своє'рідне
09.03.202516:57
декілька років тому мала щастя побачити черкащину й привезла звідти ряд дописів, присвячених життю тараса нашого григоровича:
🍒 про будинок-музей у кирилівці, де шевченко жив до 14 років: там його картини, фото нащадків, могила матері, той самий вишневий садок
🌿 про село будище, де був маєток енгельгардта: зі стежками, що ними бігав шевченко та розкішним парком
і ще трохи на тему:
❤️🩹 відео, на якому рауль чілачава читає «заповіт» грузинською
📍 улюблений вірш драча, що переосмислює наше ставлення до шевченка
тицяйте
🍒 про будинок-музей у кирилівці, де шевченко жив до 14 років: там його картини, фото нащадків, могила матері, той самий вишневий садок
🌿 про село будище, де був маєток енгельгардта: зі стежками, що ними бігав шевченко та розкішним парком
і ще трохи на тему:
❤️🩹 відео, на якому рауль чілачава читає «заповіт» грузинською
📍 улюблений вірш драча, що переосмислює наше ставлення до шевченка
тицяйте
06.03.202510:21
23.02.202519:02
на жорсткому накруті з того, що тепер правда й об'єктивні факти світом ігноруються, захотілося поміркувати про те, які тексти могли би втримати ґрунт під ногами й спрацювати терапевтично
обрати всього 6 книжок – виклик, бо українська література дууже багата на тексти, які можуть відгукнутися в будь-який момент.
запитала в Ілони з «літературного лонґітюду» – нижче буде її список, і я ним щиро подивована:
📍«Живі» Олександра та Павла Михедів
ніколи не втомлюсь говорити про цю збірку есеїв, яка показує українських письменників не сухими біографічними вставками, а огорнутих шаленою любовʼю й бажанням тієї любовʼю поділитися. І про особисто мені близьких Підмогильного та Хвильового і про менш близьких, які після цієї книжки стали близькими.
📍«Бунт проти імперії» Радомира Мокрика
історія шістдесятників із зібраними свідченнями та фотографіями. клопітка робота, яка показала життя цих людей з їхніми помилками, непорозуміннями й тривогами, а зрештою й їхніми виборами.
вони тут усі живі, а не чорно-білі портрети у підручниках. за це й люблю цю книжку
📍«Нестяма» Богдана Жолдака
інколи дурні, інколи смішні, інколи дуже дурні короткі тексти про все на світі, але зазвичай українську реальність. автор часто переписував цю реальність з внесенням цілковитої абсурдності у неї, тому з цією збіркою може бути затишно. бо інколи найкраще — це гарно посміятися над тим, що тебе лякає
📍«Мондегрін» Володимира Рафєєнка
це книжка про перехід з російської на українську, якщо говорити коротко. але це не лише про вибір мови, це про вибір реальності, вибір світогляду й спроби зрозуміти чи той світ обере тебе теж.
дрібка магічного реалізму й легкі жарти роблять цей текст ще більш особливим
📍«Се твоя доля» Галини Пагутяк
ймовірно, ця збірка з двох текстів зробить боляче. але вона закине в магічну реальність, де світ працює за схожими правилами, що й наші і збоку будуть дужі козаки, люди, які не хочуть нічого згадувати, зниклі міста і два сонця, серед яких можете спробувати знайти справжнє. тексти поглинають у себе
📍«Біг мак» Сергія Жадана
вибачте, обійтися без Жадана було неможливо. він про любов, про надію в часи безнадії, про безнадію в часи надії, про бажання жити, неможливість зрозуміти світ, про біль, зрештою, і загубленість.
я люблю Жадана за те, що він не боїться робити персонажів і декорації бридкими, не робить ні з кого героїв, а просто показує те, що вже є
мій список із шести текстів, які допомагають осмислити реальність і не збожеволіти – у затишному просторі Ілони, де розмова про літературу триває попри все🤍
а що читаєте ви, коли шукаєте опори?
