Коли ми спілкуємося з чатботом, який демонструє людську мову та адаптивність, або бачимо, як алгоритм знаходить творчі рішення складних проблем, у нас виникає інтуїтивне відчуття, що за цим стоїть якась «особистість» з власними намірами та цілями. Але з точки зору Деннета, таке відчуття є радше продуктом нашої інтерпретативної установки, аніж відображенням дійсного стану речей.
«Таким чином, усе людське життя рухається, наче хиткі терези, постійно переходячи від страждання до нудьги, адже врешті-решт саме з цих двох станів воно й складається. Це чудово відображається в тому, що, віддавши всі муки та біди пеклу, людина залишила для раю лише порожнечу й нудьгу. А нудьга — зовсім не дрібне зло: зрештою, вона накладає на обличчя печать справжнього розпачу».
«Саме по собі бажання є стражданням: варто лише його задовольнити, як швидко приходить перенасичення, мета стає ілюзорною, володіння втрачає свою привабливість, і знову виникає прагнення, нова потреба. Якщо ж ні, то приходить внутрішня спустошеність і нудьга, боротьба з якими не менш виснажлива, ніж боротьба з нестачею».
«Адже все, що могло б стати найвищим проявом життя, його радощами... споглядання істини, позбавлене жадоби володіння, захоплення красою, справжнє задоволення, що його приносить мистецтво, — усе це потребує виняткових здібностей і тому випадає лише нечисленним обраним. Але навіть для них це лише мить, швидкоплинне видіння. До того ж саме ті, хто наділений гострим розумом, стають більш вразливими до страждань, яких не здатні навіть уявити ті, хто мислить поверхово. Вони відчувають відчуженість серед інших людей, які суттєво від них відрізняються... Проте для більшості такі тонкі радощі залишаються недосяжними, вони майже нездатні осягнути радости чистого пізнання, адже повністю занурені у світ бажань».
Афективна манера зйомки, химерна гра притлумленого світла, занепадницькі види соціально-розкладеної, убогої й обідраної Польщі початку 90-х, актори, що у безтямі ганяють бісів знімальним майданчиком немов на підмостках «театру жорстокості» Антонена Арто. В цьому лабіринті жестів, поз і раптових вигуків, виявляється унікальна сценічна хореографія Жулавського, яка змагає радше до знаку, ніж до слова.
Себто про підстави для відтворення на екранах естетики ірраціонального жаху і потворності, здавалося б, не могло бути мови, адже старий світ сталого миру й дешевих круасанів, який жив у парадигмі La Belle Époque, ще не був похований у траншеях Великої війни.
«Таким чином, усе людське життя рухається, наче хиткі терези, постійно переходячи від страждання до нудьги, адже врешті-решт саме з цих двох станів воно й складається. Це чудово відображається в тому, що, віддавши всі муки та біди пеклу, людина залишила для раю лише порожнечу й нудьгу. А нудьга — зовсім не дрібне зло: зрештою, вона накладає на обличчя печать справжнього розпачу».
«Саме по собі бажання є стражданням: варто лише його задовольнити, як швидко приходить перенасичення, мета стає ілюзорною, володіння втрачає свою привабливість, і знову виникає прагнення, нова потреба. Якщо ж ні, то приходить внутрішня спустошеність і нудьга, боротьба з якими не менш виснажлива, ніж боротьба з нестачею».
«Адже все, що могло б стати найвищим проявом життя, його радощами... споглядання істини, позбавлене жадоби володіння, захоплення красою, справжнє задоволення, що його приносить мистецтво, — усе це потребує виняткових здібностей і тому випадає лише нечисленним обраним. Але навіть для них це лише мить, швидкоплинне видіння. До того ж саме ті, хто наділений гострим розумом, стають більш вразливими до страждань, яких не здатні навіть уявити ті, хто мислить поверхово. Вони відчувають відчуженість серед інших людей, які суттєво від них відрізняються... Проте для більшості такі тонкі радощі залишаються недосяжними, вони майже нездатні осягнути радости чистого пізнання, адже повністю занурені у світ бажань».
