Десь там, за Дніпром, де не ходить метро,
Де бур’ян росте на тротуарах,
Де на місяць вночі скавучить поролон,
Де від міста – одна лиш примара,
Де по темряві нишпорить іхтіозавр,
Коло лісу шукаючи гірки,
І в рожевих чоботях з них щочетверга
Розкидає бананові шкірки -
Там жив хлопчик один, може три, може сім,
Може дівчинка – це не важливо,
А важливим є те, що морський модний звір
Полюбляв із крамниць цупить пиво.
Він багато не пив: кухоль, максимум два,
Й це за місяць – ніколи не більше,
Але ящір за лічені дні би сконав,
Пивокрадство святе полишивши.
Повернімось до того, хто всю цю красу
Кожен день від народження бачив,
Хто жив тим, щоб хоч якось не втратити глузд
У далеких покинутих хащах.
Того, хто в глухомані життя все прожив,
Навіть разом ні з ким не провівши
Хоча б вечір за чашечкою дерунів
Крім акваріумних пасатижів.
Він одним теплим днем вийшов в двір, на город –
Прополоти старий трансформатор.
Взяв з собою велике залізне відро,
Рукавиці, мотику й лопату.
Утомився юнак – цілий день працював,
Весь в землі від волосся до п’яток
Уявляв, як у липні збереться сім’я
На врожай трансформатореняток.
У відрі підсихала побита трава,
Легко пахнучи літом прийдешнім.
А по вулиці поряд людина ішла:
Як і він – одинока, тутешня.
Така сама забута, самотня душа,
Що не знала, куди їй податись.
В неї був один друг, але й той – синій шарф,
Який вічно просив накладанець.
Побалакали мило в вечірній тіні
Про те, се та про іхтіозавра
І домовились випить разом дерунів
У саду біля озера завтра.
Фермер наш ще не мав таких радісних днів:
Як підвівся наступного ранку
Деруни заварив – повний термос налив
І побіг до озерця в альтанку.
Як проходив повз ліс – то зненацька відчув
Під ногами рослинную пастку.
Послизнувся, в шершавий асфальт лицем – бум!
Ніс розбив, плечі, лоба й зап’ястки.
Встав на ноги, струсився, хотів далі йти,
Та зірвалися враз його плани:
Водний ящір на дубі, в трухлявім дуплі,
Начищав чобітки дерунами.
