Трошки поділюсь своїми думками.
Синдром вижившого — це одна з найскладніших психологічних травм сьогодення, яка часто залишається в тіні посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Про це майже ніхто не говорить. Це почуття провини, яке з’їдає людину за те, що вона вижила, тоді як інші загинули або постраждали. Воно проникає у думки, підриває емоційний стан і впливає на життя сильніше, ніж можна уявити.
Люди з синдромом вижившого часто запитують себе: “Чому саме я? Чому не я?” Це питання стає тягарем, який важко нести. На відміну від ПТСР, де домінують страх, флешбеки та тривога, синдром вижившого вкорінений у глибокій самокритиці та постійному почутті провини. Кожна зустріч, розмова із сімʼями загиблих - важка. Особливо, коли це сталось в тебе на руках. Хлопці приходять в снах, інколи можна їх побачити в відображенні дзеркал чи вікон. Під час ПАТ терапії моя свідомість змоделювала розмови із ними і стало краще. Доречі ще один доказ на власному прикладі, що це працює.
Це стан, який неможливо пояснити раціонально. Людина може виконати свій обов’язок, зробити все можливе, але все одно відчуває, що зробила недостатньо. Це особливо актуально для тих, хто бачив війну, пережив полон чи врятувався з ситуацій, де шанси на виживання були мізерними.
Інколи найважливіші слова, які можна сказати: “Ти не винен. Ти потрібен”.
Цей текст написаний не для повідомлень мені. Аудиторія тут дотична до цієї теми і більш ніж певний, що ви маєте таких людей. Суспільство має бути готовим до військових, а не військові до суспільства. Бо ми живі і читаємо це, тому що сьогодні хтось віддав за це своє життя.
Батько, син, брат, чоловік.
Мати, донька, сестра, дружина.
