
Україна Online: Новини | Політика

Телеграмна служба новин - Україна

Резидент

Мир сегодня с "Юрий Подоляка"

Труха⚡️Україна

Николаевский Ванёк

Лачен пише

Реальний Київ | Украина

Реальна Війна

Україна Online: Новини | Політика

Телеграмна служба новин - Україна

Резидент

Мир сегодня с "Юрий Подоляка"

Труха⚡️Україна

Николаевский Ванёк

Лачен пише

Реальний Київ | Украина

Реальна Війна

Україна Online: Новини | Політика

Телеграмна служба новин - Україна

Резидент

RRR (Rise, Roar, Review)
Канал про індіське кіно. Огляди, критика, трейлери, спойлери.
Рейтинг TGlist
0
0
ТипПубличный
Верификация
Не верифицированныйДоверенность
Не провернныйРасположение
ЯзыкДругой
Дата создания каналаMay 02, 2023
Добавлено на TGlist
Oct 29, 2024Прикрепленная группа
RR
Колгосп "Рабіндранат Тагор"
2
Рекорды
19.04.202523:59
154Подписчиков25.10.202423:59
0Индекс цитирования01.03.202523:59
50Охват одного поста15.02.202521:51
43Охват рекламного поста19.03.202502:01
127.27%ER15.03.202500:08
34.48%ERR

