Ми не здались, коли нам давали три дні, а американське посольство пакувало валізи.
Ми не віддали нашу столицю, коли елітні російські підрозділи були у її передмісті.
Ми відбили ворога від Києва, Чернігова і Сум. Розбили на Харківщині. Звільнили Херсон. І скували в боях на Донбасі, який за три роки ворог так і не зміг захопити.
Ми вигадали FPV. І дронами за 500 доларів винесли більшу половину його бронетанкового потенціалу.
Ми паралізували російський флот.
Зруйнували десятки НПЗ.
Ми змусили ворога спалювати цілі бригади заради одного села, воювати каліч-полками, пересісти на ослів і потрапити в артилерійську залежність від корейців, а в економічну — від китайців.
Ми вперше в історії зайшли на територію ядерної держави, щоб примусити агресора до миру.
І при цьому, як би не було важко, не розсипались, зберегли керованість.
Вибороли суб’єктність.
Дорогою ціною.
Можливо, ми останні дорослі у цьому турбулентному світі. І як би не намагались розхитати наш корабель, підірвати нашу внутрішню стійкість — своє майбутнє ми будемо писати самі.
І навіть якщо нам знову даватимуть лічені дні — це не значить, що всі прогнози збуваються. (с)
