Bananafish Books
Від Селінджера до Донни Тартт, говоримо про культові книги, екранізації, стиль авторів і мій власний шлях у творчості. Досліджую, ділюсь, надихаю
https://www.goodreads.com/bananafishbooks
https://www.goodreads.com/bananafishbooks
Рейтинг TGlist
0
0
ТипПубличный
Верификация
Не верифицированныйДоверенность
Не провернныйРасположение
ЯзыкДругой
Дата создания каналаСерп 11, 2023
Добавлено на TGlist
Квіт 18, 2025Прикрепленная группа
Рекорды
23.04.202523:59
149Подписчиков18.04.202523:59
100Индекс цитирования19.04.202520:10
78Охват одного поста23.04.202519:43
78Охват рекламного поста20.03.202509:27
15.79%ER12.04.202520:21
60.94%ERR
13.04.202507:51
Я почала бігати рік тому і минулого квітня могла пробігти не більше 5 хвилин без зупинки. А вчора я вже підкорила свої перші 10км! Боялась, що не вкладусь в рекомендований час - годину 20 хвилин, але прибігла навіть раніше, за 1:15:54. Пишаюся собою!
18.04.202511:47
О, це книга, яку мені хочеться читати і читати, а потім перечитувати, щоб знову побути поруч із Рабо Карабекяном – неідеальним, але дивовижно щирим художником, який на схилі років намагається зрозуміти себе, мистецтво й слід, який ми лишаємо по собі.
⠀
Як завжди у Воннегута, цей роман іронічний, трагікомічний і дуже людяний. Він побудований як неспішна автобіографія художника Рабо Карабекяна, який живе усамітнено біля океану, має загадкову картопляну комору, що породжує чутки про приховані шедеври, і несподівано приймає у своє життя незнайомку на ім’я Цирцея Бергман. І саме ця зустріч стає каталізатором для змін, відкриттів і болісної, але необхідної розмови про минуле.
⠀
Що мені сподобалося:
- Як Воннегут переплітає особисту історію з великою історією ХХ століття: геноцид вірмен, Друга світова, мистецькі бунти повоєнної Америки;
- Як він обережно ставить питання про те, що таке мистецтво: чи має воно бути “реалістичним” і “зрозумілим”? Чи може бути суто особистим, абстрактним і при цьому впливати на людей?
- Як через гіркий гумор Воннегут говорить про найтяжче: про наслідки війни, про чоловіче насильство, про потребу в спільноті, про втрати, пам’ять і внутрішні трансформації.
Теми, які розкриваються у романі
⚔️ Жахи війни
Воннегут, відомий як антивоєнний активіст, в "Синій бороді" показує, наскільки вона руйнівна не лише для солдатів, а для всього суспільства. У книзі згадується геноцид вірменів, якого дивом вдалося уникнути батькам головного героя Рабо Карабекяна. Він сам втрачає око під час Другої світової. Його знайомі та друзі також понівечені війною. А його головна картина “А тепер прийшла черга жінок” – буквально кричить про жах війни: мертві тіла, жертви концтаборів, згвалтовані жінки, зламані долі. І це не просто одна війна, Воннегут натякає, що подібне може тривати просто зараз десь поруч.
🤷♀️ Люди нічому не вчаться
Одне з найболючіших питань книги – чому людство не вчиться на своїх помилках? Чому спочатку всі “ситі по горло війною”, а потім знову повертаються до старого? Рабо каже, що навіть зброю сьогодні дарують дітям як іграшки, а сама війна стала частиною становлення чоловіків.
🤝 Потреба в спільноті
У книзі дуже відчувається тема самотності. Рабо сам по собі. Його батьки шукають інших вірмен після втечі до США, але не знаходять нікого. Пізніше Рабо відчайдушно намагається купити собі дружбу серед художників – платить за них борги, запрошує до себе додому, приймає подарунки у вигляді непотрібних картин. І лише коли він знайомиться з Цирцеєю, поступово починає відкриватись іншим. Спільнота, яка виникає навколо нього – це те, чого йому так бракувало все життя.
🖼 Що таке мистецтво?
