптових нападів, добре організований козацький табір робив їхні атаки малоефективними.
@istorium_ua
Запорозькі козаки були видатними воїнами свого часу, запровадивши дієві тактичні рішення, які дозволяли успішно протистояти чисельно переважаючим силам противника. Однією з найбільш поширених воєнних стратегій був "табір" або "вагенбург" — рухоме укріплення, що давало можливість ефективно вести оборону у степу.
Козацький табір складався з великої кількості возів, які розташовувалися у формі трикутника або овалу. Вози зв'язували між собою ланцюгами або мотузками, створюючи суцільну стіну, яка слугувала захистом від ворожої кінноти. У центрі цього укріплення розміщувалися піхота, запасні боєприпаси та продовольство.
Навколо табору висилали дозорних вершників, які стежили за пересуванням противника. Якщо наближалася загроза, козаки швидко займали бойові позиції: стрільці розташовувалися між возами, а артилеристи готували гармати.
Запорозькі козаки активно використовували вогнепальну зброю. На деяких возах встановлювали легкі гармати, які завдавали значних втрат ворогу. Піхотинці озброювалися рушницями (пищалями) та аркебузами, з яких вони вели прицільний вогонь з-за захисту возів.
Особливістю козацької тактики було безперервне ведення вогню. Щоб підтримувати високу скорострільність, використовували систему передачі заряджених рушниць: одні козаки стріляли, а інші заряджали зброю та передавали її стрільцям.
Після того, як вогонь з табору розсіював лави ворога, козацька кіннота стрімко вискакувала з укріплення та добивала супротивника шаблями й списами. Завдяки високій маневреності вони швидко переслідували ворога, не даючи йому змоги перегрупуватися.
Козаки прагнули завдавати ударів раптово. Вони використовували ніч для потайного наближення до ворога, а на світанку починали атаку. Важливою рисою їхнього бою була висока ініціативність та взаємодопомога.
Кіннота в атаку йшла "лавою" — широким нерівним фронтом, крила якого загиналися, охоплюючи ворога з флангів. Аби протидіяти ворожій кавалерії, козаки застосовували "батовку" — щільне шикування піхоти, яке створювало непроникну стіну для ворожих вершників.
Ця тактика була особливо ефективною проти татарських орд, які здебільшого використовували легку кінноту. Оскільки татари зазвичай уникали відкритих сутичок і застосовували тактику раптових нападів, добре організований козацький табір робив їхні атаки малоефективними.
@istorium_ua
16.04.202513:05
Як Америка топила хімічну зброю в океані
Після завершення Першої світової війни Сполучені Штати зіткнулися з проблемою: що робити з тисячами тонн хімічної зброї — іпритом, фосгеном, люїзитом? Зберігати їх було небезпечно, знищувати — дорого. Рішення виявилося простим і тривожним: топити в морях.
Ця практика тривала десятиліттями — з 1920-х до початку 1970-х років. Особливо активно після Другої світової війни США скидали застарілі, нестабільні та непридатні боєприпаси у прибережні води та відкритий океан.
Найвідомішою стала операція CHASE (Cut Holes And Sink 'Em — «Продірявити й затопити»). У рамках цієї програми старі кораблі навмисно завантажували хімічною зброєю, пробивали корпуси та затоплювали в морі.
У 1969 році Пентагон офіційно визнав:
- 74 задокументованих випадки морського поховання хімічної зброї;
- 32 з них — біля берегів США;
- 42 — біля узбереж інших країн.
На дні океанів досі лежать сотні тисяч хімічних боєприпасів — мовчазна, але небезпечна спадщина ХХ століття.
@istorium_ua
Після завершення Першої світової війни Сполучені Штати зіткнулися з проблемою: що робити з тисячами тонн хімічної зброї — іпритом, фосгеном, люїзитом? Зберігати їх було небезпечно, знищувати — дорого. Рішення виявилося простим і тривожним: топити в морях.
Ця практика тривала десятиліттями — з 1920-х до початку 1970-х років. Особливо активно після Другої світової війни США скидали застарілі, нестабільні та непридатні боєприпаси у прибережні води та відкритий океан.
Найвідомішою стала операція CHASE (Cut Holes And Sink 'Em — «Продірявити й затопити»). У рамках цієї програми старі кораблі навмисно завантажували хімічною зброєю, пробивали корпуси та затоплювали в морі.
