Тицьбук нагадав. Три роки тому. Почуття не змінилися. Ота русскайа тітонька, на яку я тоді нагримав, поїхала до Росії.
Поспішаю записати, доки не вщухло.
Я зараз трохи прогулявся тут городами. Майорка - райська місцина, я щасливий, що Г-сподь напоумив нас переїхати сюди десять... майже одинадцять уже років тому. Хоча, Берлін - це теж чудово й це місто - певно, моє найулюбленіше після мого милого Києва. Але тут народилася моя донечка й я гадаю, це - ідеальне місце для діточок. Ті, хто тут народжуються, тих любить Б-г.
Але я не про це. Я зараз роздивлявся навкруги, бачив людей, які вийшли погуляти або виїхали на велосипедах чи оцих довбаних електросамокатах, які сиділи на газонах під деревами й робили пікніки, бо ж неділя й свято... і думав про тих, кого вбивають та ґвалтують ті нелюди. Про тих, хто біжить світ за очі, хто пише кульковою ручкою на спині в малої дитини її ім'я та день народження, аби дитинка не згубилася, якщо маму та тата вб'ють сучі двадцятирічні кати з якогось Мухосранська, які відчули безкарність і їм цікаво - як це, вбити беззахисну жінку чи дитину й не бути покараними... Про тих, хто відмовляється здатися в сплюндрованому Маріуполі й знає, що, скоріш за все, незабаром загине, але спочатку хоче взяти з собов стільки цих вилупків, скільки зможе - і він зможе, бо він - солдат найвищого вишколу, вмілий, вмотивований, страшний навіть без зброї, а зброя ще є - дякувати Б-гові та волонтерам. Про тих, хто змушений давити в собі горе, давити співчуття, давити людські почуття, аби планувати чергову операцію, під час якої доводиться посилати солдатів на небезпеку, а часом - на вірну смерть, аби взяти ще кілька десятків, кількасот життів оцих недолюдків. Щоб вони ніколи - НІКОЛИ! - не змогли більше плюндрувати, ґвалтувати, вбивати беззахисних, щоб ті, які залишилися живими, знали, що нікуди вони не подінуться, що їх буде вбито, пошматовано, знищено.
В мене ніколи в житті не було в серці такої ненависті. Дружина каже, що я змінився, вона дорікає мені, що я кидаюсь на нашу знайому росіянку, безневинну жінку, яка живе тут вже нівроку двадцять років, побрану з якимось турком, за те, що вона сміє мені сказати, що "я не знаю, кому вірити". Я знаю, кому вірити й я волаю про це їй просто в обличчя, бо я не можу цього чути...
І я відчуваю страшну провину. В перші дні я хотів летіти, бігти, повзти до Києва. Я - добрий стрілець, справді добрий, незважаючи на окуляри, вік та тахікардію. Я міг би дістатися України та бити цих пекельних мугирів, доки мене не вцілять. Дружина каже - якби не доня, вона б мене благословила до України. Але є доня, їй без мене зараз справді ніяк - я працюю, більш ніхто. І я сидю тут, волонтерю щосили зі своєю клятою провиною, волаю по допомогу до кожного, хто може почути. Українці чують. Німці, багаті майоркінські німці, готові допомагати Червоному Хресту, біженцям, дітлахам - але не вкраїнській армії. Бо вони такі мирні, такі безпорадні, так бояться роздратувати блядського хуйла... Я репетую в їхні вуха, що там, де нема української армії - там Буча, Маріуполь та Ірпінь. Але вони уникають мого погляду й пропонують мені стати шефом багатого фонду, який стане допомагати кому завгодно, але не українській армії... Не стану. Це й без мене можна.
Я єврей, я знаю, що таке геноцид - генетичною пам'яттю знаю, половиною моєї великої родини, яка лежить в Бабиному Ярові, знаю. Я ненавиджу цього хуйла й кожного, хто його підтримує - ненавиджу так люто, як не ненавидів ще нікого в житті. Я сподіваюсь не побачити поблизу жодного русского, який мені дасть привід його вбити - навіть, якщо він буде дебелий та озброєний. І я хочу дожити до нашої перемоги. Я хочу побачити, як вони скиглять та просять їстоньки, як вони розповідають, що вони не такі й що їх абманулі. І я знаю, що ця перемога буде - навіть, як я сам не доживу. Моя доня це побачить і вона вспадкує від мене цю ненависть, отже - зможе порадіти їх поразці й тому, що не має жодного - ЖОДНОГО - стосунку до цієї гнилої, мерзенної території, яка досі зветься найбільшою країною в світі. Carthagem esse delendam.
