☠️△Тисячоликий✙Ніхто△☠️
09.05.202521:30
Ми, завдяки нашому розслдуванню і розповідям галлів та купців, довідалися про відчутне збільшення германців та їхню неймовірну мужність і майстерність у володінні зброєю.
Гай Юлій Цезар Нотатки про війну з галами
09.05.202518:59
Мужики, по 100 грн на баночку для Азову: https://send.monobank.ua/jar/2wr4tDQa8A
09.05.202515:55
Абсолютно випадково. Дата вчергове просто співпала. В усьому винні праві.
Переслал из:
Обранці духів ✙
09.05.202511:32
Інколи мене щиро дратують деякі медійні постаті. Вони начебто орієнтуються в окремих темах, можуть запропонувати нетривіальну перспективу чи нове прочитання усталених явищ, наприклад, у філології чи літературі. Але варто їм вийти за межі своєї компетенції й узятися за інтерпретацію складних релігієзнавчих або філософських понять — і починається відверта профанація. Наприклад, спроба пов’язати радянський «День перемоги» з такими концептами, як «вічне повернення» чи «ностальгія за джерелом», подаючи це як глибоку культурну інтерпретацію. Насправді ж маємо справу з хибною аналогією, яка лише заплутує суть.
Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.
Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:
- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;
- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;
- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.
Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:
- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;
- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;
- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.
Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.
Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.
Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.
Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.
Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.
Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.
Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:
- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;
- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;
- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.
Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:
- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;
- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;
- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.
Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.
Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.
Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.
Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.
Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.
Переслал из:
Видавництво Жупанського
09.05.202509:50
Здали в друк:
📍 Серія «Майстри готичної прози»
📗 Елджернон БЛЕКВУД «Зібрання творів»
📍 ЗМІСТ
Елджернон Генрі Блеквуд: Той, хто перешіптується з вербами (Передмова)
/Ігор Антонюк/
- Сміт: випадок у найманому будинку /1906/
- Божевілля Джонса /1906/
- Верби /1907/
- Три історії Джона Сайленса /1908/
- Вендіґо /1910/
- Снігові чари /1912/
📗 Над виданням працювали:
Переклад з англійської / Мирослав Томащук
Передмова / Ігор Антонюк
Літературне редагування / Леся Пішко
Ілюстрація на обкладинці / Gurge Feodor
Дизайн серії, верстка / Оксана Баратинська
Відповідальний редактор / Олексій Жупанський
📍 Елджернон Генрі Блеквуд (1869–1951) — англійський журналіст і письменник, автор численних романів та оповідань, один із найбільш плідних творців оповідей про привидів.
Ще в підлітковому віці Блеквуд зацікавився буддизмом і східними філософськими вченнями й звідтоді все своє життя досліджував різноманітні містичні течії, такі як теософія, розенкройцерство та кабала, був членом Герметичного ордену Золотої Зорі та Спілки із дослідження паранормальних явищ.
Замолоду Блеквуд багато мандрував. Оселившись у Канаді, чимало часу провів у тамтешніх лісах, відтворивши враження від перебування серед дикої природи у своїй подальшій творчості.
Повернувшись до Великої Британії, Елджернон Блеквуд присвятив себе письменництву й досяг у ньому неабияких успіхів, опублікувавши чотирнадцять романів, понад десяток оригінальних збірок оповідань і повістей, декілька дитячих книжок, низку есеїв та п’єс.
У своїй творчості Блеквуд приділяв особливу увагу спробам пізнання прихованих сил природи та малодосліджених меж людської свідомості, а його доробок справив значний вплив на розвиток химерної фантастики та горору і став джерелом натхнення для багатьох його сучасників і послідовників. Говард Філіпс Лавкрафт, який високо цінував твори Блеквуда, називав його «абсолютним і беззперечним майстром химерної атмосфери».
Елджернон Генрі Блеквуд у своїй творчості із надзвичайною вправністю описував відчуття й переживання людини, якій випало зазирнути за тонку пелену, що відділяє знаний нам світ від світу потойбічного. Блеквуд усе своє життя виявляв надзвичайну цікавість до паранормальних явищ, а також до пошуку й дослідження прихованих сил природи та людської свідомості.