У 1969 році Пентагон офіційно визнав:
- 74 задокументованих випадки морського поховання хімічної зброї;
- 32 з них — біля берегів США;
- 42 — біля узбереж інших країн.
На дні океанів досі лежать сотні тисяч хімічних боєприпасів — мовчазна, але небезпечна спадщина ХХ століття.
@istorium_ua
14.04.202513:05
Найбільш везучому хлопчику все-таки не пощастило в 1937 році
Короткий переклад допису з англійської газети Daily Express:
@istorium_ua
Короткий переклад допису з англійської газети Daily Express:
Хлопчик із першої сторінки востаннє на першій сторінці
12 разів одинадцятирічний Віктор Холмс із Бертон-стріт, Пендлбері, Ланкашир, уникав смерті. Тринадцятий раз смерть забрала його.
Тричі його рятували від утоплення в озері недалеко від його будинку: один раз отримав травму, застрягши між колесами фермерського воза. Потім його збив мотоцикл. Двічі його збивали автомобілі.
Коли Віктор експериментував із банкою карбіду, вона вибухнула, і він отримав серйозні опіки. Одного разу на нього напала німецька вівчарка. Пізніше він був ошпарений. Коли робітники осушували те саме нещасливе озеро біля його будинку, він прийшов подивитися, послизнувся і ледве не потонув у багнюці, але робітники встигли його витягнути.
Потім він поранив ногу. Розвинулося зараження, і протягом року хірурги боролися за його життя. Зрештою його виписали з лікарні Парк. Девіхулм. Але незабаром він знову підхопив сепсис і його доставили в лікарню Джеріко в Бері.
Сьогодні йому зробили операцію, він начебто одужав, але потім стався рецидив, і він помер.
@istorium_ua
16.03.202514:04
Велике пограбування поїзда: зухвалість, що стала легендою
Деякі злочини настільки зухвалі та продумані, що входять в історію. Одним із найгучніших пограбувань XX століття стало так зване "Велике пограбування поїзда" у Великій Британії 1963 року. Це була одна з найбільш грандіозних крадіжок готівки в історії країни, що захопила уяву не лише британців, а й усього світу.
8 серпня 1963 року поштовий поїзд Королівської пошти вирушив з Глазго до Лондона, перевозячи значні суми грошей, зібраних із шотландських банків. За звичайних обставин цей поїзд не супроводжували озброєні охоронці, оскільки він вважався маловразливим для нападу. Проте злочинна група на чолі з Брюсом Рейнольдсом ретельно вивчила маршрути, розклад і систему безпеки.
Банда складалася з 15 осіб, серед яких були професійні злочинці, колишні військові й навіть один колишній машиніст, що допоміг розрахувати всі технічні нюанси. Вони підготували ретельний план: за допомогою змінених семафорних сигналів вони змусили поїзд зупинитися на віддаленій ділянці неподалік мосту Брайдвілл у Бакінгемширі. Коли машиніст Альберт Міллз вийшов перевірити причину зупинки, його оглушили ударом по голові (на щастя, не смертельним) і змусили передати керування.
Злодії знали, в якому саме вагоні перевозили гроші. Вони швидко пробралися всередину, нейтралізували персонал і почали вивантажувати мішки з готівкою. Загалом вони винесли 2,6 мільйона фунтів стерлінгів (еквівалент понад 50 мільйонів сучасних доларів). Напад тривав усього 30 хвилин, після чого грабіжники втекли на заздалегідь підготовлену ферму, де планували перечекати, поки вщухне розголос.
Попри бездоганно продуману операцію, грабіжники припустилися критичної помилки — вони не прибрали за собою всі відбитки пальців у фермерському будинку, де переховувалися після нападу. Поліція швидко вийшла на слід злочинців, і вже за кілька тижнів розпочалися арешти. Дванадцятьох учасників пограбування засудили до тривалих тюремних строків, зокрема Ронні Біггс отримав 30 років позбавлення волі. Однак деяким вдалося втекти — наприклад, Біггс здійснив сенсаційну втечу з в'язниці і переховувався в Бразилії майже три десятиліття.
"Велике пограбування поїзда" стало справжньою сенсацією у британській пресі. Багато людей навіть симпатизували грабіжникам, сприймаючи їх не як злочинців, а як розумних і відчайдушних авантюристів. Ця історія лягла в основу численних книг, фільмів і документальних стрічок.
