Останні дні думаю про те, що кожне попереднє покоління, мабуть, було більш мудріше в плані емоцій та відносин, тому що інтернету не було, транспорт не був таким швидким (якщо був взагалі), за життя люди не могли контактувати з такою великою кількістю людей, як зараз, а тим більше — не могли настільки вільно, як зараз, обирати коло спілкування (якщо могли взагалі). Тому доводилось тусити з ким є.
І саме цей надмір часу, відсутність технологій, довгі дороги (пішки з одного села до іншого в школу, як приклад), слабка медицина і т. д. — спонукало людей споживати вглиб. Любити вглиб. Концентруватися на одній людині. Якщо любов — то до домовини. Якщо дружба — то разом закопувати труп. Якщо гріх — то такий, що "нема мені прощення, грішній, батюшко".
Люди осмислювали кожну свою дію, кожну емоцію, вони вимушені були робити це до кінця, тому що вони не жили в такому інфошумі, як ми зараз. Тобто думки та емоції так просто не заглушиш.
Тобто саме тому вони так рано одружувались, саме тому так рано народжували дітей і були такими серйозними — справжніми дорослими, осмисленими та глибокими. Можливо, вони не вміли читати, не шарили за психотерапію, не знали, як вмикати комп'ютер, але їх любов була міцніша, їх дружба — надійніша, думки — чистіші, а слово — крепче.
І от саме зараз світ дійшов до максимальної поверхневості. Поверхневі розмови, поверхневі думки, поверхневі знання, поверхневі відносини. Ми не встигаємо зануритись в глиб одне одного, бо нас за найменшого некомфортного слова чи якоїсь "неправильної" думки — кидають.
Епоха свайпу — якось так би я це назвав. Свайп, свайп, свайп, свайп, свайп. Надмірний вибір всього і легкий доступ до всього нівелював цінність всього. Всі різко стали шукати якесь ілюзорне "краще", тобто одразу готовеньке, шоб все влаштовувало. Тобто — паразитизм.
Раніше у людей, в силу тих чи інших обмежень, не було вибору, і їм доводилось самим створювати це саме "краще", або вчитися уживатися та бачити хороші сторони в тих людях, які вже є поряд і від яких нікуди не подітись. І знаходили ж!
Іноді ми дивуємось, дивлячись на наших друзів: як у такої дівчини чи такого хлопця може бути пара, або хоча б хтось, щоб скрасити вечір? А насправді дуже все просто: в зв'язку з тим, що ми довго знаємо цих людей, ми знаємо їх вглиб, знаємо їх тонкощі, їх складність, їх силу. Переважна ж більшість людей оцінює їх поверхнево — тобто одразу свайпає, не бажаючи вникати, хто вони і що вони.
Якщо оцінювати людей поверхнево, тобто швидко, як фастфуд, то виявиться, що... всі люди однакові.)))) Просто в одних обгортка трішки яскравіша.
І саме тому цей паразитарний пошук "того самого" чи "тієї самої" може тривати в людей до старості, а потім — розчарування. Бо всі однакові.
Неоднаковість можлива лише за умови глибокого дослідження. Тобто береш одну окремо взяту одиницю — і досліджуєш її вздовж і поперек, в різних природніх умовах та за різних природних обставин. Отоді, думаю, і виникає те, що називається любов'ю.
Ми зараз можемо скільки хочеш апелювати до науки і технологій, мовляв, наші попередні покоління (я маю на увазі 50–500 років тому) вірили у всяку недоказову чепуху або сліпо вірили батюшкам тощо. Але чого вартуємо ми у порівняння із ними?
Переважна більшість із нас не має жодного відношення до нинішнього прогресу і являється простими, бездумними його споживачами. 99% із нас не здатні нічого виготовити власноруч і навіть не знає, як воно функціонує і чому. Зато самооціночка в нас — агонь! 😁
Тобто, по-суті, кожне покоління було цікаве та розвинене по-своєму. Ми — прикольні прогресом та легкістю, наші попередники — прикольні внутрішнім стержнем та глибиною.
Але прикол в тому, що, якщо ми вже заговорили про науку, то маємо розуміти: прогрес та все те, чим ми користуємось зараз для власного комфорту, — природою непередбачено.
Тому, на мою думку, в усього цього комфорту та легкого доступу до різного роду насолод — ефект, як в психоделіка, що розширює свідомість. Але є один нюанс: розширити свідомість — то х*йня. Сширити потім складно... 🙃
#думки
