Вже не вперше виникає дилема сприйняття класичних текстів через особистості їх авторів.
Якщо ми ще зі школи чули про ✨три великі кохання✨ Івана Франка (і при цьому я тільки в університеті дізналася про те, що в нього, взагалі-то, з жінкою було четверо дітей), то Куліш, який писав своїй дружині про походеньки до нових пасій (зазвичай значно молодших за нього) сильно підпортив ставлення до його творів.
І тепер слухаю випуск «Шалених авторок», про Чикаленка, де серед іншого розповідають, що в нього «дуже складна, по-своєму навіть трагічна історія кохання». В чому суть трагічної історії: Чикаленко одружився на жінці, що поділяла його погляди, жив з нею, мав з нею дітей, і якось так получилося, що він закохався у її племінницю, котра з ними жила. Вона відповіла взаємністю, і Чикаленко йде від дружини до неї. Далі цитата: «вона (ця історія) демонструє внутрішню силу, душевну силу цієї людини (Чикаленка)…»
Вибачте, що?
Для контексту, я не заперечую величеееезного вкладу Чикаленка в український контекст й українське майбутнє. Його напрацювання, і бізнесові, і культурні, і громадські уможливили сучасну Україну.
Але дивно чути возвеличення не надто етичного особистого життя, навіть якщо це відома і позитивна постать.
Як ви ставитеся до таких аспектів біографії українських діячів? Чи впливають вони на ваше сприйняття їхньої культурної спадщини?
