Іуда застерігає про горе тим, хто без страху бенкетує, піниться ганебністю, чинить за похотями, говорить чванливі слова і відділяє себе від віри. Господь прийде судити нечестивих за їхні діла.

Апостоли передбачали появу таких насмішників, які житимуть за своїми похотями. Віруючим слід будувати себе на святій вірі, молитися в Дусі Святому, зберігати себе в Божій любові, очікуючи милості Господа для вічного життя.

До тих, хто вагається, потрібно бути милостивими, інших рятувати, вихоплюючи з вогню, а до інших ставитися зі страхом, ненавидячи навіть одяг, заплямований тілом. Богу, Який може зберегти від падіння і поставити перед славою Своєю непорочними в радості, слава, велич, сила і влада перед усіма віками, нині і на віки віків. Амінь.

Наприкінці життя кожен опиниться у відповідному місці, залежно від свого характеру. Ті, хто воскресне у життя, постануть на суд, який лише підтвердить їхнє виправдання та призначення до життя. Інші воскреснуть, щоб почути засудження на вічну смерть.

Життя і смерть визначаються вже зараз: одні роблять живі діла, інші — мертві, що умертвляють. Живі діла — це ті, що звершуються за заповідями, з радістю духу, на славу Божу. Умертвляють діла ті, що робляться всупереч заповідям, з забуттям Бога, на догоду собі та пристрастям.

Мертві діла — і ті, які, хоч за формою не противні заповідям, але робляться без думки про Бога і вічне спасіння через себелюбство. Бог — життя, і живе лише те, в чому є Його частина. У кого мертві справи, той йде на приречення на смерть; а у кого справи живі, той отримає вічне життя (Ін. 5:29).

Християнин весь у Христі, і все цінне має від Нього. Виправдання Христове, тіло Христове. Спасіння – в одяганні у Христа, доступ до Отця – через Нього. Печать Христова на єстві християнина захищає від зла. Таїнства Хрещення, Причастя, Покаяння – від Господа. З нашого боку потрібні віра в спасіння Христом, любов до Господа, надія на Його допомогу.

Петро запевняв у вірності, але відрікся. Не будь самовпевненим, надійся на Господа серед ворогів. Падіння Петра – урок, щоб ніхто не надіявся на себе. Надійся на Господа, але й сам дій. Допомога Божа приходить на зусилля. Без зусиль допомозі немає на що зійти. Самопевність відштовхує допомогу. Її приймає серце, відкрите для потреби. Потрібні і Божа допомога, і власні зусилля. Боже, поможи! але й сам не лежи.

Християнин — той, хто весь у Христі, і все цінне має від Нього. Виправдання Христове, і тіло Христове. Спасіння — через одягнення у Христа, що дає доступ до Отця. Ми відпали від Бога і під гнівом, але правда Божа відступає, і милість приймає нас у Христі.

Печать Христова на всьому єстві християнина, і той, хто носить її, не злякається зла. Для цього маємо таїнства: Хрещення, Причастя, Покаяння.

З нашого боку потрібні віра (я загиблий і спасаюся Христом), любов (все присвячувати Господу), надія (не буде покинутий Господом, матиме допомогу протягом життя, доки не буде взятий до Нього).

Учора вчило нас Євангеліє невідступності в молитві, а нині вчить смиренності або усвідомленню відсутності права бути почутому. Не привласнюй собі права бути почутому, але починай молитися як той, хто не заслуговує на увагу і відважився відкрити вуста та піднести молитву до Бога через одну безмежну милість Господа до нас, бідних. І на думку нехай не приходить тобі: я те й те зробив — подай же мені те-то. Усе, що б ти не виконав, вважай належним; ти повинен був усе те зробити. Якби не зробив, зазнав би покарання, а що зробив, тут нема за що нагороджувати, нічого особливого не явив ти. Он фарисей перерахував свої права бути почутому і вийшов із церкви ні з чим. Погано не те, що він так робив, як говорив; так і слід було йому чинити, а погано те, що він виставив те, як щось особливе, тоді як коли він це зробив, то й думати про те не слід було. Визволи нас, Господи, від цього фарисейського гріха! Словами рідко хто так говорить, але в почутті серця мало хто не буває таким. Бо чому погано моляться? Тому, що і без того почуваються в порядку перед Богом.