О, ця частина супер цікава. Воннегут ставить під сумнів усе, що ми думаємо про “високе мистецтво”. Рабо починав із фотореалізму, потім став абстракціоністом, але весь час сумнівався, що його роботи щось значать. Він сперечається із Цирцеєю, яка вважає, що мистецтво має щось доносити, мати сенс, бути зрозумілим. А він їй каже, що мистецтво – це емоції, експресія, не обов'язково щось конкретне. І от коли він нарешті створює свою головну роботу, здається, йому вдається поєднати обидва підходи. Вийшло щось глибоке, емоційне і водночас неймовірно реалістичне.
☯️ Чоловіки і жінки
Це теж дуже важлива тема. Через історію Мерілі (жінки, з якою був пов'язаний Рабо в молодості), ми бачимо, наскільки важко жінкам у світі, створеному чоловіками. Її били, використовували, змушували терпіти, бо не було вибору. Але згодом вона сама стає сильною і впливовою жінкою, яка допомагає іншим. Її погляд на світ дуже критичний: вона вважає, що чоловіки створюють війни, щоб тримати жінок у покорі. І Рабо починає погоджуватись. В цьому контексті можна інакше трактувати назву картини Рабо - тепер жінки мають взяти слово, бо вони створюють, а не руйнують.
📚Рекомендую всім, хто шукає глибоку, чесну літературу, яка не боїться ставити складні питання.
P.S. Прочитано в рамках книжкового клубу “З’їж книгу”
#american_lit #антивоєнна_літ #review
⠀
Як завжди у Воннегута, цей роман іронічний, трагікомічний і дуже людяний. Він побудований як неспішна автобіографія художника Рабо Карабекяна, який живе усамітнено біля океану, має загадкову картопляну комору, що породжує чутки про приховані шедеври, і несподівано приймає у своє життя незнайомку на ім’я Цирцея Бергман. І саме ця зустріч стає каталізатором для змін, відкриттів і болісної, але необхідної розмови про минуле.
⠀
Що мені сподобалося:
- Як Воннегут переплітає особисту історію з великою історією ХХ століття: геноцид вірмен, Друга світова, мистецькі бунти повоєнної Америки;
- Як він обережно ставить питання про те, що таке мистецтво: чи має воно бути “реалістичним” і “зрозумілим”? Чи може бути суто особистим, абстрактним і при цьому впливати на людей?
- Як через гіркий гумор Воннегут говорить про найтяжче: про наслідки війни, про чоловіче насильство, про потребу в спільноті, про втрати, пам’ять і внутрішні трансформації.
Теми, які розкриваються у романі
⚔️ Жахи війни
Воннегут, відомий як антивоєнний активіст, в "Синій бороді" показує, наскільки вона руйнівна не лише для солдатів, а для всього суспільства. У книзі згадується геноцид вірменів, якого дивом вдалося уникнути батькам головного героя Рабо Карабекяна. Він сам втрачає око під час Другої світової. Його знайомі та друзі також понівечені війною. А його головна картина “А тепер прийшла черга жінок” – буквально кричить про жах війни: мертві тіла, жертви концтаборів, згвалтовані жінки, зламані долі. І це не просто одна війна, Воннегут натякає, що подібне може тривати просто зараз десь поруч.
🤷♀️ Люди нічому не вчаться
Одне з найболючіших питань книги – чому людство не вчиться на своїх помилках? Чому спочатку всі “ситі по горло війною”, а потім знову повертаються до старого? Рабо каже, що навіть зброю сьогодні дарують дітям як іграшки, а сама війна стала частиною становлення чоловіків.
🤝 Потреба в спільноті
У книзі дуже відчувається тема самотності. Рабо сам по собі. Його батьки шукають інших вірмен після втечі до США, але не знаходять нікого. Пізніше Рабо відчайдушно намагається купити собі дружбу серед художників – платить за них борги, запрошує до себе додому, приймає подарунки у вигляді непотрібних картин. І лише коли він знайомиться з Цирцеєю, поступово починає відкриватись іншим. Спільнота, яка виникає навколо нього – це те, чого йому так бракувало все життя.
🖼 Що таке мистецтво?
