œuvre infinie.

вбити нас. глибоке дещо з подеколи спогадів, в котрих виходжу тут і заходжу ще раз - там. я трохи втомилась, знаєш, ми про це навіть ніколи не говорили. це просто сталося, а змирення прийшло пізніше. чомусь «пізніше» затягнулося на роки, і так не хочеться щиро думати, що розтягнеться надовго, бо я відпустила? відступила? будь-що, що створить межу між твоїм «я» і моїм обличчям в подобі слів та букв. ах слова не звʼяжуться пʼяними текстами, бо не існує жодного місця, в якому я можу сказати! десь, де можна було б прокричати. очікування стане каральною стратою, частиною письма, яке хочеться скоріше завершити. тут я досі задихаюся твоїм волоссям, досі душать білі простирадла, досі ліжко в плямах гнилих фруктів. але це все час від часу, варто подякувати, що це невдовзі стане спогадом чужих голів та приємною тишою мертвої землі. убитих нас. для нас. обох.