До вибраних творів Елджернона Блеквуда увійшли одні з найвідоміших його оповідань, а саме: «Верби», «Вендиґо» та «Снігові чари», де автор із притаманним йому хистом змальовує зіткнення повсякденності та незвіданих прадавніх сил природи; «Сміт: випадок у найманому будинку», де йдеться про прадавню магію, здатну прикликати до нашого світу несьогосвітні сутності; «Божевілля Джонса», в якому Блеквуд оповідає про тяглість пам’яті та природу людської душі, а також декілька історій з циклу, присвяченого практиці доктора Джона Сайленса, своєрідного «окультного детектива», який завдяки своїм силам і знанням допомагає людям, що опинились у скрутних і незбагненних ситуаціях.
Твори Блеквуда відзначаються багатством мови, вишуканим стилем і неповторним авторським вмінням створювати атмосферу жаху, завдяки яким він зажив письменницької слави та справив визначний вплив на тодішню й прийдешню літературу.
📗 Книжка вийде друком орієнтовно наприкінці червня, передзамовлення оголосимо ближче до часу виходу.
📍 Основні параметри видання:
К-ть сторінок: 360
Оправа: Тверда, матова плівка
Розмір: 145 х 215 мм
Папір: кремовий, 70 гр
📍 Серія «Майстри готичної прози»
📗 Елджернон БЛЕКВУД «Зібрання творів»
📍 ЗМІСТ
Елджернон Генрі Блеквуд: Той, хто перешіптується з вербами (Передмова)
/Ігор Антонюк/
- Сміт: випадок у найманому будинку /1906/
- Божевілля Джонса /1906/
- Верби /1907/
- Три історії Джона Сайленса /1908/
- Вендіґо /1910/
- Снігові чари /1912/
📗 Над виданням працювали:
Переклад з англійської / Мирослав Томащук
Передмова / Ігор Антонюк
Літературне редагування / Леся Пішко
Ілюстрація на обкладинці / Gurge Feodor
Дизайн серії, верстка / Оксана Баратинська
Відповідальний редактор / Олексій Жупанський
📍 Елджернон Генрі Блеквуд (1869–1951) — англійський журналіст і письменник, автор численних романів та оповідань, один із найбільш плідних творців оповідей про привидів.
Ще в підлітковому віці Блеквуд зацікавився буддизмом і східними філософськими вченнями й звідтоді все своє життя досліджував різноманітні містичні течії, такі як теософія, розенкройцерство та кабала, був членом Герметичного ордену Золотої Зорі та Спілки із дослідження паранормальних явищ.
Замолоду Блеквуд багато мандрував. Оселившись у Канаді, чимало часу провів у тамтешніх лісах, відтворивши враження від перебування серед дикої природи у своїй подальшій творчості.
Повернувшись до Великої Британії, Елджернон Блеквуд присвятив себе письменництву й досяг у ньому неабияких успіхів, опублікувавши чотирнадцять романів, понад десяток оригінальних збірок оповідань і повістей, декілька дитячих книжок, низку есеїв та п’єс.
У своїй творчості Блеквуд приділяв особливу увагу спробам пізнання прихованих сил природи та малодосліджених меж людської свідомості, а його доробок справив значний вплив на розвиток химерної фантастики та горору і став джерелом натхнення для багатьох його сучасників і послідовників. Говард Філіпс Лавкрафт, який високо цінував твори Блеквуда, називав його «абсолютним і беззперечним майстром химерної атмосфери».
Елджернон Генрі Блеквуд у своїй творчості із надзвичайною вправністю описував відчуття й переживання людини, якій випало зазирнути за тонку пелену, що відділяє знаний нам світ від світу потойбічного. Блеквуд усе своє життя виявляв надзвичайну цікавість до паранормальних явищ, а також до пошуку й дослідження прихованих сил природи та людської свідомості.