обрати всього 6 книжок – виклик, бо українська література дууже багата на тексти, які можуть відгукнутися в будь-який момент.
запитала в Ілони з «літературного лонґітюду» – нижче буде її список, і я ним щиро подивована:
📍«Живі» Олександра та Павла Михедів
ніколи не втомлюсь говорити про цю збірку есеїв, яка показує українських письменників не сухими біографічними вставками, а огорнутих шаленою любовʼю й бажанням тієї любовʼю поділитися. І про особисто мені близьких Підмогильного та Хвильового і про менш близьких, які після цієї книжки стали близькими.
📍«Бунт проти імперії» Радомира Мокрика
історія шістдесятників із зібраними свідченнями та фотографіями. клопітка робота, яка показала життя цих людей з їхніми помилками, непорозуміннями й тривогами, а зрештою й їхніми виборами.
вони тут усі живі, а не чорно-білі портрети у підручниках. за це й люблю цю книжку
📍«Нестяма» Богдана Жолдака
інколи дурні, інколи смішні, інколи дуже дурні короткі тексти про все на світі, але зазвичай українську реальність. автор часто переписував цю реальність з внесенням цілковитої абсурдності у неї, тому з цією збіркою може бути затишно. бо інколи найкраще — це гарно посміятися над тим, що тебе лякає
📍«Мондегрін» Володимира Рафєєнка
це книжка про перехід з російської на українську, якщо говорити коротко. але це не лише про вибір мови, це про вибір реальності, вибір світогляду й спроби зрозуміти чи той світ обере тебе теж.
дрібка магічного реалізму й легкі жарти роблять цей текст ще більш особливим
📍«Се твоя доля» Галини Пагутяк
ймовірно, ця збірка з двох текстів зробить боляче. але вона закине в магічну реальність, де світ працює за схожими правилами, що й наші і збоку будуть дужі козаки, люди, які не хочуть нічого згадувати, зниклі міста і два сонця, серед яких можете спробувати знайти справжнє. тексти поглинають у себе
📍«Біг мак» Сергія Жадана
вибачте, обійтися без Жадана було неможливо. він про любов, про надію в часи безнадії, про безнадію в часи надії, про бажання жити, неможливість зрозуміти світ, про біль, зрештою, і загубленість.
я люблю Жадана за те, що він не боїться робити персонажів і декорації бридкими, не робить ні з кого героїв, а просто показує те, що вже є
мій список із шести текстів, які допомагають осмислити реальність і не збожеволіти – у затишному просторі Ілони, де розмова про літературу триває попри все🤍
а що читаєте ви, коли шукаєте опори?
14.02.202518:54
нонфікшн із повністю розважальною метою я майже нікооли не читаю (бо час обмежений, а список художки ще страшенно довгий), але сьогодні почала цю давно бажану манюню й уже хочу прославить її на весь інтернет😭😭
люблю модерністів, люблю листування, які дихають життям і навколокнижкові історії успіхів та невдач
сподіваюсь, скоро поділюся детальніше🫶
люблю модерністів, люблю листування, які дихають життям і навколокнижкові історії успіхів та невдач
сподіваюсь, скоро поділюся детальніше🫶
09.03.202516:42
час згадати цей легендарний момент
06.03.202510:21
upd: зібрали за 6 годин🥹
любі, у такий сонячний день збираємо на ПНБ🔭
хлопці з 92 бригади потребують прилад нічного бачення, аби ефективніше знищувати ворогів. а нам потрібно, щоб він у них був.
загальна ціль — 105 000 грн.
моя мета — 3к
Посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/1h8wu7PeJ
нагадаю: попри всі новини, ми стоїмо поки стоїть наше військо.
немає часу чекати — потрібно діяти.