18.04.202508:34
Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією.
Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
24.03.202520:10
Заблукалі невісти
(Laapataa Ladies, 2024)
Цей фільм номінувався на цьогорічного “Оскара” від Індії, але не взяв приз, і я навіть не шкодую, бо, погодьтеся, “Оскар” цього року всратий.
Зате щорічну нагороду Індійської кіноакадемії, яку також називають “Боллівудським Оскаром”, фільм отримав аж у кількості десяти штук, і я скажу, що мало: з моєї точки зору, нагроду абсолютно заслужили також Спарш Шрівастава за головну чоловічу роль і Чхайя Кадам за роль вокзальної буфетниці Манджу. Проте всі отримані нагороди цілком заслужені, і я зараз розповім чому.
В основі фільму лежить дуже проста комедійна колізія, так звана комедія помилок: на переповненому потязі, де було кілька пар молодят, двух невіст в весільних червоних вуалях переплутали їхні наречені. Юний Діпак, який повертався до своєї родини з іще молодшою за нього дружиною Пуль, серед ночі вхопив за руку і витяг з потяга не свою, а чужу дружину. В дорозі дівчина, як порядна індійська невіста, не піднімала очей від землі і не розмовляла, поки до неї не заговорять, тому помилку викрили вже у селі, коли потяг давно пішов, причому у буквальному сенсі.
На цьому потязі сонна Пуль доїхала до кінцевої станції — звідки гадки не мала, як дістатися до села, де живе Діпак, бо пам’ятала лише, що це село називається як квітка. Своє село вона пам’ятала, але не хотіла повертатися туди — це ж ганьба для родини. На дворі 2001 рік, мобільні телефони все ще новинка, навіть і зараз далеко не всюди в Індії є покриття, а 25 років тому і звичайні телефони були майже розкішшю. Тому Пуль залишається тільки чекати, поки Діпак її знайде.
Отже, в домі Діпака знаходить тимчасове пристанище двічина, яка називає себе Пушпа, але на руці в неї нататуйоване ім’я Джая. А бідолашну Пуль бере під крило Манджу Май, хазяйка привокзальної “точки”, де можна пригоститися традиційними індійськими ласощами.
Поки Пуль чекає на Діпака і працює в кіоску Манджу, проходячи прискорений курс фемінізму (Манджу свого часу вигнала з дому чоловіка, який бив її, і відтоді ніщо не похитне її в думці, що жінка має бути сама собі хазяйкою), Пушпа поводиться досить дивно: продає один з весільних браслетів, щоб переслати комусь невідомому 25 тисяч рупій, ходить переписуватися з кимось в інтернет-кафе в найближчому містечку і навіть купила сім-карту… невже в неї є мобільний телефон? Поліцейський інспектор Шиям Маногар нападає на слід, підозрюючи в ній учасницю банди потягових крадіїв…
(Laapataa Ladies, 2024)
Цей фільм номінувався на цьогорічного “Оскара” від Індії, але не взяв приз, і я навіть не шкодую, бо, погодьтеся, “Оскар” цього року всратий.
Зате щорічну нагороду Індійської кіноакадемії, яку також називають “Боллівудським Оскаром”, фільм отримав аж у кількості десяти штук, і я скажу, що мало: з моєї точки зору, нагроду абсолютно заслужили також Спарш Шрівастава за головну чоловічу роль і Чхайя Кадам за роль вокзальної буфетниці Манджу. Проте всі отримані нагороди цілком заслужені, і я зараз розповім чому.
В основі фільму лежить дуже проста комедійна колізія, так звана комедія помилок: на переповненому потязі, де було кілька пар молодят, двух невіст в весільних червоних вуалях переплутали їхні наречені. Юний Діпак, який повертався до своєї родини з іще молодшою за нього дружиною Пуль, серед ночі вхопив за руку і витяг з потяга не свою, а чужу дружину. В дорозі дівчина, як порядна індійська невіста, не піднімала очей від землі і не розмовляла, поки до неї не заговорять, тому помилку викрили вже у селі, коли потяг давно пішов, причому у буквальному сенсі.