До вибраних творів Елджернона Блеквуда увійшли одні з найвідоміших його оповідань, а саме: «Верби», «Вендиґо» та «Снігові чари», де автор із притаманним йому хистом змальовує зіткнення повсякденності та незвіданих прадавніх сил природи; «Сміт: випадок у найманому будинку», де йдеться про прадавню магію, здатну прикликати до нашого світу несьогосвітні сутності; «Божевілля Джонса», в якому Блеквуд оповідає про тяглість пам’яті та природу людської душі, а також декілька історій з циклу, присвяченого практиці доктора Джона Сайленса, своєрідного «окультного детектива», який завдяки своїм силам і знанням допомагає людям, що опинились у скрутних і незбагненних ситуаціях.
Твори Блеквуда відзначаються багатством мови, вишуканим стилем і неповторним авторським вмінням створювати атмосферу жаху, завдяки яким він зажив письменницької слави та справив визначний вплив на тодішню й прийдешню літературу.
📗 Книжка вийде друком орієнтовно наприкінці червня, передзамовлення оголосимо ближче до часу виходу.
📍 Основні параметри видання:
К-ть сторінок: 360
Оправа: Тверда, матова плівка
Розмір: 145 х 215 мм
Папір: кремовий, 70 гр
09.05.202521:12
Якщо ж він атакує, то відразу переконається, що можуть зробити завдяки своїй доблесті найкраще підготовлені у володінні зброєю непереможні германці, які впродовж чотирнадцяти років ніким не були покорені.
Гай Юлій Цезар Нотатки про війну з галами
09.05.202517:22
Всі ми все ще чекаємо справжнього перекладу Нотаток з оригіналу, який нам пообіцяла Астролябія. А поки обмежимось ось таким читанням від Апріорі. Всі ж знають, що Володимир Литвинов не знає латини?
P.S. даний допис носить саркастичний характер
P.S. даний допис носить саркастичний характер
09.05.202512:40
Видихайте, не вся еліта ще в таких персонажах. От-от буде відгук на Сім костелів Мілоша Урбана на відомій платформі.
09.05.202511:27
Монархія в тисячу разів краща за демократію; Демократія динамічна і швидка, вона розрахована на постійне зростання всього, що тільки можна і не можна, вона живе культом нового. Який жах! Яка омана! Проти світового порядку! Ця пафосна демократія, яка апелює до просвітництва, добробуту і практичності, нас завела аж сюди — у кінець епохи західного людства. Цей кінець довго готувався: хто знає, коли він почався? Мож-ливо, саме в час, коли скасовували празькі монастирі і перебудували їх у божевільні; у день, коли надмогильними каменями зі стіни найсвятішої каплиці Божого Тіла вимостили Кінський ринок за наказом Йозефових підлабузників.
Чи можна дивуватись, що з тих часів площа проклята? Що вона перетворилась на стічну канаву з прізвиськом Вац-лавак? Чи міг це зробити хтось інший, окрім антихриста? Просвітницький імператор скасував невільництво — але чи не було це помилкою? Або ж — чи не зробив він це саме тому, аби через півтора століття до влади прийшли двоє найбільших тиранів в історії? Примітивні плебеї, які мстились за своє ображене его! Благородна кров би ніколи не допустила нічого подібного. Вона б узагалі не допустила, аби настало щось настільки нелюдське, навіть протилюдське, як ХХ століття. Воно є найкращим доказом того, що не-шляхта не здатна сама над собою владарювати.
Мілош Урбан Сім костелів
09.05.202510:01
Ага, там ще в коментарях сказали, що бозна коли вийде другий том Кларка Ештона Сміта! Гуляй, народ!
Переслал из:
RomPonomarenko
09.05.202509:43
Тільки так і не наблизили. Зайве нагадування, чому в нашу інформаційну епоху взагалі не варто звертати уваги на хайпові пости для привернення уваги.
09.05.202520:18
Звіриний стиль
Дочасний щем вертання до початку,
де зовсім ще немає зла й добра.
Трикутна знахідка символізує матку.
Меч — фалос. Далі — тільки гра
у здобуття мечем одної з камʼяниць.
Падіння ниць перед Богині ликом.
Як просто, вишукано й дико
кохаються вони під співи птиць!
Неначе був там: таж тропа і ліс той
самий, неначе тільки лиш здалось,
як між пташиних і звіриних суголось
вона вдягла на нього золоте намисто.
