Трохи роздумів.
У мене був чудовий вчитель англійської мови, зараз він вже на пенсії, школа наша розбомблена, а сам він переїхав до однієї з країн Балтії.
В нього було насичене життя: він багато подорожував, має чудових та успішних вже дорослих дітей. Його уроки складалися з 60% уроків життя, 40% вивчення англійської. І напевно найкраще англійську я знав саме в школі.
Якось він сказав, що світ такий великий і ми обовʼязково повинні відкривати його для себе, жити це життя, відчувати і біль, і радість, відчувати кожен день. А потім додав:
– Та що в нас тут в селищі робити? Тільки хазяйство тримати і спиватись.
Я найбільше вдячний своїм вчителям, слова яких живуть в мені.
От мені життя нагадує все частіше ту ж фразу: тут або хазяйство тримати, або спиватись. І більше за все я боюсь тупого існування: відвідувати місця, які тобі не цікаві, весь час обговорювати і обговорювати щось, не створивши нічого. Спілкуватись з нецікавими та безсенсовними людьми.
Робити пластикові декорації, бо життя сіре. Пробувати десятки різних сирів, але не відчувати смаку. Заливатись вином поки не забудеш хто ти.
І тому я не даю інтервʼю, не ходжу на звані вечері, не беру участі в нетворкінгу.
Все, що я хочу сказати буде сказано через мій блог та книги, які я видаю. Я хочу побудувати щось велике та міцне, щось вартісне.
А ще хочу сдуднути, навчитись плавати і пройти шлях святого Якова. Коротше, хочу не сидіти в чотирьох стінах. Всі ці двіжухи мені нагадують розмитий пейзаж за вікном машини, яка несеться. І більше всього я боюсь, що колись водій машини скаже: «Ми приїхали, беріть чемодани і на вихід». А я нічого не встиг побачити.
Тому мені не потрібна біжутерія, різнокольорові камінчики та фальшиві посмішки. Мене взагалі бісить успішний успіх і найуспішніші люди, яких я знаю, таскають все той же спортивний костюм вже пару років.