На цьому потязі сонна Пуль доїхала до кінцевої станції — звідки гадки не мала, як дістатися до села, де живе Діпак, бо пам’ятала лише, що це село називається як квітка. Своє село вона пам’ятала, але не хотіла повертатися туди — це ж ганьба для родини. На дворі 2001 рік, мобільні телефони все ще новинка, навіть і зараз далеко не всюди в Індії є покриття, а 25 років тому і звичайні телефони були майже розкішшю. Тому Пуль залишається тільки чекати, поки Діпак її знайде.
Отже, в домі Діпака знаходить тимчасове пристанище двічина, яка називає себе Пушпа, але на руці в неї нататуйоване ім’я Джая. А бідолашну Пуль бере під крило Манджу Май, хазяйка привокзальної “точки”, де можна пригоститися традиційними індійськими ласощами.
Поки Пуль чекає на Діпака і працює в кіоску Манджу, проходячи прискорений курс фемінізму (Манджу свого часу вигнала з дому чоловіка, який бив її, і відтоді ніщо не похитне її в думці, що жінка має бути сама собі хазяйкою), Пушпа поводиться досить дивно: продає один з весільних браслетів, щоб переслати комусь невідомому 25 тисяч рупій, ходить переписуватися з кимось в інтернет-кафе в найближчому містечку і навіть купила сім-карту… невже в неї є мобільний телефон? Поліцейський інспектор Шиям Маногар нападає на слід, підозрюючи в ній учасницю банди потягових крадіїв…
24.03.202520:10
Ясно, чому цей фільм не виграв “Оскара” — він занадто індійський. Не в тому сенсі, що там пісні, танці, неймовірно красиві актори і безумний екшн — якраз навпаки, танцювальних номерів нема, пісні звучать за кадром, але дуже помріно, актори виглядають дуже людяно, чудова сімнадцятирічна Нітанші Ґоель дуже миленька, але геть не така рокова красуня, як Пріянка Чопра чи Діпіка Падуконе. Екшена нема взагалі.
Ні, це дуже індійський фільм в тому сенсі, що люди, геть не знайомі з індійською проблематикою, багато чого не второпають. Наприклад, багатьом не зрозуміло, чому потяг був напхом напханий молодятами, і мало не в кожному купе сиділо по невісті в однакових червоних сарі і червоних вуалях. Треба мати за плечами кілька індійських комедій, щоб знати, яке величезне значення індійці приділяють гороскопам, і як прагнуть призначати всі важливі події свого життя — зокрема весілля — на сприятливі дні. А оскільки таких днів у році раз-два і обрахувався, не дивно, що в них справляють тисячі й мільйони весіль. Також в Індії все ще прийняті шлюби за угодою між родинами, коли наречені бачать одне одного вперше у день весілля. У невеличких сільських спільнотах майже всі одне одному родичі, тому багато хто шукає невісту далеко від рідного краю. Мисливці за посагом, такі, як огидний Прадіп з фільму, навіть навмисне обирають дружин з віддалених сіл, щоб відвезти подалі від рідних і замордувати там, де ніхто не вступиться, а потім шукати собі нову дружину.
Відповідно, індійцеві не треба пояснювати, чому вагон регіонального потягу аж полменів від червоних весільних сарі і вуалів. Тому, хто дивився багато індійських кін, теж не треба це пояснювати. А от більшості європейців ситуація виглядатиме натягнутою.