Трипілля початків, орнамент скіфський,
доба, закручена в прадавнє колесо
і над усім горить вогненно і врочисто
одне із сотень тисяч сонць.
Харків, 09.05.2025
Дочасний щем вертання до початку,
де зовсім ще немає зла й добра.
Трикутна знахідка символізує матку.
Меч — фалос. Далі — тільки гра
у здобуття мечем одної з камʼяниць.
Падіння ниць перед Богині ликом.
Як просто, вишукано й дико
кохаються вони під співи птиць!
Неначе був там: таж тропа і ліс той
самий, неначе тільки лиш здалось,
як між пташиних і звіриних суголось
вона вдягла на нього золоте намисто.
Трипілля початків, орнамент скіфський,
доба, закручена в прадавнє колесо
і над усім горить вогненно і врочисто
одне із сотень тисяч сонць.
Харків, 09.05.2025
09.05.202516:53
КиївПрайд збирається провести квір-фестиваль у Києві у Троїцьку батьківську суботу та свято Трійці.
Не покидає мене думка, що певні явища стаються в одні дні, одні моменти. Раптом уходять знакові люди. Декільком родичам раптом стає погано. Або ж цілком раптом починає паяти активістів і іже з ними. А ми втім спробуємо в глибинний аналіз, а не в оце ваше.
Київ-Прайд має багату і сумнівну історію: тут тобі і така собі Анна Шаригіна, яка назвала Героя України «подонком», проклала собі шлях від голови харківського осередку ЛГБТ-руху до загальноукраїнського, паралельно із тим тримаючи таку собі феміністичну організацію «Сфера». Особливо кейсово було спостерігати реакцію рядових активістів — і харківських, і київських — коли до них на фест прийшло ТЦК, бо виявляється є рівніші. Що вже казати про їхні слова щодо війни до повномасштабного вторгнення? Зайве, зайве.
Не можна не згадати і за Сашка Драглі, такого собі великого блогера, який називав своїм Ватикан, бо ті за ЛГБТ-рух (так, саме тих прогресивних діячів, які мирили нас з росіянами), а над ПЦУ усіляко знущався, висміюючи фразами на кшталт «гомославної церкви».
Чого лише не можна згадати? Фестиваль на день памʼяті жертв Голодомору? Фестиваль на Великдень? Квірний Ісус Христос? Усе це було, все це ви бачили.
Тепер ми підібрались до Трійці. Є спокуса сказати, що це лише проблема християн. Нічого такого. Ці свята — і Великдень, і Трійця (Зелені свята) були першопочатково язичницькими. З лівого боку ми почуємо, що — ха-ха, язичники не бігали з такою піною у рота за гомосекскуалами. Допустимо, що було по-різному, але траплялось і цілком мирне ставлення. Втім, варто зауважити, що тодішній люд в масі своїй не скасовував метафізики статі, не зневажав релігійних доктрин і — Традиції, а хто зневажував, той дорого платив.
Тобто умовний Сократ абощо не були ворогами своєї цивілізації. Ось що важливо. Ось що різнить.
Київ-Прайд — це інтернаціонал, це такий собі наднаціональний рух, який закриває очі на проблеми не вписаних у повістку людей. Білий не може бути жертвою (язичництво у нас біле), християнин не може образитись, гетеросексуал має мовчати в тряпочку, релігійних свят не існує в світській країні тощо. Це — програма, а не випадкові факти, думаю, що це розуміють всі.
Саме тому ці дати обираються невипадково. Це kulturkampf. Хто переможе?
Переслал из:Обранці духів ✙
09.05.202512:23
Вибачте, що багато тексту, але вирішив написати і залиши тут. Нехай буде, може комусь і знадобиться.
Проблема полягає в тому, що за позірною глибиною таких суджень криється повна методологічна безвідповідальність — і, що гірше, випадкова або несвідома участь у легітимації ідеологічного конструкту.
