Випустити цю книгу в світ у електронному форматі саме зараз було дивовижно правильним рішенням, я стоячи аплодую і тим, хто на цьому наполіг, і тим, хто на такий крок наважився.
Видавництвам тепер доводиться місяцями чекати паперові наклади книг, а "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової — це така історія, з якою просто необхідно ловити момент, адже тут все відбувається саме між Романа та Йордана.
Звісно, наша реальність перетнула у часі екватор історії в книзі, позаяк Різдво вже позаду, але ж попереду ще є і Маланка, і Йордана, а це означає, що ви маєте цілу купу часу, щоби прочитати найвайбовішу в українській літературній традиції розповідь про період зимових свят, після "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки".
Для високоскілових читачів "Вівці цілі" — книга на один зубчик та пів вечора, але якщо ви, як ото, наприклад, я маєте сентиментальні почуття до зимових родинних свят, і хочете побачити, як над Дніпром піднімаються у небо — ні, зовсім не прожектори вогневих груп ППО, а стежка, прокладена Святим Миколаєм, або хочете пригадати, як в глибокому дитинстві мама пекла калиту на Андрія і ви при свічках (бо в 90-х теж вимикали світло, нехай і з инакших причин) осідлавши коцюбу скачете її кусати, а потім займаєтеся ворожінням — зараз такі народні святкові традиції знову стають популярними, спробуйте порахувати, скільки вертепів можна цими днями зустріти на день... то, кароч, не зволікайте, бо кожна мить — бентежно скінченна, і треба вспіти прожить її відповідним чином.
Євгенія бере сам наш час— з повітряними тривогами і ракетними атаками, з біженками в Європі та сафарі, які ТЦК влаштовують на чоловіків, з тривогою про неможливість майбутнього і бентегою у передчутті ядерного апокаліпсису, з тими, хто на війні і тими, хто не на війні, з розмовами про звичаї та ворожіння, з тіндером, кутею для духів померлих, деренчливими голосами генераторів, сімнадцятирічками, які рвуться у бій та підстаркуватими самітниками-пацифістами, з іронічним поглядом на себе та весь світ, із тонкими павутинками закоханостей, із безміром любові, яка проглядається в посмішках, поглядах, лоскочеться на губах, заглядає у вікна, прислухається до голосів, намагається читати по губах — і пакує його в таку, знаєте різдвяну кулю, але без снігу.
Взяв таку кулю, покалатав нею, зазираєш всередину — і смієшся, тобто радієш, і плачеш, тобто сумуєш. Нічого навколо не бачиш — отже ти зрячий.
Взяв таку книгу, пірнув у неї, як в ополонку на Йордана, і живеш потім з тим усим, як можеш, як виходить... 💔