разом🫂
організаторка: дар'я мазур
дизайнер: стас колотов
репости теж дуууже вітаються🤍
любі, у такий сонячний день збираємо на ПНБ🔭
хлопці з 92 бригади потребують прилад нічного бачення, аби ефективніше знищувати ворогів. а нам потрібно, щоб він у них був.
загальна ціль — 105 000 грн.
моя мета — 3к
Посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/1h8wu7PeJ
нагадаю: попри всі новини, ми стоїмо поки стоїть наше військо.
немає часу чекати — потрібно діяти.
разом🫂
організаторка: дар'я мазур
дизайнер: стас колотов
репости теж дуууже вітаються🤍
23.02.202518:07
23 лютого 2022 року я писала вірш на давню українську літературу.
типове завдання на літтворчості, але більше таких у мене немає
вірш, в котором вздлуж зверху и знизу
єден же текст виражається
господи
уявляєш
садок
мій
вишневий
хочуть розіп’яти
знову й без вагань
цього разу
вишні достигли
цього разу
вже хрущі
не такі безпорадні
типове завдання на літтворчості, але більше таких у мене немає
вірш, в котором вздлуж зверху и знизу
єден же текст виражається
господи
уявляєш
садок
мій
вишневий
хочуть розіп’яти
знову й без вагань
цього разу
вишні достигли
цього разу
вже хрущі
не такі безпорадні
03.02.202520:38
читаю монографію софії філоненко про масову літературу й натикаюся на таке:
василь шкляр: «найбільшою нашою проблемою залишається не видання книжки, а розміщення її на видному місці в книгарні. одне, що цих книгарень кіт наплакав, а друге – там, де вони є, українська книжка ніколи не потрапляє на покуть, а губиться в найвіддаленіших закапелках серед джунглів чужинського чтива. явище типове в цілому – все українське почувається вдома сиротою».
у 2007 році відбулася партизансько-громадянська акція «велика листопадова книжкова революція», приурочена до 9 листопада – дня української писемності та мови.
дійство пройшло 7 листопада у великих містах України під гаслом «покладемо край культурному імперіалізму!» і полягало в тому, що в книгарнях
треба було витягнути улюблені українські книжки із запилюжених куточків і переставити на видне місце, поклавши поруч аркуш із поясненням, що це зробила «група партизанського книжкового мерчандайзингу».
організатори спорядили учасників цікавою пам’яткою, яка констатує проблему: «зайдіть до будь-якого книжкового магазину та спробуйте знайти там українську книгу. це буде не просто. ми навіть підкажемо, де і як її слід шукати:
● знайдіть найвіддаленішу полицю в найбільш глухому кутку, з табличкою «обережно, тигр»;
● подивіться у самий низ;
● якщо на полиці можна розмістити книги у два ряди, подивіться в другий ряд;
● переконайтесь, що там немає мишоловки чи капкана на ведмедя;
● покопирсайтесь у пилюці та знайдіть. те, що ви знайдете, імовірніше за все й буде українською книжкою;
● якщо з першої спроби вам це не вдалось, повторіть операцію щодо всіх відділів, включно з «магією, езотерикою та куховарством».
думаю, ви відчуваєте те ж саме, що і я. велике щастя, що українська книжка змогла, книгарень більшає й ринок не стоїть
василь шкляр: «найбільшою нашою проблемою залишається не видання книжки, а розміщення її на видному місці в книгарні. одне, що цих книгарень кіт наплакав, а друге – там, де вони є, українська книжка ніколи не потрапляє на покуть, а губиться в найвіддаленіших закапелках серед джунглів чужинського чтива. явище типове в цілому – все українське почувається вдома сиротою».
у 2007 році відбулася партизансько-громадянська акція «велика листопадова книжкова революція», приурочена до 9 листопада – дня української писемності та мови.
дійство пройшло 7 листопада у великих містах України під гаслом «покладемо край культурному імперіалізму!» і полягало в тому, що в книгарнях
треба було витягнути улюблені українські книжки із запилюжених куточків і переставити на видне місце, поклавши поруч аркуш із поясненням, що це зробила «група партизанського книжкового мерчандайзингу».