Чому це відбувається? Одна з головних причин — популяризація гібридних текстів, які у нас чомусь називаютсья "науково-популярною літературою", що поєднують елементи філософії, психології, культурології, але не витримують банальної методологічної наукової критики. Такі книги і статті часто маскуються під академічну літературу: їх цитують у публіцистиці, на них посилаються як на «універсальні пояснення», їх репрезентують як глибоку інтерпретацію. Насправді ж вони нерідко спираються на застарілі або редукціоністські підходи, які не враховують історичного контексту, матеріальних умов, структури влади й насильства і багато, багато чого іншого.
Особливо чимало непорозумінь виникає при спробах інтерпретувати міф у категоріях архетипів, «вічних сценаріїв» чи «структур колективного несвідомого». Такий тип мислення, популяризований у ХХ столітті завдяки Карлу Юнгу та Джозефу Кемпбеллу, породив потужну ілюзію — нібито всі культурні явища можна пояснити через універсальну схему героїчного циклу, ініціації, жертви та повернення. У цьому контексті навіть радянський наратив про «Велику Перемогу» і "вождя Сталіна", "маршала Жукова" тощо може бути інтерпретований як чергове втілення архетипу героя або прояв «колективної пам’яті цивілізації».
Однак у цьому й полягає головна інтелектуальна пастка. Як давно вже показали такі дослідники, як Bruce Lincoln (Theorizing Myth, 1999), Jonathan Z. Smith (Imagining Religion: From Babylon to Jonestown, 1982), Geoffrey S. Bakken, Wendy Doniger та інші, міф — це не універсальна істина, а інструмент влади, політики, інституцій і риторики. Як зазначає Сміт, «Міф — це не те, чим він є, а те, як і ким він використовується». Lincoln додає: «Той, хто має право розповідати міф, часто має і право правити». Тобто наче все і виглядає, так як нині люблять писати чи розповідати медійні персони. Однак "Дєнь побєди" - це інструмент, а не сенс.
Тож коли ми починаємо трактувати політичні явища через концепти «сакрального часу», «міфологічної пам’яті» чи «онтологічного оновлення», ми часто — нехай і несвідомо — переходимо з площини критики до площини виправдання. Ми починаємо шукати сенси там, де слід аналізувати механізми влади, репресії й символічного контролю. Ми трансформуємо інструмент політичної мобілізації на нібито «глибину народної душі» чи «спонтанну культурну реакцію».
Це і є суть небезпеки. Подібні інтерпретації підміняють політичне — релігійним, історичне — символічним, конкретне — абстрактним. І тут є неабияка спокуса — бо символічне здається естетично довершеним, інтелектуально витонченим, а отже — більш «законним» для обговорення. Але насправді така риторика — це форма уникання відповідальності, відмова від точності, від аналізу матеріальних умов, від етичного судження.
У такий спосіб гуманітарії — у медіа, в академії, в публічному просторі — часто стають співучасниками симуляції, створеної не народом, не культурою, а державою та її ідеологічними апаратами. Вони допомагають штучному ритуалу виглядати справжнім, симулякру — виглядати міфом, а політичній технології — виглядати глибоким архетипом. Тобто "публічний інтелектуал каже": "Дєнь побєди" - це міф чи проєкція утопізму на майбутнє тощо і тим самим легітимізує дію російської влади,я ка використовує весь цей конструктсаме для того, щоб ми це так і сприймали.
Тому завдання критичної гуманітаристики — не в тому, щоб надавати сакрального сенсу всьому, що виглядає як «міф», а навпаки: розпізнавати симуляцію, розкладати ритуал на елементи політичної дії, викривати ті місця, де колективна пам’ять перетворюється на інженерію забуття. Справжня інтелектуальна робота починається там, де ми не зупиняємося на описі символів, а питаємо: хто їх продукує, навіщо і з якими наслідками.
Проблема полягає в тому, що за позірною глибиною таких суджень криється повна методологічна безвідповідальність — і, що гірше, випадкова або несвідома участь у легітимації ідеологічного конструкту.
