Ірина станом на початок російського вторгнення була за кордоном, але повернулась і мобілізувалася, слідом за сином і братом.
Спершу вона в Польщі, знаючи мову та маючи контакти, допомагала українським біженцям.
“Але мій рідний брат пішов добровольцем, син, племінник, похресник — багато з родини пішло до війська. І зрозуміла, що треба повертатися й бути з усіма”.
Оскільки Ірина до вторгнення понад 20 років працювала на телебаченні, її запросили в одну з бойових бригад, розповідати про наших військових. “15 грудня 22 року я приїхала з Польщі, пішла в ТЦК, вже маючи відношення. А через тиждень була за Лиманом у зоні бойових дій. Перед тим я багато знімала в районі АТО, але побачила масштаби: це зовсім не те, що було тоді. Потім мого сина і брата перевели в бригаду поряд, і вже я тішила себе, що ми все-таки якось поруч. Сини мої сміються: “Ти хотіла, щоб у тебе все було під контролем”, — згадує Ірина.
Були виїзди на першу лінію. Був підрив на міні — на щастя, ніхто з її команди не загинув. Після госпіталю Ірина повернулася до служби.
“Що налягло, те наговорила вам. Але для мене важливо, що я тут, хоча могла лишитися за кордоном і поглядати здалеку, як багато хто робить. Не всі з мого оточення розуміють, чому я повернулась і мобілізувалась, тим паче в моєму віці, адже мені в цьому році 55 — але для мене важливо те, що я сама це розумію”, — каже вона й пояснює:
“За цей час стільки знайомств, і я просто пишаюся тим, що у нас такі люди. Такі чоловіки, такі жінки. У кожного своя історія: бізнес, родина, і багато з-за кордону повернулись, і люди творчих професій. Але вони розуміють, що вони там, де потрібно. І це не просто пафосні слова: з багатьма після інтерв’ю спілкуємося далі, й ти бачиш, що це справжні люди. Для мене всі, в кого є розуміння, що не можна стояти осторонь — це люди справжні”.