організатори спорядили учасників цікавою пам’яткою, яка констатує проблему: «зайдіть до будь-якого книжкового магазину та спробуйте знайти там українську книгу. це буде не просто. ми навіть підкажемо, де і як її слід шукати:
● знайдіть найвіддаленішу полицю в найбільш глухому кутку, з табличкою «обережно, тигр»;
● подивіться у самий низ;
● якщо на полиці можна розмістити книги у два ряди, подивіться в другий ряд;
● переконайтесь, що там немає мишоловки чи капкана на ведмедя;
● покопирсайтесь у пилюці та знайдіть. те, що ви знайдете, імовірніше за все й буде українською книжкою;
● якщо з першої спроби вам це не вдалось, повторіть операцію щодо всіх відділів, включно з «магією, езотерикою та куховарством».
думаю, ви відчуваєте те ж саме, що і я. велике щастя, що українська книжка змогла, книгарень більшає й ринок не стоїть
08.03.202520:00
такий чудесний нині день:
☀️ каталися на самокатах у намаганні наздогнати весняне сонце
🎀 пішли на «випадкові події» в український дім — виставка присвячена досягненням жінок у науці й культурі.
окреме захоплення інтерактивними штуками в просторі — там можна вивільнити гнів, зануритися в кримськотатарський етно-тріп-хоп, погратися зі звуками, зайти у «власну кімнату» вірджинії вулф...
піду ще! бо години замало
📚 і наостанок зайшли в книгарню заради книжки з розряду «передавати дітям у спадок»
ви точно про неї чули, але коли як не сьогодні поділитися цим щастям: це репринтне видання першого (1887 р.) українського феміністичного альманаху.
в умовах бездержавності під однієї обкладинкою об'єднали жіночі голоси 11 письменниць з галичини й 7 з наддніпрянщини. захват!
чим сьогодні себе тішили?
☀️ каталися на самокатах у намаганні наздогнати весняне сонце
🎀 пішли на «випадкові події» в український дім — виставка присвячена досягненням жінок у науці й культурі.
окреме захоплення інтерактивними штуками в просторі — там можна вивільнити гнів, зануритися в кримськотатарський етно-тріп-хоп, погратися зі звуками, зайти у «власну кімнату» вірджинії вулф...
піду ще! бо години замало
📚 і наостанок зайшли в книгарню заради книжки з розряду «передавати дітям у спадок»
ви точно про неї чули, але коли як не сьогодні поділитися цим щастям: це репринтне видання першого (1887 р.) українського феміністичного альманаху.
в умовах бездержавності під однієї обкладинкою об'єднали жіночі голоси 11 письменниць з галичини й 7 з наддніпрянщини. захват!
чим сьогодні себе тішили?
27.02.202508:24
ви маєте добитися розуміння того, що українська література є частиною європейської літератури. українська література має трактуватися як світова література. у мене є колекція листівок з авторами класики видавництва «penguin» — серед них немає ні фінів, ні естонців, ні українців. але ми з вами, авжеж, знаємо, які російські автори там присутні.
встановити щось — це складна частина справи. українці — чисельно велика нація, суттєво більша за фінів. у вас значно більше шансів стати частиною світової літератури. тоді у більшості колекцій листівок з письменниками буде хоча б один український автор. але це також питання безпеки.
із чудового інтерв'ю софі оксанен для the ukrainians: про права жінок і російські воєнні злочини; про те, як писати книжки, щоб достукатися до світу, якщо ти з постколоніальної країни; про значення мови й пам'яті.
*інтерв'юерка — богдана неборак
встановити щось — це складна частина справи. українці — чисельно велика нація, суттєво більша за фінів. у вас значно більше шансів стати частиною світової літератури. тоді у більшості колекцій листівок з письменниками буде хоча б один український автор. але це також питання безпеки.