«І нині ще говорить Господь: зверніться до Мене всім серцем своїм у пості, плачі та риданні. Роздирайте серця ваші, а не одяг ваш, і зверніться до Господа Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і багатомилостивий... Трубіть сурмою..., призначте піст і оголосіть урочисте зібрання... нехай вийде наречений з чертогу свого і наречена зі своєї світлиці. ...нехай плачуть священники, служителі Господні, і кажуть: "Пощади, Господи, народ Твій..."» (Іоїл. 2:12-13, 15-17).

Хто чує нині голос цей, що лунає в церкві? Якби з неба на площах пролунав гучний голос: «Пощадіть, люди, себе самих, щоб і Господь пощадив вас», — можливо, хтось і почув би його і прокинувся б від оп’яніння задоволеннями, пожадливістю і вином. Священники не перестають волати: «Пощади, Господи»! Але від Господа вірно виходить грізна відповідь: «Не пощаджу, бо немає тих, хто шукає пощади». Усі спиною стоять до Господа, відвернулися від Нього і забули Його.

Існують спокусники, які сповідують Христа, але є "спокусниками й антихристами" (2 Ін. 1:7). З часів Лютера вони спотикаються у вченні про спасіння. З'явилися "спокусники й антихристи", які тлумачать: "віруй і досить", не потрібні Церква, таїнства, священство.

Вони починають обман з Христа і спасіння в Ньому, але неправо тлумачать, тому підлягають клятві. "Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в ньому, не має Бога" (2 Ін. 1:9). Вони не мають вчення Христового, бо відкололися від Церкви.

Тільки ті, хто слідує Церкві, мають вчення Христове і перебувають у ньому. Заради цього мають Христа і Бога Отця. "Не приймайте таких і не вітайте їх" (2 Ін. 1:10).

Апостол Іоанн надихає прагнути бути подібними до Господа, коли Він з'явиться. Це досягається очищенням себе: «Кожний, хто має цю надію на Нього, очищає себе, бо Він чистий» (1 Ін. 3:3).

Чи є в тебе те, що потребує очищення? Поспішай, бо туди, де Господь, ніщо не ввійде нечисте. Не лякайся важкості справи, бо Сам Господь буде помічником. Зажадай з усім старанням і звернися до Господа за допомогою.

До твоїх зусиль прийде Його благодатна сила, і справа піде легко та успішно. Немає гріха, що перемагає милосердя Боже, і ніякої моральної нечистоти, яка б встояла проти благодатної сили. Хай тільки буде з твого боку небажання цієї нечистоти, зусилля до відторгнення її, і звертання з вірою до Господа.

Євангеліє закликає: "Пильнуйте, будьте насторожі і моліться, бо не знаєте, коли настане час цей" (Мк. 13:33). Треба чекати, щомиті пам'ятаючи про пришестя Господа.

Очікування Господнього пришестя відрізняється від очікування смерті. День Господній завершить все остаточним визначенням, тоді як після смерті триватиме час невирішеного стану. День Господній розподілить все на вічні віки.

Очікування Господа не отруїть радощі, а вижене з життя ті, які незаконно користуються цим ім'ям. Радіти потрібно в Господі, і якщо Він застане в цій радості, то похвалить.

Коли страх Божий приводить до початку святого і богоугодного життя, то буває його найвірнішим охоронцем, якщо хтось, слідуючи його поклику, покладе цей початок. Вчить нас цьому нинішній Апостол, наводячи на пам'ять грізні суди Божі й покарання, ще тут явлені над тими, хто не підкоряється волі Його. "Ангелів, — каже, — які согрішили, не помилував" (2 Пет. 2:4). Були чисті й у пресвітлій оселі мешкали. Але, як тільки согрішили, скинуті в морок пекла. Чи нас із тобою пощадить, якщо підемо проти волі Його?! Розлилося нечестя часів Ноя. Бог навів на них потоп і всіх знищив, за винятком восьми душ сімейства Ноєвого. Не подивився, що багато їх. Чи над тобою одним стане Він роздумувати — погубити тебе чи ні, коли не станеш слухати голосу Його?! Довго терпів Господь Содому і Гоморрі. Вони ж замість напоумлення поспішали на вершину нечестя, за що, коли не сподівалися, були уражені вогнем, на образ вічного вогню, що чекає на нечестивих. Не оминути і тобі цього вогню, якщо підеш тими ж шляхами. Наводь усе це на пам'ять, сидячи сам із собою, особливо в нічній тиші й темряві, і, зігріваючи тим страх Божий, страшися гріха, мобви в ньому підкрадається до тебе полум'я вічного вогню.

