Історія про те, як я провела двадцять четверте лютого. Неприємна.
Цілий день сиділа на самоті і без сил. Думала небагато, бо інакше на шматки розірве. Хотілось натомість провести час серед людей, які би розуміли. Помовчати чи покричати разом.
Акцій в цій країні немає, бо влада тяжіє до автократії, а за мітинги іноземцям не подовжують візу. Українці в моєму місті збираються по барах, тишком-нишком раз на місяць, говорять про своє та розходяться. Мене на таких заходах бачити не хочуть, я питала — ок, сумно, але валідно. Переживу.
Тому цілий день провела в ліжку, то спала, то просто.
Під вечір побачила цікаве: відкритий мікрофон, який влаштовують російські фем-активістки. Анонімний, онлайн і «антивоєнний», приходьте і діліться тим, що сьогодні болить: хочете — вірші читайте, хочете — просто розповідайте, як почуваєтеся. Подумала — а хулі, змога висловитись є змога висловитись, мені це потрібно.
Підключилась і спочатку слухала, як дівчатам сумно і безсило, але українцям звісно гірше; як хтось співає, і відома в вузьких твітерських колах неприємна особисто мені поетеса читає свій вірш про ланцюг солідарності: ми такі-сякі, нам страшно, холодно, але ми стоїмо — за тих, хто сидить в тюрмі. Було і щось, що сподобалось, але вже не згадаю.
Взяла слово. Розповіла про власну ненависть, розчарування і відмову будь-що робити для Росії. Прочитала вірш про те, що відчула, коли вибухнув склад російських дронів. Вірш був українською, і я не певна, що хтось зрозумів. Мені було страшно розповідати, бо здавалося, що я прийшла з ненавистю, а в них там якась суцільна християнська любов і прийняття. Голос тремтів, бо я казала як є, як зазвичай не кажу, без помʼякшень.
Мову не зрозуміли, але подякували «за українські слова» — мов, «я сама наполовину українка з Москви, мови не знаю, але мені важливо її чути».
Мені здалося, що українство для цієї спільноти, як три роки тому, так і зараз — це щось сакральне, позбуваюче почуття провини, недосяжне але таке бажане, що хочеться будь-яким чином торкнутися його і очиститися. Ніби доля української крові в людині позбавляє від відповідальності, надає певну моральну недоторканість. Мені було смішно. За те, що я віднайшла в собі снагу принести в цей простір ненависть, теж хтось подякував.
Почали за ідентичність і те, кого що підтримує. Я знову взяла слово. Криза ідентичності — це моя улюблена тема, тому я вирішила поділитися досвідом: раптом когось підтримає думка, що неважливо насправді, хто ти, важливо тільки що робиш, як поводишся.
Говорила багато: про відчуття приналежності до простору і до спільноти, про прийняття, про віру в себе і правильність своїх дій, почуття провини, волонтерство. Захопилась, бо рідко про таке хтось слухає, а воно мені болить.
В процесі монологу мені нагадали про регламент. Виявляється, весь цей час існувало ніде не означене правило, згідно з яким говорити можна тільки три-чотири хвилини за раз. Мені ніби перекрили кисень: миттєво зник голос, я захлинулась, вибачилась і передала слово.
Мені переважно самотньо тут, немає з ким поговорити про те, що болить, тому я говорю зрідка, але розлого. І обмеження в часі, про яке я не знала, чітко влучило в «закругляйся, ти зайва, нікому не цікаво». Як стара, що яка розповідає онукам історію власного життя, про змагання, жахи і виклики, про весь свій біль, — а їм похуй. Я думала, що в мене вийде зайняти стільки простору, скільки потрібно, а виявилось, що так не можна.
Неприємна твітерська поетеса почала читати вірш про те, як буде класно, коли звільнять політвʼязнів. «О, моя збірка в Україні? Як круто!». На мій монолог ніхто не відреагував. Мені стало боляче і неприємно, і я мовчки залишила це свято любові.
В кімнаті було тихо, висів на стіні прапор, в чашці остигав чай. Я зосталась ще більш наодинці з собою, ніж на початку вечора.
Російська опозиційна движуха — це як повернення до абʼюзивного колишнього. В точності знаєш, де і як буде погано, бачиш всі червоні прапорці, але лізеш з надією, що воно помінялося і на цей раз буде краще. Нє, не буде. Да і пішли вони всі нахуй.
Добре, що хоча б тут немає «регламенту». Дякую за це.
Уладзік Бохан | Владислав Бохан