якщо країна існує у світі літератури, тоді ніхто не зможе ставити під сумнів ваше право на незалежність чи суверенітет.
якщо на карті світової літератури вас немає, то виглядає, що у вас немає культури. звісно, ви знаєте правду, але інші можуть її не знати. тож це питання національної оборони.
із чудового інтерв'ю софі оксанен для the ukrainians: про права жінок і російські воєнні злочини; про те, як писати книжки, щоб достукатися до світу, якщо ти з постколоніальної країни; про значення мови й пам'яті.
*інтерв'юерка — богдана неборак
23.02.202513:01
ділюся з вами спогадом моєї професорки — Ніни Іванівни Бернадської: дуже цінне й щемке доповнення про добу й тодішню рецепцію🥹
11.09.202417:48
формула письменницького успіху by іван багряний:
📍слово — зброя, письменник — речник нації
тут коментарів нема, все так, війна це тільки підкреслює
📍від національного до загальнолюдського
якось дуже давно ми говорили про це з вадимом у контексті кіно, зокрема потоку «нових хвиль» й він сказав те, з чим я погоджуюсь і сьогодні:
це взагалі прекрасно, коли ти умієш побачити щось чудове в своєму, бо саме твоє світові й потрібно; бо не могли б оце зробити в голівуді, бо оцього світу вони й не бачили — теплого світу з запахом померанцю, морем і велосипедами, — його в них немає.
і прекрасно, коли автор малює з того, що його ростило, бо йому не варто нічого вигадувати, щоб ми вже жили окремим світом із перших секунд фільму.
📍«література покликана виковувати й гартувати людей»
дуже втішно, що він сміливо відрізнявся на тлі своєї доби, бо в тому столітті ця теза вже сто разів застаріла
зараз же, намагаючись популяризувати літературу, люди часто вдаються до тези, що література — це просто розвага, мовляв, не бійтесь, вона не зробить вас мудрішими як нам казали в дитинстві. воно може й працює, але трохи сумно, що ми на цьому етапі, бо це як закликати читати укрліт, адже «вона не про село!!!». давати визначення чомусь через заперечення чогось іншого (Україна не росія) це все ще перебувати в системі виправдань. хочеться вже на інший етап, українська література і про село теж, виховна функція літератури — теж супер. тому, пане багряний, я за вас
📍текст має бути оптимістичним: «література сміливого дерзання, а не розпуки»
зараз я читаю «сад гетсиманський» і мимоволі повзе думка, що мені хотілось би, аби багряний написав свою «людину в пошуках справжнього сенсу», як франкл чи «вибір», як еґер, тому що він точно знає як зберігати в собі людину під час найжорстокіших випробувань. натомість він написав «сад гетсиманський» і ця книжка для мене працює десь так само: бо ти бачиш якої саме вдачі люди виживають, як вони ставляться до цих умов, хто навпаки не виживає й через який спосіб мислення.
я дуже люблю слухати ігоря козловського, який пройшов російський полон і подібний ефект викликає «сад» — дуже терапевтично, хоча сюжет страшнючий
📍важливіше що, а не як: техніка другорядна, головне схопити ідею
у цьому питанні теж багряний нібито не надто модерний, але це дуже дискусійна тема
часто ідея «безідейних» творів реалізується в самому акті творення, значення виявляється через контекст
один із найкращих сучасних операторів роджер дікінс вважає компліменти типу «класна операторська робота» як особисту образу, бо це не «вау, геніальний фільм», коли після читання твоїх віршів можна сказати лише те, що «ну, класні рими» — це сумно
тобто форма має увиразнювати ✨ідею✨
отаке!