Чому це відбувається? Одна з головних причин — популяризація гібридних текстів, які у нас чомусь називаютсья "науково-популярною літературою", що поєднують елементи філософії, психології, культурології, але не витримують банальної методологічної наукової критики. Такі книги і статті часто маскуються під академічну літературу: їх цитують у публіцистиці, на них посилаються як на «універсальні пояснення», їх репрезентують як глибоку інтерпретацію. Насправді ж вони нерідко спираються на застарілі або редукціоністські підходи, які не враховують історичного контексту, матеріальних умов, структури влади й насильства і багато, багато чого іншого.
Особливо чимало непорозумінь виникає при спробах інтерпретувати міф у категоріях архетипів, «вічних сценаріїв» чи «структур колективного несвідомого». Такий тип мислення, популяризований у ХХ столітті завдяки Карлу Юнгу та Джозефу Кемпбеллу, породив потужну ілюзію — нібито всі культурні явища можна пояснити через універсальну схему героїчного циклу, ініціації, жертви та повернення. У цьому контексті навіть радянський наратив про «Велику Перемогу» і "вождя Сталіна", "маршала Жукова" тощо може бути інтерпретований як чергове втілення архетипу героя або прояв «колективної пам’яті цивілізації».
Однак у цьому й полягає головна інтелектуальна пастка. Як давно вже показали такі дослідники, як Bruce Lincoln (Theorizing Myth, 1999), Jonathan Z. Smith (Imagining Religion: From Babylon to Jonestown, 1982), Geoffrey S. Bakken, Wendy Doniger та інші, міф — це не універсальна істина, а інструмент влади, політики, інституцій і риторики. Як зазначає Сміт, «Міф — це не те, чим він є, а те, як і ким він використовується». Lincoln додає: «Той, хто має право розповідати міф, часто має і право правити». Тобто наче все і виглядає, так як нині люблять писати чи розповідати медійні персони. Однак "Дєнь побєди" - це інструмент, а не сенс.
Тож коли ми починаємо трактувати політичні явища через концепти «сакрального часу», «міфологічної пам’яті» чи «онтологічного оновлення», ми часто — нехай і несвідомо — переходимо з площини критики до площини виправдання. Ми починаємо шукати сенси там, де слід аналізувати механізми влади, репресії й символічного контролю. Ми трансформуємо інструмент політичної мобілізації на нібито «глибину народної душі» чи «спонтанну культурну реакцію».
Це і є суть небезпеки. Подібні інтерпретації підміняють політичне — релігійним, історичне — символічним, конкретне — абстрактним. І тут є неабияка спокуса — бо символічне здається естетично довершеним, інтелектуально витонченим, а отже — більш «законним» для обговорення. Але насправді така риторика — це форма уникання відповідальності, відмова від точності, від аналізу матеріальних умов, від етичного судження.
У такий спосіб гуманітарії — у медіа, в академії, в публічному просторі — часто стають співучасниками симуляції, створеної не народом, не культурою, а державою та її ідеологічними апаратами. Вони допомагають штучному ритуалу виглядати справжнім, симулякру — виглядати міфом, а політичній технології — виглядати глибоким архетипом. Тобто "публічний інтелектуал каже": "Дєнь побєди" - це міф чи проєкція утопізму на майбутнє тощо і тим самим легітимізує дію російської влади,я ка використовує весь цей конструктсаме для того, щоб ми це так і сприймали.
Тому завдання критичної гуманітаристики — не в тому, щоб надавати сакрального сенсу всьому, що виглядає як «міф», а навпаки: розпізнавати симуляцію, розкладати ритуал на елементи політичної дії, викривати ті місця, де колективна пам’ять перетворюється на інженерію забуття. Справжня інтелектуальна робота починається там, де ми не зупиняємося на описі символів, а питаємо: хто їх продукує, навіщо і з якими наслідками.
09.05.202511:24
— Обруч і молот — таку емблему собі може обрати лише тоталітарний режим.
— Дорогий хлопчику, — промовив важко Гмюнд, — ви будете змушені змиритися з тим, що наше братерство ніколи не прийняло принципів демократії. Це шлях, який іде назад. Він не веде до пекла, це просто люди забобонні і бояться його — вони звикли до поступу, вважають, що іншого шляху, ніж вперед, не існує. Це жахлива помилка. Треба відкрити їм очі.
