1992 рік. Україна винирнула з лещат совєтської держави, але замість відчуття сталості та зрозумілих правил гри, сформувався вакуум сенсів і ідей, який почали заповнювати постмодерністські фантазії, голодних до свобідної творчості, режисерів. У 90-х вийшло декілька фільмів, які через іронію та релятивістські ігри намагалися осмислювати тогочасну стрімку та нестабільну реальінсть. Серед них «Вперед за скарбами гетьмана!» Вадима Кастеллі, «Кому вгору, кому вниз» Станіслава Клименко, «Сьомий маршрут» Михайла Іллєнка. Хтось більш акцентовано намагався (ре)конструювати національну мітотворчість, хтось більше схилявся до постмодерністських бавок. Але навіть, розставляючи певні елементи, маркери, якорі національної ідентичності (як казав тодішній президент: «між крапельками»), режисери намагалися робити це граючи, наче роблячи ніяковий реферансик і вибачаючись за такий неприйнятний модерністський архаїзм.
«Іван та кобила» це приклад фільму, який намагається більше натякнути, ніж сказати, бо соромиться бути сприйнятим серйозним.
Після 70-річного панування дуууже серйозної ідеології комунізму важко стримувати плотини підважувальної та висміювальної іронії, які ринули в Україну із заходу. Серйозність залишилася на звалищі історії. Занадто немодним було просто сказати: «Я українець». Це треба було обіграти під стать тодішній моді: «Я українець прикольний», «Я українець веселий», «Я українець постмодерністський», «Я українець бубабістський», *вставити текст*.
Два абзаци псевдоінтелектуальних марень, і досі незрозуміло про що фільм, да? Окей, виправляюсь. Сценарій, автором якого став письменник Богдан Жолдак, розповідає про дивний любовний трикутник між простим батяром Іваном, Галиною та представником нової бандитської еліти Едіком. Поруч із цим трикутником постійно пасеться кобила Кася, на яку полюють посіпаки Едіка. Одного з головних бандитів грає соліст гурту Кому Вниз (а праву руку вгору), Андрій Середа. Зауважу, наскільки стильно виглядають короткі джинсові шорти на співцеві арійської раси. Fabulous, пане Середа, fabulous💅💪
Фільм тримає динаміку і запам’ятовується завдяки кумедним ґеґам і характерними живими діалогоми, фрази з яких мають мемний потенціал. Режисер не шкодує нікого і висміює і мітингарів, і нову бандитську еліту, і політиків, що перефарбувалися. Чи свідомо, чи ні, але, як і багато стрічок тієї епохи, «Іван та кобила» пародіює західні жанрові кліше, підлаштовуючи під українські реалії. Хоча за пародією проглядається не стільки бажання висміяти, як каргокультну спокусу доторкнутися до західного кіно. Десь на середині може здатись, що фільм скочується в хаотичний маскарад в дусі Бенні Гілла, але під кінець мене щиро здивував хороший сентиментальний твіст, який показує, що кіно не настільки примітивне, яким може здатись на перший погляд. Кінцівка фільму нагадала «Випускника» 1967 року з Дастіном Гофманом, але тссс, без спойлерів🤫🤫
«Іван та кобила» став дебютним і водночас останнім художнім фільмом Володимира Фесенко. Це досить розповсюджена історія для режисерів того часу. Наприклад, такі режисер/ки як Наталя Андрійченко, Вадим Кастеллі, Наталя Мотузко заявили про себе вдалим дебютом, але далі кіноіндустрія і прокат в Україні рухнули. Кінохвиля 90-х захлинулася в зародкову стані, а більшість творців якої в найкращом випадку пішли працювати на телебачення.