День у колі друзів. Або пост вдячності.
…
Учора всі міські сайти та пабліки розповіли новину про те, що наша славетна дніпровська 128-ма бригада ТрО «Дике Поле» відзначила третю річницю свого заснування.
Але я навмисне пишу про це лише зараз, бо мав осмислити й згадати багато з того, що вже стало історією.
Бо за ці роки ми пережили стільки, що вистачило б на окреме життя. Я кажу «ми», бо в лавах цієї бригади служать переважно дніпряни, серед яких багато моїх друзів, близьких, знайомих і навіть працівників мерії.
…
Кожен та кожна з нас памʼятають, як усе починалося.
Безкінечні перші дні повномасштабного вторгнення і збори у місцях комплектації.
Довжелезні черги охочих записатися, для оформлення яких бракувало навіть компʼютерів.
Тисячі людей, які ще не вміли тримати зброю, але вже знали, що здатні надерти зад р@сні.
Серед них і досить поважного віку чоловіки, яких там жартома називали старими розбійниками.
Ранки та вечори, коли кращі ресторани Дніпра звозили туди їжу, яку хлопцям вже нікуди було дівати.
Усі дзвінки і всі повідомлення.
Те, як ми проводжали наших бійців на ЛБЗ, і як я приїздив до них, аби привезти техніку від міста.
Бо (і це, мабуть, найголовніше) лише пів тисячі іржавих автоматів, що були напочатку, ми замінили великими партіями дронів, квадроциклів, автівок та іншого спорядження.
На те пішли десятки мільйонів гривень, які вклали всі дніпряни. А вчера бригада отримала ще 8 млн грн субвенції від міста.
Бо серце 128-ї бригади завжди буде у Дніпрі.
Незалежно від ППД та підпорядкування.
…
У мене є ще багато особистих спогадів. Приємних та сумних.
Та про більшість з них ще довго не можна буде розповідати.
Натомість я просто хочу ще раз подякувати.
Усім комбригам, з якими у нас незмінно добрі стосунки – Олександру Водолазькому, Ростиславу Регінському, Володимиру Дзюбі і звісно ж Сергію Ромашку.
Геннадію Корбану, слова вдячності якому й без того декілька разів лунали сьогодні зі сцени.
Сашку Курбатову, з яким ми товаришуємо вже більше 20 років – ще з часів «Губернських хронік».
Дмитру Каюку, який дотичний до багатьох проєктів щодо історії міста.
Микиті Козачинському, який з тусовщика перетворився на одного з кращих БПЛАшників.
Моєму заступнику Андрію Денисенку, який також воював у складі 128-ї бригади.
Так само й Антону Малому, який зараз вже очолює управління ветеранської політики у міськраді Дніпра.
Сашку Чуприні, який облишив посаду шеф-кухаря у кращих європейських ресторанах, та повернувся захищати місто та країну.
Олександру Островському, котрий не так давно був міським активістом, що залюбки поскубував міську владу.
Сергію Шаповалу, Анні Кабовій, Дарʼї Андусенко-Якотюк та ще десяткам людей.
А також Руслану Марцінківу та іншим колегам-мерам, котрі також долучаються до підтримки «Дикого поля».
І всім, всім, всім.
Вибачте, друзі, якщо я когось тут не згадав.
…
Та це дійсно була велика радість – бачити вас разом тут, у рідному місті.
Воїнів бригади-легенди, що почалася як народна ініціатива дніпрян, а згодом прийняла в свою родину мешканців українських громад як східних, так і західних областей.
Бригади, що стала уособленням України – її єдності та неподільності.
Але все одно залишилася Дніпровською.
Пишаюся тим, що був і залишаюся поруч із вами на цьому шляху.