Так само, людям, які не дуже обізнані з індійською специфікою, не зрозумілі певні нюанси. Наприклад, індійському глядачеві з перших хвилин очевидно, що Діпак любить Пуль, а Прадіп просто хоче безкоштовну рабиню, за яку йому ще й приплатять. Діпак і Пуль спершу відгуляли весілля в його селі, а потім поїхали до її села гуляти весілля там — і це великі витрати для родини жениха, але Діпак на них пішов. І коли в потязі язиката матуся Прадіпа хвалиться посагом, який він взяв за Джаєю, і намагається витягти з Діпака, скільки віз взяв за Пуль, той відмовчується. Очевидно, він або задовольнився малим посагом, або взяв Пуль взагалі без посагу, що геть нетипово для сільської Індії. З цих невеличких деталей ще до початку головної колізії для індійця вимальовується доволі глибока картина, незрозуміла іноземцеві. Кращим кандидатом для “Оскара” був би більш космополітичний “Все, що ми бачимо як світло”, але оскарівський комітет Індії чомусь обрав “Заблукалих невіст”.Мабуть вирішили, що “Світло” вже має Каннську пальму, ну то й буде з них.
Але це настільки хорший фільм, що я його рекомендую навіть тим, хто не знається на індійській культурі і навіть байдужий до неї. Це дуже лірична, людяна, як то кажуть, тепла і лампова комедія.
Ні, це дуже індійський фільм в тому сенсі, що люди, геть не знайомі з індійською проблематикою, багато чого не второпають. Наприклад, багатьом не зрозуміло, чому потяг був напхом напханий молодятами, і мало не в кожному купе сиділо по невісті в однакових червоних сарі і червоних вуалях. Треба мати за плечами кілька індійських комедій, щоб знати, яке величезне значення індійці приділяють гороскопам, і як прагнуть призначати всі важливі події свого життя — зокрема весілля — на сприятливі дні. А оскільки таких днів у році раз-два і обрахувався, не дивно, що в них справляють тисячі й мільйони весіль. Також в Індії все ще прийняті шлюби за угодою між родинами, коли наречені бачать одне одного вперше у день весілля. У невеличких сільських спільнотах майже всі одне одному родичі, тому багато хто шукає невісту далеко від рідного краю. Мисливці за посагом, такі, як огидний Прадіп з фільму, навіть навмисне обирають дружин з віддалених сіл, щоб відвезти подалі від рідних і замордувати там, де ніхто не вступиться, а потім шукати собі нову дружину.
Відповідно, індійцеві не треба пояснювати, чому вагон регіонального потягу аж полменів від червоних весільних сарі і вуалів. Тому, хто дивився багато індійських кін, теж не треба це пояснювати. А от більшості європейців ситуація виглядатиме натягнутою.
Так само, людям, які не дуже обізнані з індійською специфікою, не зрозумілі певні нюанси. Наприклад, індійському глядачеві з перших хвилин очевидно, що Діпак любить Пуль, а Прадіп просто хоче безкоштовну рабиню, за яку йому ще й приплатять. Діпак і Пуль спершу відгуляли весілля в його селі, а потім поїхали до її села гуляти весілля там — і це великі витрати для родини жениха, але Діпак на них пішов. І коли в потязі язиката матуся Прадіпа хвалиться посагом, який він взяв за Джаєю, і намагається витягти з Діпака, скільки віз взяв за Пуль, той відмовчується. Очевидно, він або задовольнився малим посагом, або взяв Пуль взагалі без посагу, що геть нетипово для сільської Індії. З цих невеличких деталей ще до початку головної колізії для індійця вимальовується доволі глибока картина, незрозуміла іноземцеві. Кращим кандидатом для “Оскара” був би більш космополітичний “Все, що ми бачимо як світло”, але оскарівський комітет Індії чомусь обрав “Заблукалих невіст”.Мабуть вирішили, що “Світло” вже має Каннську пальму, ну то й буде з них.
Але це настільки хорший фільм, що я його рекомендую навіть тим, хто не знається на індійській культурі і навіть байдужий до неї. Це дуже лірична, людяна, як то кажуть, тепла і лампова комедія.