Мілош Урбан Сім костелів
09.05.202509:55
І оці теж🌳
09.05.202509:42
Дякую Біллі Геррінґтону за перемогу! Мало хто говорить про твій подвиг, коли тебе застали в одних трусах удома фріци, але ти прийняв бій! Біллі, ми памʼятаємо як тебе гасили і мучали, ми не забудемо, Біллі!
09.05.202520:03
От почав і не покидає відчуття, що за стилем це просто таки сага сагою. Є взагалі якісь думки щодо цього?
09.05.202512:12
Око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, опік за опік, синяк за синяк, шрам за шрам.Саме час, аби люди повернулись до договору, який Мойсей уклав з Господом.
Мілош Урбан Сім костелів
09.05.202511:16
Час, так само як і людина, старіє. Лише дурень міг вигадати такі поняття, як: «модерна епоха», «новий час», «молодий світ» і схожі лицемірства — лише дурень міг вирішити, що старша камʼяна епоха передувала молодшому часу. Логіка мови протирічить порядку космосу, це відома річ. Мову створили розумні, але дуже непокірні, пихаті діти, які називаються людьми, і вони звикли вимірювати всесвіт своїми мініатюрними мірилами. Чи був Час у 1382 році молодшим чи старшим, ніж зараз? 3 точки зору істориків старшим — що ви про це скажете як історик? Своїх предків ми називаємо батьками, а прадідів асоціюємо з високим віком. Але чи Час тих райських часів не постарів на шість століть? Хіба ж Час молодіє? У жодному разі! Час — це стариган над могилою, який її уникає. У нас зараз початок третього тисячоліття, — принаймні за людськими підрахунками, — і я думаю, що я не єдиний, хто відчуває, що разом з цим переламом настають сутінки — сутінки людей. Люди вивищуються над Богами, вони самозвані боги, і тепер на них за це очікує покарання. Це просто справедливо. Але знайдуться й такі, які все виправлять, — посланці Часу. Вони зупинять занепад і не дадуть відбутись краху.
Мілош Урбан Сім костелів
09.05.202509:55
Кожен раз отакі пасажі продають мені книжку😝
08.05.202521:33
Останній час
В порожніх храмах не читають молитов:
нема кому й для кого; врешті з тим ти
і покидаєш ці міста; ти мариш знов
утечею з цього тисячоліття.
Холодні сутінки рокзраяних небес
по Каїнові рюмсають щомиті.
Чи врятував його Отой, що Він воскрес?
Чи він і далі із клеймом іде по світі?
А може він і є той Вічний Жид,
який води не дав Спасителю в дорозі?
Чи він уже давно спочив собі у Бозі?
Чи й навіть сподіватися не слід?
Та Бог із тим. Безсмертя — з покарань
щонайстрашніше, бо відтак в сучасність
дійдеш, ще памʼятаючи прекрасний
первинний час, який давно поринув в твань.
Ти ототожнюєшся з ним, і ви — одне.
Безсмертя — це десяте коло пекла.
Нехай мене ця чаша, Отче, омине.
Нехай й мені колись надійде час померти.
В порожніх храмах не читають молитов:
нема кому й для кого; врешті з тим ти
і покидаєш ці міста; ти мариш знов
утечею з цього тисячоліття.
Холодні сутінки рокзраяних небес
по Каїнові рюмсають щомиті.
Чи врятував його Отой, що Він воскрес?
Чи він і далі із клеймом іде по світі?
А може він і є той Вічний Жид,
який води не дав Спасителю в дорозі?
Чи він уже давно спочив собі у Бозі?
Чи й навіть сподіватися не слід?
Та Бог із тим. Безсмертя — з покарань
щонайстрашніше, бо відтак в сучасність
дійдеш, ще памʼятаючи прекрасний
первинний час, який давно поринув в твань.
Ти ототожнюєшся з ним, і ви — одне.
Безсмертя — це десяте коло пекла.
Нехай мене ця чаша, Отче, омине.
Нехай й мені колись надійде час померти.
Показано 1 - 24 из 1 362
Войдите, чтобы разблокировать больше функциональности.