І.
Не знаю, як саме я зрозуміла, що у сні, але це мене розлютило: адже я сплю не для того, щоб усвідомлюватись, а навпаки! Тому я одразу ж прийняла рішення прокинутись.
Ми були на ґанку лікарні, стояв сірий грудневий ранок.
– Можна, – подумала я, – полетіти, щоб не йти. Але ні, навіщо летіти? Оскільки це сон, я можу лише побажати, і щось одразу станеться!
І за секунду я була вже в коридорі, потім в палаті, і, справді, щось сталось. На ліжку сидів дідок, ми з ним почали сперечатись за щось, але мені треба було розбудити себе. Ось як: я впала на нього, просочуючись скрізь.
– Я люблю тебе, – чомусь подумала я і прокинулась.
ІІ.
Але знов поспати не вдалось. Заснувши, я опинилась в тій же лікарні, але це був табір для біженців, мене оточували діти, і я лише надіялась, що вони не наші з отим дідом, з яким ми вступили в фізичний контакт, якщо розібратись.
І я все ще була розлючена, нудилась, не могла придумати, що робити. До того ж, мені здавалось тоді, що ці сни бісівські, і я почала співати гімн Богородиці.
Прокинувшись, прочитала кілька псалмів.
ІІІ.
Видно, я виявилась неправа щодо бісівського походження, бо і після псалмів я отримала усвідомлений сон. Але його сюжет був надто затягуючий: на вертольотах ми рятували котів з багатоповерхівок, а тут вже необхідно діяти і, навіть якщо це сон і неправда, рятувати котів.
IV.
Але і цим не скінчилось. Снився померлий пес, і я розуміла, що неможливо, щоби він ходив живий. Але він пестився і терся до рук, я налила йому води, знаючи, що напоюю примару. І тільки те, що його тіло було квадратнішим, змусило мене пробудитись:
– Е нє, якщо хочеш бути собакою, то собаки такі не бувають!
І більше снів того ранку не було.
#сон