Попри те, що більшість учасників злочину були зрештою спіймані, велика частина викрадених грошей так і не була знайдена. Це лише додало загадковості цій справі, зробивши її однією з найвідоміших у кримінальній історії Великої Британії.
@istorium_ua
Деякі злочини настільки зухвалі та продумані, що входять в історію. Одним із найгучніших пограбувань XX століття стало так зване "Велике пограбування поїзда" у Великій Британії 1963 року. Це була одна з найбільш грандіозних крадіжок готівки в історії країни, що захопила уяву не лише британців, а й усього світу.
8 серпня 1963 року поштовий поїзд Королівської пошти вирушив з Глазго до Лондона, перевозячи значні суми грошей, зібраних із шотландських банків. За звичайних обставин цей поїзд не супроводжували озброєні охоронці, оскільки він вважався маловразливим для нападу. Проте злочинна група на чолі з Брюсом Рейнольдсом ретельно вивчила маршрути, розклад і систему безпеки.
Банда складалася з 15 осіб, серед яких були професійні злочинці, колишні військові й навіть один колишній машиніст, що допоміг розрахувати всі технічні нюанси. Вони підготували ретельний план: за допомогою змінених семафорних сигналів вони змусили поїзд зупинитися на віддаленій ділянці неподалік мосту Брайдвілл у Бакінгемширі. Коли машиніст Альберт Міллз вийшов перевірити причину зупинки, його оглушили ударом по голові (на щастя, не смертельним) і змусили передати керування.
Злодії знали, в якому саме вагоні перевозили гроші. Вони швидко пробралися всередину, нейтралізували персонал і почали вивантажувати мішки з готівкою. Загалом вони винесли 2,6 мільйона фунтів стерлінгів (еквівалент понад 50 мільйонів сучасних доларів). Напад тривав усього 30 хвилин, після чого грабіжники втекли на заздалегідь підготовлену ферму, де планували перечекати, поки вщухне розголос.
Попри бездоганно продуману операцію, грабіжники припустилися критичної помилки — вони не прибрали за собою всі відбитки пальців у фермерському будинку, де переховувалися після нападу. Поліція швидко вийшла на слід злочинців, і вже за кілька тижнів розпочалися арешти. Дванадцятьох учасників пограбування засудили до тривалих тюремних строків, зокрема Ронні Біггс отримав 30 років позбавлення волі. Однак деяким вдалося втекти — наприклад, Біггс здійснив сенсаційну втечу з в'язниці і переховувався в Бразилії майже три десятиліття.
"Велике пограбування поїзда" стало справжньою сенсацією у британській пресі. Багато людей навіть симпатизували грабіжникам, сприймаючи їх не як злочинців, а як розумних і відчайдушних авантюристів. Ця історія лягла в основу численних книг, фільмів і документальних стрічок.
Попри те, що більшість учасників злочину були зрештою спіймані, велика частина викрадених грошей так і не була знайдена. Це лише додало загадковості цій справі, зробивши її однією з найвідоміших у кримінальній історії Великої Британії.
@istorium_ua
11.04.202513:04
У XVII столітті в Ісландії існував один незвичайний спосіб розбагатіти. Амбітні приятелі укладали між собою угоду, пов'язану зі створенням пари загадкових «некро-пантів» (або штанів смерті), які, як вірили, принесуть своєму власникові незліченне багатство.
Але щоб роздобути цей магічний предмет гардероба, необхідно було дотриматися цілого ритуалу, пов'язаного з повагою до померлого.
Спочатку потенційний «донор» за життя повинен був дати дозвіл на використання свого тіла після смерті в цих темних цілях. Здавалося б, абсурд, але, мабуть, у ті часи люди були готові повірити в будь-що, аби отримати фінансове благополуччя. Після того, як людина вирушала на той світ, чаклун (або, скоріше, чорний археолог) таємно викопував її тіло.
Сам процес створення некропантів вимагав певної спритності. Зі шкіри померлого, від талії і нижче, акуратно вирізали єдиний шматок, що за виглядом нагадував сучасні колготки. Потім це «трико» одягав на себе чаклун, а фінальним штрихом було поміщення дрібної монети (найчастіше вкраденої у вдови) в мошонку цих шкіряних штанів.