📍слово — зброя, письменник — речник нації
тут коментарів нема, все так, війна це тільки підкреслює
📍від національного до загальнолюдського
якось дуже давно ми говорили про це з вадимом у контексті кіно, зокрема потоку «нових хвиль» й він сказав те, з чим я погоджуюсь і сьогодні:
це взагалі прекрасно, коли ти умієш побачити щось чудове в своєму, бо саме твоє світові й потрібно; бо не могли б оце зробити в голівуді, бо оцього світу вони й не бачили — теплого світу з запахом померанцю, морем і велосипедами, — його в них немає.
і прекрасно, коли автор малює з того, що його ростило, бо йому не варто нічого вигадувати, щоб ми вже жили окремим світом із перших секунд фільму.
📍«література покликана виковувати й гартувати людей»
дуже втішно, що він сміливо відрізнявся на тлі своєї доби, бо в тому столітті ця теза вже сто разів застаріла
зараз же, намагаючись популяризувати літературу, люди часто вдаються до тези, що література — це просто розвага, мовляв, не бійтесь, вона не зробить вас мудрішими як нам казали в дитинстві. воно може й працює, але трохи сумно, що ми на цьому етапі, бо це як закликати читати укрліт, адже «вона не про село!!!». давати визначення чомусь через заперечення чогось іншого (Україна не росія) це все ще перебувати в системі виправдань. хочеться вже на інший етап, українська література і про село теж, виховна функція літератури — теж супер. тому, пане багряний, я за вас
📍текст має бути оптимістичним: «література сміливого дерзання, а не розпуки»
зараз я читаю «сад гетсиманський» і мимоволі повзе думка, що мені хотілось би, аби багряний написав свою «людину в пошуках справжнього сенсу», як франкл чи «вибір», як еґер, тому що він точно знає як зберігати в собі людину під час найжорстокіших випробувань. натомість він написав «сад гетсиманський» і ця книжка для мене працює десь так само: бо ти бачиш якої саме вдачі люди виживають, як вони ставляться до цих умов, хто навпаки не виживає й через який спосіб мислення.
я дуже люблю слухати ігоря козловського, який пройшов російський полон і подібний ефект викликає «сад» — дуже терапевтично, хоча сюжет страшнючий
📍важливіше що, а не як: техніка другорядна, головне схопити ідею
у цьому питанні теж багряний нібито не надто модерний, але це дуже дискусійна тема
часто ідея «безідейних» творів реалізується в самому акті творення, значення виявляється через контекст
один із найкращих сучасних операторів роджер дікінс вважає компліменти типу «класна операторська робота» як особисту образу, бо це не «вау, геніальний фільм», коли після читання твоїх віршів можна сказати лише те, що «ну, класні рими» — це сумно
тобто форма має увиразнювати ✨ідею✨
отаке!
08.03.202512:23
вводячи жінку в життя, природа не питала: «чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» ні — природа казала лише: «ось ти, і жий!»
<...>
що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям.
і так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!
просвіщаймося, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки! бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, " услуги й покори?! та ні! в нас мусить бути сила, мусить бути будучність,— лише звернімось самі до себе та пам'ятаймо, що господь бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали.
не правда ж, дорогі сестри мої, що ми досі лише спали, і що в нас є сила?
ольга кобилянська на зборах «товариства руських жінок на буковині»❤️🩹
пам'ятаймо про свою силу й підтримуймо інших жінок!
<...>
що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям.
і так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!
просвіщаймося, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки! бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, " услуги й покори?! та ні! в нас мусить бути сила, мусить бути будучність,— лише звернімось самі до себе та пам'ятаймо, що господь бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали.
не правда ж, дорогі сестри мої, що ми досі лише спали, і що в нас є сила?
ольга кобилянська на зборах «товариства руських жінок на буковині»❤️🩹
пам'ятаймо про свою силу й підтримуймо інших жінок!
