Що мене вразило за ці три роки – повна аморфність європейських правих щодо війни в Україні.
Багато років поспіль люди хорохорились, що вони націонал-революціонери, романтики, авантюристи. Проводили акції пам'яті загиблих у вуличних війнах, підтримували культ навколо Д'Анунціо та інших, всіляких штурмовиків, льотчиків та поетів. Ходили в спортзали, били одне одному обличчя, проводили марші, билися з антіфою.
І от, коли з'явилася можливість пліч-о-пліч з українськими правими побувати в пеклі, де вишколюється траншейна аристократія, про яку вони все життя публікували або читали цитати на своїх тематичних ресурсах - вони не приїжджають. Лише поодинокі бійці правих організацій, або деякі одиночки-маргінали приїхали та взяли участь у війні на нашому боці. Всі інші, навіть етнічні українці, що колись емігрували в Європу та вступили до правих організацій, продовжують свої марші, лекції про правицю, тренування і таке інше в абсолютно безрадісних та безперспективних умовах.
Вони нічого не доб'ються, вони ніколи не побачать національних революцій у своїх країнах, праві популісти просто витруть об них ноги. В минулому столітті їх колеги, в пошуках війни, бойового досвіду та пригод долучалися навіть до партизанських воєн ангольських негрів, а тут - людям важко дати директиву, відірватись від комфортного активізму на Заході та приїхати великими партіями на велику та важливу подію.
Це неуважаємо.