Прикмета свідчила: варто лише вдягнути ці некропанти, як багатство саме попливе в руки. Швидке збагачення було майже гарантоване - принаймні, так увірували жителі суворої ісландської землі.
Історія про некропантів багатьма розглядається як легенда, частина темного фольклору Ісландії, не підкріплена реальними документами. Мовляв, байка про жадібність і містицизм жителів холодних північних земель - і не більше того.
Але в музеї ісландської магії та чаклунства, розташованому в містечку Холмавік, виставлена вельми реалістична копія цих самих некропантів. Її створив місцевий художник з костюмів, натхненний стародавніми переказами.
@istorium_ua
Але щоб роздобути цей магічний предмет гардероба, необхідно було дотриматися цілого ритуалу, пов'язаного з повагою до померлого.
Спочатку потенційний «донор» за життя повинен був дати дозвіл на використання свого тіла після смерті в цих темних цілях. Здавалося б, абсурд, але, мабуть, у ті часи люди були готові повірити в будь-що, аби отримати фінансове благополуччя. Після того, як людина вирушала на той світ, чаклун (або, скоріше, чорний археолог) таємно викопував її тіло.
Сам процес створення некропантів вимагав певної спритності. Зі шкіри померлого, від талії і нижче, акуратно вирізали єдиний шматок, що за виглядом нагадував сучасні колготки. Потім це «трико» одягав на себе чаклун, а фінальним штрихом було поміщення дрібної монети (найчастіше вкраденої у вдови) в мошонку цих шкіряних штанів.
Прикмета свідчила: варто лише вдягнути ці некропанти, як багатство саме попливе в руки. Швидке збагачення було майже гарантоване - принаймні, так увірували жителі суворої ісландської землі.
Історія про некропантів багатьма розглядається як легенда, частина темного фольклору Ісландії, не підкріплена реальними документами. Мовляв, байка про жадібність і містицизм жителів холодних північних земель - і не більше того.
Але в музеї ісландської магії та чаклунства, розташованому в містечку Холмавік, виставлена вельми реалістична копія цих самих некропантів. Її створив місцевий художник з костюмів, натхненний стародавніми переказами.
@istorium_ua
11.04.202509:05
Австралійці ховають Манфреда фон Ріхтгофена з повними військовими почестями.
Вони також поставили меморіальні вінки, на одному з них було написано: «Нашому галантному і гідному ворогу».
@istorium_ua
Вони також поставили меморіальні вінки, на одному з них було написано: «Нашому галантному і гідному ворогу».
@istorium_ua
27.03.202510:04
«Матінка камікадзе» - таке прізвисько в роки Другої світової війни отримала Томе Торіхама, яка володіла закусочною на острові Кюсю. Річ у тім, що саме в її селищі авіабаза, з якої вилітали пілоти-камікадзе, і багато хто з них перед останнім польотом заходив туди.
В повоєнний час присвятила себе збереженню пам'яті про загиблих пілотів.
@istorium_ua
В повоєнний час присвятила себе збереженню пам'яті про загиблих пілотів.
@istorium_ua
08.04.202507:08
ФРЕСКИ СІКСТИНСЬКОЇ КАПЕЛИ - ВАТИКАН
Сікстинська капела - це культова споруда в Апостольському палаці у Ватикані, відома своїми унікальними фресками Мікеланджело. Вона була побудована між 1473-1481 роками папою Сикстом IV і названа на честь цього папи.
Ранні розписи каплиці були виконані такими художниками, як Боттічеллі, Перуджіно та Гірландайо. Однак найважливішою частиною є стельові фрески Мікеланджело між 1508-1512 роками та фреска «Судний день», завершена між 1536-1541 роками. На стельових фресках зображені такі сцени, як створення Всесвіту, створення Адама та історія Ноя. Найвідоміша сцена - «Створення Адама», в якій Бог дає життя Адаму. Фреска «Судний день» на вівтарній стіні зображує друге пришестя Христа і страшний суд.
Сікстинська капела, яка має велике значення з точки зору історії мистецтва, також є важливим місцем для Католицької Церкви. Тут проходить конклав, організований для обрання нового Папи Римського.