18.04.202508:33
Левеня
(Chhaava, 2025)
Я з нетерпінням очікувала на появу цього фільму на стрімінгах.
По-перше, його багато хвалить індійська критика. І сам трейлер виглядав дуже потужно.
По-друге, головну роль грає актор Вікі Каушал, який дуже мені подобається. Я бачила його в кількох фільмах, і навіть там, де особливо нема чого грати (наприклад, у неоковирному “Урі: хірургічний удар”), він зіграв добре. Вікі Каушала називають “Тихою зіркою”, або “Мовчазною зіркою”, бо він не патякає в соцмережах, не робить драматичних інтерв’ю, не оскандалився з п’яним водінням, наркотиками чи любовними походеньками — він сумлінно працює, віиявляючи неймовірну відданість акторській справі. Наприклад, заради зйомок в “Левеняті” він не лише навчився володіти мечем і списом, а й накачав 25 кг мускулів.
По-третє, історична постать, яку він грає, страшенно цікавезна. Маратха Чатрапаті Самбгаджі Магарадж в курсі індійської історії весь час був затьмарений фігурою свого батька, Чатрапаті Шиваджі Магараджа, засновника імперії Маратхів, що кинув виклик імперії Великих Моголів і добряче залив їм сала за шкуру.
Самбхаджі Магарадж, старший син Шіваджі, провів дитинство як заручник при дворі Могольського імператора Аламгіра І, більше відомого як Аурангзеб. Аурангзеб зробив імперію Моголів наймогутнішою державою регіону, економика якої була більшою за економику Цинського Китаю. Він також розширив кордони імперії до найбільших за всю її історію. Водночас він ударився в ісламський фундаменталізм. Засади віротерпимості, закладені його прадідом Акбаром, були забуті. Він переслідував не лише індусів, сікхів та буддистів, а ще й мусульман, які відхилялися від “генеральної лінії”.
Така політика, очікувано, відштовхнула від нього багатьох індусських можновладців і васалів, котрі згодом підтримали повстання Чатрапаті Шіваджі.
Перед тим, як дивитись кіна, я трохи попочитала у Вікії про головного героя, і зрозуміла, чому індійська історіографія не дуже на ньому зосереджувалася. Почнемо з того, що батя не хотів бачити його на троні, і планував зробити спадкоємцем молодшого сина Раджарама, а Самбхаджі вважав надто свавільним, безвідповідальним і схильним до плотських утіх. На момент смерті Чатрапаті-старшого Чатрапаті-молодший сидів в ув’язненні в замку Пангала, куди татко посадив його подумати над своєю поведінкою. Зокрема над тим, чи можна зваблювати дружину брахмана. Або переходити на бік моголів і брати для Ділер Хана форт Бхупалгарх. Так, Самбхаджі не завжди був полум’яним лицарем боротьби за незалежність Індії. Незручний герой.
(Chhaava, 2025)
Я з нетерпінням очікувала на появу цього фільму на стрімінгах.
По-перше, його багато хвалить індійська критика. І сам трейлер виглядав дуже потужно.
По-друге, головну роль грає актор Вікі Каушал, який дуже мені подобається. Я бачила його в кількох фільмах, і навіть там, де особливо нема чого грати (наприклад, у неоковирному “Урі: хірургічний удар”), він зіграв добре. Вікі Каушала називають “Тихою зіркою”, або “Мовчазною зіркою”, бо він не патякає в соцмережах, не робить драматичних інтерв’ю, не оскандалився з п’яним водінням, наркотиками чи любовними походеньками — він сумлінно працює, віиявляючи неймовірну відданість акторській справі. Наприклад, заради зйомок в “Левеняті” він не лише навчився володіти мечем і списом, а й накачав 25 кг мускулів.
По-третє, історична постать, яку він грає, страшенно цікавезна. Маратха Чатрапаті Самбгаджі Магарадж в курсі індійської історії весь час був затьмарений фігурою свого батька, Чатрапаті Шиваджі Магараджа, засновника імперії Маратхів, що кинув виклик імперії Великих Моголів і добряче залив їм сала за шкуру.
Самбхаджі Магарадж, старший син Шіваджі, провів дитинство як заручник при дворі Могольського імператора Аламгіра І, більше відомого як Аурангзеб. Аурангзеб зробив імперію Моголів наймогутнішою державою регіону, економика якої була більшою за економику Цинського Китаю. Він також розширив кордони імперії до найбільших за всю її історію. Водночас він ударився в ісламський фундаменталізм. Засади віротерпимості, закладені його прадідом Акбаром, були забуті. Він переслідував не лише індусів, сікхів та буддистів, а ще й мусульман, які відхилялися від “генеральної лінії”.
Така політика, очікувано, відштовхнула від нього багатьох індусських можновладців і васалів, котрі згодом підтримали повстання Чатрапаті Шіваджі.
Перед тим, як дивитись кіна, я трохи попочитала у Вікії про головного героя, і зрозуміла, чому індійська історіографія не дуже на ньому зосереджувалася. Почнемо з того, що батя не хотів бачити його на троні, і планував зробити спадкоємцем молодшого сина Раджарама, а Самбхаджі вважав надто свавільним, безвідповідальним і схильним до плотських утіх. На момент смерті Чатрапаті-старшого Чатрапаті-молодший сидів в ув’язненні в замку Пангала, куди татко посадив його подумати над своєю поведінкою. Зокрема над тим, чи можна зваблювати дружину брахмана. Або переходити на бік моголів і брати для Ділер Хана форт Бхупалгарх. Так, Самбхаджі не завжди був полум’яним лицарем боротьби за незалежність Індії. Незручний герой.
17.04.202516:16
У мене, як то кажуть, двоїсті відчуття щодо "Чхаави". Напишу у відгуку докладно.
15.04.202507:36
А на Нетфліксі виклали "Чааву"!
Все, я знаю, що дивитимусь на нічному чергуванні.
Все, я знаю, що дивитимусь на нічному чергуванні.
14.04.202521:41
1 травня обіцяють "Хіт-3".
https://www.youtube.com/watch?v=kAtfaaUgDRU
https://www.youtube.com/watch?v=kAtfaaUgDRU
06.04.202517:22
А в нас тут день народження Рами, сьомої аватари Вішну!
https://youtu.be/BblraEtrFLI?si=7E5v6R3fSf7tByHD
https://youtu.be/BblraEtrFLI?si=7E5v6R3fSf7tByHD
05.04.202519:42
У мене лежить у запису і чекає чудовий фільм Soorarai Pottru, на Нетфліксі недодивлений Meiyazhagan, Lucky Baskar, Deva, Article 370, і абсолютно ніколи це все дивитися :(
Войдите, чтобы разблокировать больше функциональности.