(Відкритий лист до полковника Лапіна!)
Шановний пане полковнику, Ілля Євгенович, до Вас звертається Кіт, колишній ваш підлеглий…
Власне кажучи, я досі не можу повірити в те, що вас кинули за ґрати. За що? За те, що не втекли і захищали свою рідну Україну? За те, що ви не стерли батальйон під нуль, а почали маневрувати (тим самим врятувавши життя багатьох пацанів) і прийняли бій? За те, що завжди, на перше місце ставили життя солдата, а не погони, посади та карʼєру? У мене стійке враження, що дивлюсь якийсь, напрочуд дурний сон, який і не збирається закінчуватись. Сьогодні в моїй стрічці новин багато фото наших військових в залі суду країни агресора. Їх там кинули за ґрати через те, що захищали свою, Богом дану землю. І майже такі ж фото, але вже з українського, так званого суду. Де також судять українських військових. І через те ж саме. Що воювали. Встояли. Вижили.
Ілля Євгенович, я лише нещодавно звернув увагу на те, що тоді, в 2014 році вам було стільки ж скільки мені зараз. Пʼятдесят два. Я на все життя запам’ятав нашу з вами першу бесіду і вашу пропозицію зайняти офіцерську посаду. А коли я мʼяко кажучи перелякався, що не впораюсь, ви сказали, «Не хвилюйся Олексій. Ми допоможемо. Мені потрібен начальник звʼязку. Скоро виходимо в зону АТО. Часу на роздуми майже не залишилось». Я тоді прийняв вашу пропозицію і жодного разу не пожалкував про своє рішення. Ваше ставлення до людей, від солдата до старшого офіцера варто викладати курсантам вищих військових навчальних закладів. Я чудово памʼятаю, як ви з аватарів, на яких майже всі махнули рукою, зробили бойовий підрозділ, мінометну батарею. Ходили чутки, що ваші слова, «Або так і залишитесь аватарами, тобто тими, кого усі зневажають, або подаруєте собі ще один шанс залишитися людьми», неабияк пройняли їх. Так було, чи ні, але ми всі бачили, як вони під вашим наглядом, з нуля опановували міномети «Васильок», щоби вже через декілька тижнів почати виконувати бойові завдання. А скільки потім шухеру «Сармати» навели в Широкино?!
Були ж часи….
Ілля Євгенович, пане полковнику, а зараз уважно послухайте мене. Тільки дуже уважно. Гаразд? Від імені особового складу нашого, 37 батальйону, я закликаю вас не починати голодування! Відмінити своє рішення! Так, я знаю, що ваше слово залізне! Було, є, та буде! Але, зараз інший випадок… Ми усі чудово розуміємо, що вас це вбʼє. Ваш організм не винесе цього. Не робіть такий подарунок ворогам України, як одним, так і іншим! Їм байдуже на ваше життя. На життя ще одного українського військового. Просравши підготовку до великої війни, вони тепер запросто кидають за ґрати тих, хто ще в чотирнадцятому не змивав в унітаз повістки до військкомату, а взяв до рук зброю, аби дати своїй країні шанс встояти! Жити! Бути вільною! Ви ж розумієте, що вони банально заздрять і тому так підло… мстять!
Я прошу вас, Ілля Євгенович! Благаю! Ви завжди вчили нас ніколи не здаватись. Навіть тоді, коли дуже важко і начебто не залишилось жодного шансу, в будь-якій ситуації не здаватись! Тому я прошу вас, пане полковнику, не здаватись зараз, коли начебто все погасло і не залишилось жадного шансу на справедливість. Шанс є завжди, пане полковнику, навіть в суцільній темряві… Згадайте 5 квітня 2015 року і той шанс, яким скористався Гєша. Хоча там не було жодного шансу, навіть натяку на тисячну долю порятунку, але все ж таки він тоді вижив.
Почуйте мене, Ілля Євгенович, прошу вас, відмініть своє рішення! Не робіть подарунку ворогам України! Я сподіваюсь, що адвокати роздрукують цей мій допис та покажуть вам, разом із словами підтримки тисяч українців! Тримайтесь пане полковнику! Тримайтесь, Бронза!
З повагою, капітан ЗСУ Олексій Петров. 🫡
p.s. Ілля Євгенович, вибачте за помилки, якщо шо!