@istorium_ua
Сікстинська капела - це культова споруда в Апостольському палаці у Ватикані, відома своїми унікальними фресками Мікеланджело. Вона була побудована між 1473-1481 роками папою Сикстом IV і названа на честь цього папи.
Ранні розписи каплиці були виконані такими художниками, як Боттічеллі, Перуджіно та Гірландайо. Однак найважливішою частиною є стельові фрески Мікеланджело між 1508-1512 роками та фреска «Судний день», завершена між 1536-1541 роками. На стельових фресках зображені такі сцени, як створення Всесвіту, створення Адама та історія Ноя. Найвідоміша сцена - «Створення Адама», в якій Бог дає життя Адаму. Фреска «Судний день» на вівтарній стіні зображує друге пришестя Христа і страшний суд.
Сікстинська капела, яка має велике значення з точки зору історії мистецтва, також є важливим місцем для Католицької Церкви. Тут проходить конклав, організований для обрання нового Папи Римського.
@istorium_ua
12.04.202507:01
Руїни і реконструкція Кой-Крилган-кала - храму-фортеці, збудованої в IV-III ст. до н.е. хорезмійцями, суч. Каракалпакія, Узбекистан
Циліндрична двоповерхова будівля храму-цитаделі діаметром 44 метри була оточена могутніми кріпосними стінами. Простір між храмом і стінами забудовано житловими будівлями. Навколо фортеці знаходиться рів, який у давнину заповнювався водою. Це зороастрійський храм вогню, який також міг використовуватися як гробниця хорезмійських правителів.
Саки (скіфи) зруйнували його бл. 200 р. до н. е., але пізніше він був перебудований у звичайне укріплене поселення, яке проіснувало до 400 р. н. е.
@istorium_ua
Циліндрична двоповерхова будівля храму-цитаделі діаметром 44 метри була оточена могутніми кріпосними стінами. Простір між храмом і стінами забудовано житловими будівлями. Навколо фортеці знаходиться рів, який у давнину заповнювався водою. Це зороастрійський храм вогню, який також міг використовуватися як гробниця хорезмійських правителів.
Саки (скіфи) зруйнували його бл. 200 р. до н. е., але пізніше він був перебудований у звичайне укріплене поселення, яке проіснувало до 400 р. н. е.
@istorium_ua
13.04.202507:01
Цей мовчазний страж охороняє палац, точніше його руїни, правителів династії пізньої Шан уже понад три тисячі років. Іньсюй, Китай, 1250-1046 рр. до н.е.
Так, це не поховання на цвинтарі, а жертовна яма, знайдена поруч із фундаментом палацу. Воїн сидить із піднятою головою, тримає свою алебарду, готовий до сутички.
Від кого і що він охороняє? Живі воїни стояли біля дверей палацу, захищаючи правителів від змовників або бунтівників. Але в цього вартового завдання значно відповідальніше: він захищав палац від злісних духів, посланих магами і чаклунами.
У мертвого воїна, озброєного магічною нефритовою алебардою, це вийде краще, ніж у будь-якого живого стража. Адже померлий перебуває в іншому вимірі/світі, недоступному для живих, йому не потрібен відпочинок, і він точно ніколи не піде зі свого поста.
Іньсюй (кит. 殷墟; букв. «Руїни Інь») - археологічний пам'ятник на місці останньої столиці династії Шан, сучасний Аньян, провінція Хенань, Північний Китай.
@istorium_ua
Так, це не поховання на цвинтарі, а жертовна яма, знайдена поруч із фундаментом палацу. Воїн сидить із піднятою головою, тримає свою алебарду, готовий до сутички.
Від кого і що він охороняє? Живі воїни стояли біля дверей палацу, захищаючи правителів від змовників або бунтівників. Але в цього вартового завдання значно відповідальніше: він захищав палац від злісних духів, посланих магами і чаклунами.
У мертвого воїна, озброєного магічною нефритовою алебардою, це вийде краще, ніж у будь-якого живого стража. Адже померлий перебуває в іншому вимірі/світі, недоступному для живих, йому не потрібен відпочинок, і він точно ніколи не піде зі свого поста.
Іньсюй (кит. 殷墟; букв. «Руїни Інь») - археологічний пам'ятник на місці останньої столиці династії Шан, сучасний Аньян, провінція Хенань, Північний Китай.
@istorium_ua
Увійдіть, щоб розблокувати більше функціональності.