Святий Петро з таким натхненням запевняв, що не відречеться Господа; а коли дійшло до діла, відрікся від Нього, та ще й тричі. Така неміч наша! Не будь же самовпевнений і, коли входиш у середовище ворогів, на Господа поклади всю надію перемогти їх. Для того і попущене було таке падіння і настільки високій людині, щоб після того ніхто вже не насмілювався сам собою виконати щось добре чи перемогти якогось ворога, внутрішнього чи зовнішнього. Однак, надіятись на Господа надійся, та і своїх рук не опускай. Допомога від Господа приходить на наші зусилля і, поєднуючись з ними, робить їх потужними. Якщо немає цих зусиль, нема на що зійти допомозі Божій, вона і не прийде. Але знову ж, якщо буде в тобі самовпевненість і, як наслідок, відсутність потреби допомоги і пошуку її, вона також не прийде. Як їй прийти туди, де вона вважається зайвою?! І прийняти її в такому випадку нічому. Приймається вона серцем. І серцем відкривається для прийняття почуття необхідності. Так те й інше потрібне. Боже, поможи! але і сам ти не лежи.

"Ця є перемога, що перемогла світ, — віра наша" (1 Ін. 5:4), віра християнська. Світ перемогти — це, живучи серед світолюбців, бути чужим усім і всьому. Щойно ти відкинув світ, то переміг його.

Віра розкриває згубність принад світу і зароджує бажання вивільнитися з тенет їхніх. Коли хтось розриває ці узи, розкаюється і приступає до таїнств оновлення, вона дає відчути солодкість протилежного світу життя, з якою всі солодощі світу не зрівняються.

Звідси в серці запроваджується відраза до всього мирського, що власне і є перемога над світом. У тій самій дії подається сила до непохитного перебування в цій відразі й відчуженні від світу; а це є перемога рішуча і міцна.

Стрітення Господнє – це зустріч праведності, віри, чистоти та смирення. Симеон уособлює надію на спасіння не від себе, Анна – життя в пості й молитвах, Діва Марія – чистоту, а Іосиф – покірність волі Божій.

Перенесіть ці духовні настрої у своє серце, і ви побачите Господа, Котрий Сам приходить до вас. Прийміть Його в обійми серця, і заспівайте пісню, яка пройде небеса і звеселить усіх ангелів і святих.

«І світ минає, і похоть його» (1 Ін. 2:17). Все тече: речі, особи, події; і ми самі. Тече і пожадливість мирська: ледве скуштуємо насолоди, як зникає. Невже немає нічого постійного? Є: «Той, хто виконує волю Божу, перебуває повік» (1 Ін. 2:17). Воля Божа – непохитна основа. Хто стане твердо у волі Божій, стає стійким.

Хто такі «мають вигляд благочестя, а сили його відреклися» (2 Тим. 3:5)? Виконують зовнішні порядки, але не мають міцної волі, щоб і внутрішні настрої тримати, як вимагає благочестя. В храмі за зовнішнім станом, але не внутрішнім.

Хто такі «що завжди вчаться і ніколи не можуть дійти до пізнання істини»? Винаходять питання, страждають на порожню допитливість. Не біжать за істиною, а лиш би питати. Кружляють день і ніч, питаючи і ніколи не задовольняючись.

"Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться" (Ін. 10:9). Це те саме, що в іншому місці говорить Господь: "ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене" (Ін. 14:6).

І ще ближче підтвердив Він те саме, коли сказав: "без Мене не можете робити нічого" (Ін. 15:5).

Той і християнин, хто весь у Христі, і хто все, що має в собі цінного, все те від Христа має. Виправдання в нього Христове, і тіло його теж Христове. Той, хто спасається, тому спасається, що одягнений у Христа. У цьому тільки положенні він має доступ до Отця. Ми — ті, хто відпав від Бога, і за те під гнівом. Тільки тоді правда Божа відступає і милість Його простягається до нас і нас, що наближаються, приймає, коли ми наближаємося у Христі і через Христа. Печать Христова відбивається на всьому єстві християнина, і той, хто носить її, піде посеред тіні смертної і не злякається зла. Для того, щоб бути такими, ми маємо таїнства — Хрещення і Причастя, та Покаяння для тих, хто згрішив після Хрещення. Але це від імені Господа; з нашого ж боку, для прийняття їх, повинні утворитися в дусі приймальні настрої — віра, що сповідує: я загиблий і спасаюся тільки Господом Іісусом Христом; любов, що ревнує все присвячувати Господу Спасителеві, нічого не жаліючи; надія, що, нічого від себе не сподіваючись, упевнена, що не буде покинута Господом, але всіляку матиме від Нього допомогу — і внутрішню, і зовнішню — протягом усього життя, доки взята буде туди, де Він Сам.