О, ця частина супер цікава. Воннегут ставить під сумнів усе, що ми думаємо про “високе мистецтво”. Рабо починав із фотореалізму, потім став абстракціоністом, але весь час сумнівався, що його роботи щось значать. Він сперечається із Цирцеєю, яка вважає, що мистецтво має щось доносити, мати сенс, бути зрозумілим. А він їй каже, що мистецтво – це емоції, експресія, не обов'язково щось конкретне. І от коли він нарешті створює свою головну роботу, здається, йому вдається поєднати обидва підходи. Вийшло щось глибоке, емоційне і водночас неймовірно реалістичне.
☯️ Чоловіки і жінки
Це теж дуже важлива тема. Через історію Мерілі (жінки, з якою був пов'язаний Рабо в молодості), ми бачимо, наскільки важко жінкам у світі, створеному чоловіками. Її били, використовували, змушували терпіти, бо не було вибору. Але згодом вона сама стає сильною і впливовою жінкою, яка допомагає іншим. Її погляд на світ дуже критичний: вона вважає, що чоловіки створюють війни, щоб тримати жінок у покорі. І Рабо починає погоджуватись. В цьому контексті можна інакше трактувати назву картини Рабо - тепер жінки мають взяти слово, бо вони створюють, а не руйнують.
📚Рекомендую всім, хто шукає глибоку, чесну літературу, яка не боїться ставити складні питання.
P.S. Прочитано в рамках книжкового клубу “З’їж книгу”
#american_lit #антивоєнна_літ #review
20.04.202508:23
Великдень для мене – це рок-опера Jesus Christ Superstar. Уже багато років це мій особистий великодній ритуал, бо вона, як на мене, найгеніальніша у світі. І так, я одна з тих людей, хто дуже любить мюзикли 😇
Сьогодні насолоджуюсь весняним сонцем у саду й читаю Paterson для нашого книжкового клубу. Наступної неділі буде зустріч, і ви ще можете доєднатись. Це безкоштовно, весело і зовсім не страшно. Обіцяю!
Ось посилання для реєстрації для охочих застрибнути в останній вагон.
Христос воскрес і хай у кожного сьогодні буде трішки світла й радості 💛
#особисте
Сьогодні насолоджуюсь весняним сонцем у саду й читаю Paterson для нашого книжкового клубу. Наступної неділі буде зустріч, і ви ще можете доєднатись. Це безкоштовно, весело і зовсім не страшно. Обіцяю!
Ось посилання для реєстрації для охочих застрибнути в останній вагон.
Христос воскрес і хай у кожного сьогодні буде трішки світла й радості 💛
#особисте
13.04.202508:08
І раз сьогодні такий біговий пост про мене, то ділюсь з вами добіркою книжок про біг та бігунів🏃♀️🏃♂️
Харукі Муракамі "Про що я говорю, коли говорю про біг"
Це есе - щира і відверта розмова японського письменника із самим собою (і з нами). Він щодня біжить і щодня пише. Біг для нього не лише фізичне зусилля, а інструмент зосередження, внутрішнього очищення, самопізнання.
Скотт Джурек "Їж, біжи. Мій незвичайний шлях до ультрамарафонського тріумфу"
Це історія звичайного хлопця з американського середнього заходу, який перетворився на одного з найвідоміших ультрамарафонців світу.
Крістофер Макдуґал "Народжені бігати"
Це захоплива пригода журналіста, який вирушає в мексиканські каньйони на пошуки племені тараумара. Вони бігають босоніж сотні кілометрів - без травм і надзусиль. У книжці можна знайти поєднання етнографії, спорту, біомеханіки і великого захоплення людськими можливостями.
John L.Parker "Once a Runner"
Культовий роман серед легкоатлетів. Герой книги студент-бігун прагне досягти ідеалу: пробігти милю за менш ніж 4 хвилини. Книга вийшла як самвидав у 1978 році і продавалася на дорожніх перегонах з багажника автомобіля автора, але врешті-решт потрапила до рук спортсменів середніх шкіл, коледжів та аспірантів по всій Америці.