25.02.202518:57
якби мене спитали, на чиїх плечах я стою як літераторка (в найширшому сенсі) — леся українка була б однією з перших, кого я назвала
мені страшенно близька назва дослідження ніли зборовської
«моя леся українка», бо попри всю її велич, попри прокляття бути класикинею, я не відчуваю між нами жодної дистанції
читаєш — і ось вона: пристрасна, магнетична, відчайдушна. і тексти такі ж — гарячі, сильні, безкомпромісні. із нею хочеться вступати в діалог і, здається, якби ми жили в одному часопросторі, нам було б про що поговорити
тож не придумала нічого кращого, ніж показати уривок із єдиного біографічного (трохи зрадянізованого, але не поганого) фільму про лесю «іду до тебе» й просто скажу:
прочитайте «одержиму», прочитайте «над морем», прочитайте її листи й зрештою перечитайте «лісову пісню»
дозвольте їй поговорити з вами❤️🩹
мені страшенно близька назва дослідження ніли зборовської
«моя леся українка», бо попри всю її велич, попри прокляття бути класикинею, я не відчуваю між нами жодної дистанції
читаєш — і ось вона: пристрасна, магнетична, відчайдушна. і тексти такі ж — гарячі, сильні, безкомпромісні. із нею хочеться вступати в діалог і, здається, якби ми жили в одному часопросторі, нам було б про що поговорити
тож не придумала нічого кращого, ніж показати уривок із єдиного біографічного (трохи зрадянізованого, але не поганого) фільму про лесю «іду до тебе» й просто скажу:
прочитайте «одержиму», прочитайте «над морем», прочитайте її листи й зрештою перечитайте «лісову пісню»
дозвольте їй поговорити з вами❤️🩹
22.02.202513:52
моя римська імперія – «вавілон xx» миколайчука🌻
зізнаюсь чесно, я не надто велика прихильниця першоджерела – «лебединої зграї» земляка, але якимось магічним чином автори зібрали найкраще (й найцікавіше мені), що було в романі й зліпили з цього «вавілон, брате, вавілон!»
фільм сконденсовано передає те, що складає українську ментальність: відчуття смерті як циклу життя, іронія, бароковість, народна філософія й поетизування дійсності. Україна, зрештою, земля поетів
обидва твори мають характер небилиці й творять великий красивий міт, розширений до притчі
⚖у нас є верхній і нижній вавилон (як же добре це адаптується в жарти в сучасному житті), гойдалка, де «вигойдуються» пари й вони – народний філософ фабіян, що працює зі смертю (майструє труни) і мальва – зламана долею жінка, яка спочатку переживає смерть одного коханого, а згодом убивство іншого
що їх пов’язує? у фабіяні, звісно, проглядається сковорода й аскетична філософія, коли тобі нічого насправді не належить й ти відмовляєшся привласнювати. він обирає існування поза гонитвою, накопиченням та володінням. навіть його цап йому не належить
мальву ж називають хвойдою за те, що вона нібито спокушає чоловіків.
тут у гру вступає мерзенний маскулінний персонаж, який усіма способами намагається її привласнити. як об’єкт. вона ж не піддається, бо вона вільна – і отримує засудження
🌗мальва і фабіян – два полюси однієї ідеї: він відмовляється від власності, бо розуміє її примарність, вона відмовляється бути власністю, бо розуміє свою цінність як особистості. і обидва вони маргінали у вавилоні
між ними небесний платонічний зв’язок, бо вони глибинно розуміють одне одного. «білі» лейтмотивні сцени з їхньою ніжною взаємодією – мої улюблені
🦢ми також зчитуємо в ньому ісуса, а в ній вавилонську блудницю (хоча, звісно з прямим трактуванням й сексистським визначенням, що дає їй суспільство ми не погоджуємось). тому вони настільки поза цим світом, в іншому вимірі
окрім цих двох – тут ціла панорама різних українців: і брати, що розкривають проблему фемінності/маскулінності, й жінка, що віщує смерті, поет-сировар, комунари, прості українські сім’ї
кожна сцена, свіжа своєю думкою, тонко й глибинно відображає нас. мабуть, уперше я повною мірою відчула миколайчука як великого автора
📍варто розкрити й контекст: це 1920-ті, село, в яке вже зайшла радянська влада – отже почала підривати його патріархальний устрій. так, він цензурований і під фінал важко розрізнити хто свій, хто чужий. але головне тут, мабуть, не це
історія не зупиняється й старий світ розчиняється в новому, проте під цим катком можна розгледіти правду – велике багатство народу, його силу, голос, поетичний дух
чи віщує мальва, як вавилонська блудниця загибель вавилону? чи фінальна батальна сцена на льоду між українцями це і є наш кінець?