Страшний Суд! Суддя гряде, оточений небесними силами. Сурми воскрешають померлих. Полки течуть до престолу Судії, передчуваючи вирок. Діяння кожного написані на чолі єства, і вигляд відповідає справам. Поділ правих і лівих здійсниться сам собою. Настала тиша. Чується вирок Судії — одним: "прийдіть", іншим: "ідіть від Мене" (Мф. 25:34,41).

Тоді пізно буде волати про милість. Тепер треба змити з єства знаки, несприятливі для нас. Ріки сліз не допоможуть. Заплачемо тепер, хоч струмками, хоч краплями; якщо ні, розплачемося в серці, сповідуючи гріхи, благаючи пробачити, обіцяючи не ображати більше порушенням заповідей, і ревнуючи вірно виконати обітницю.

Потрібна допомога – проси. Але чому іншим дається, а тобі ні? Господь усім готовий дати, Він любить подавати. Якщо не дає, причина не в Ньому, а в тому, хто просить.

Святий Іоанн вказує на відсутність дерзновіння, що походить з осуду серця або совісті. "Улюблені, якщо серце наше не засуджує нас, то ми маємо дерзновіння до Бога, і, чого попросимо, одержимо від Нього, бо додержуємося заповідей Його і робимо угодне перед Ним".

Який хазяїн стане допомагати невірному слузі? Хіба Господь буде сприяти нам, коли ми не хочемо догоджати Йому і заповіді Його творити, коли беремося за молитву лише в крайній потребі?!

"Якщо хто скаже вам: ось, тут Христос, або: ось там, — не вірте" (Мк. 13:21). Христос Господь, Спаситель наш, влаштувавши на землі святу Церкву, благоволив перебувати у ній як її Глава, Життєдавець і Правитель. Тут Христос у Православній нашій Церкві, а в іншій будь-якій нема Його. І не шукай, не знайдеш. Тому, якщо хтось з неправославного зібрання прийде до тебе і стане переконувати: "У нас Христос", — не вір. Якщо почуєш від когось: "У нас апостольська спільнота, і у нас Христос", — не вір. Апостолами заснована Церква залишається на землі. Це — Православна Церква. І тут Христос. А та, вчора влаштована спільнота, не може бути апостольською, і у ній немає Христа. Якщо від когось почуєш: "В мені говорить Христос", — а разом з тим він Церкви цурається, пастирів її знати не хоче і таїнствами не освячується — не вір йому: у ньому не Христос, а інший дух, який привласнює собі Ім’я Христове, щоб відволікати від Христа Господа і від Святої Церкви Його. І нікому не вір, хто буде тобі говорити щось, навіть трохи чуже Церкві. Усіх таких визнавай за знаряддя духів обману і неправдивими проповідниками неправди.

Щоб зробити більш виразною ту істину, "що треба завжди молитися і не сумувати" (Лк. 18:1), якщо не скоро буде почута молитва, але все продовжувати молитися, Господь сказав притчу. Притча ця про суддю, який Бога не боявся і людей не соромився, а задовольнив, врешті-решт, прохання удовиці — не тому, що Бога побоявся і людей посоромився, а тому тільки, що вдова та не давала йому спокою.

Тож якщо така загрубіла людина не встояла проти невідступності прохання, то чи Бог, людинолюбний і багатомилостивий, не виконає прохання, яке невідступно, зі сльозами й скрушеним серцем, підноситься до Нього?! І ось відповідь на те, чому молитви наші часто не чуються. Тому що підносимо прохання наші до Бога не старанно, ніби мимохідь, і до того ж так, що помолившись одного разу нині, завтра чекаємо виконання своєї молитви, не думаючи попотіти і перетрудитись в молитві. Ось і не чується і не виконується молитва наша, тому що самі не виконуємо, як слід, покладеного для молитви закону старанної невідступності з надією.