Wendelin Van Draanen "The Running Dream"
Дівчина втрачає ногу в аварії, але не відмовляється від мрії знову бігати. Вона проходить важкий шлях від фізичного болю до соціального прийняття і знову виходить на бігову доріжку.
Alan Sillitoe "The Loneliness of the Long-distance Runner"
Класичне оповідання з соціальним підтекстом. Підліток, який відбуває покарання в колонії, знаходить єдиний спосіб бути собою — хлопець починає бігати на довгу дистанцію заради як емоційної так і фізичної втечі з його ситуації. Повість була адаптована Сіллітоу як сценарій однойменного фільму, режисером якого став Тоні Річардсон.
Якщо ви чекали на знак, щоб почати бігати, то це він 😉
Харукі Муракамі "Про що я говорю, коли говорю про біг"
Це есе - щира і відверта розмова японського письменника із самим собою (і з нами). Він щодня біжить і щодня пише. Біг для нього не лише фізичне зусилля, а інструмент зосередження, внутрішнього очищення, самопізнання.
Скотт Джурек "Їж, біжи. Мій незвичайний шлях до ультрамарафонського тріумфу"
Це історія звичайного хлопця з американського середнього заходу, який перетворився на одного з найвідоміших ультрамарафонців світу.
Крістофер Макдуґал "Народжені бігати"
Це захоплива пригода журналіста, який вирушає в мексиканські каньйони на пошуки племені тараумара. Вони бігають босоніж сотні кілометрів - без травм і надзусиль. У книжці можна знайти поєднання етнографії, спорту, біомеханіки і великого захоплення людськими можливостями.
John L.Parker "Once a Runner"
Культовий роман серед легкоатлетів. Герой книги студент-бігун прагне досягти ідеалу: пробігти милю за менш ніж 4 хвилини. Книга вийшла як самвидав у 1978 році і продавалася на дорожніх перегонах з багажника автомобіля автора, але врешті-решт потрапила до рук спортсменів середніх шкіл, коледжів та аспірантів по всій Америці.
Wendelin Van Draanen "The Running Dream"
Дівчина втрачає ногу в аварії, але не відмовляється від мрії знову бігати. Вона проходить важкий шлях від фізичного болю до соціального прийняття і знову виходить на бігову доріжку.
Alan Sillitoe "The Loneliness of the Long-distance Runner"
Класичне оповідання з соціальним підтекстом. Підліток, який відбуває покарання в колонії, знаходить єдиний спосіб бути собою — хлопець починає бігати на довгу дистанцію заради як емоційної так і фізичної втечі з його ситуації. Повість була адаптована Сіллітоу як сценарій однойменного фільму, режисером якого став Тоні Річардсон.
Якщо ви чекали на знак, щоб почати бігати, то це він 😉
10.04.202507:15
The Widow’s Lament in Springtime
by William Carlos Williams
Sorrow is my own yard
where the new grass
flames as it has flamed
often before, but not
with the cold fire
that closes round me this year.
Thirty-five years
I lived with my husband.
The plum tree is white today
with masses of flowers.
Masses of flowers
load the cherry branches
and color some bushes
yellow and some red,
but the grief in my heart
is stronger than they,
for though they were my joy
formerly, today I notice them
and turn away forgetting.
Today my son told me
that in the meadows,
at the edge of the heavy woods
in the distance, he saw
trees of white flowers.
I feel that I would like
to go there
and fall into those flowers
and sink into the marsh near them.
#poetry
by William Carlos Williams
Sorrow is my own yard
where the new grass
flames as it has flamed
often before, but not
with the cold fire
that closes round me this year.
Thirty-five years
I lived with my husband.
The plum tree is white today
with masses of flowers.
Masses of flowers
load the cherry branches
and color some bushes
yellow and some red,
but the grief in my heart
is stronger than they,
for though they were my joy
formerly, today I notice them
and turn away forgetting.
Today my son told me
that in the meadows,
at the edge of the heavy woods
in the distance, he saw
trees of white flowers.
I feel that I would like
to go there
and fall into those flowers
and sink into the marsh near them.
#poetry
Войдите, чтобы разблокировать больше функциональности.