можливо, це лише ще один виток історичного колеса, який пророкує нам світанок після тяжкої кризи?
словом, люблю вас, українці, страшне
зізнаюсь чесно, я не надто велика прихильниця першоджерела – «лебединої зграї» земляка, але якимось магічним чином автори зібрали найкраще (й найцікавіше мені), що було в романі й зліпили з цього «вавілон, брате, вавілон!»
фільм сконденсовано передає те, що складає українську ментальність: відчуття смерті як циклу життя, іронія, бароковість, народна філософія й поетизування дійсності. Україна, зрештою, земля поетів
обидва твори мають характер небилиці й творять великий красивий міт, розширений до притчі
⚖у нас є верхній і нижній вавилон (як же добре це адаптується в жарти в сучасному житті), гойдалка, де «вигойдуються» пари й вони – народний філософ фабіян, що працює зі смертю (майструє труни) і мальва – зламана долею жінка, яка спочатку переживає смерть одного коханого, а згодом убивство іншого
що їх пов’язує? у фабіяні, звісно, проглядається сковорода й аскетична філософія, коли тобі нічого насправді не належить й ти відмовляєшся привласнювати. він обирає існування поза гонитвою, накопиченням та володінням. навіть його цап йому не належить
мальву ж називають хвойдою за те, що вона нібито спокушає чоловіків.
тут у гру вступає мерзенний маскулінний персонаж, який усіма способами намагається її привласнити. як об’єкт. вона ж не піддається, бо вона вільна – і отримує засудження
🌗мальва і фабіян – два полюси однієї ідеї: він відмовляється від власності, бо розуміє її примарність, вона відмовляється бути власністю, бо розуміє свою цінність як особистості. і обидва вони маргінали у вавилоні
між ними небесний платонічний зв’язок, бо вони глибинно розуміють одне одного. «білі» лейтмотивні сцени з їхньою ніжною взаємодією – мої улюблені
🦢ми також зчитуємо в ньому ісуса, а в ній вавилонську блудницю (хоча, звісно з прямим трактуванням й сексистським визначенням, що дає їй суспільство ми не погоджуємось). тому вони настільки поза цим світом, в іншому вимірі
окрім цих двох – тут ціла панорама різних українців: і брати, що розкривають проблему фемінності/маскулінності, й жінка, що віщує смерті, поет-сировар, комунари, прості українські сім’ї
кожна сцена, свіжа своєю думкою, тонко й глибинно відображає нас. мабуть, уперше я повною мірою відчула миколайчука як великого автора
📍варто розкрити й контекст: це 1920-ті, село, в яке вже зайшла радянська влада – отже почала підривати його патріархальний устрій. так, він цензурований і під фінал важко розрізнити хто свій, хто чужий. але головне тут, мабуть, не це
історія не зупиняється й старий світ розчиняється в новому, проте під цим катком можна розгледіти правду – велике багатство народу, його силу, голос, поетичний дух
чи віщує мальва, як вавилонська блудниця загибель вавилону? чи фінальна батальна сцена на льоду між українцями це і є наш кінець?
можливо, це лише ще один виток історичного колеса, який пророкує нам світанок після тяжкої кризи?
словом, люблю вас, українці, страшне
Показано 1 - 15 из 15
Войдите, чтобы разблокировать больше функциональности.