Навздогін завершальні роздуми на цю тему, бо дійсно фундаментальні речі піднялися на поверхню. Частина суспільства, яка щиро переживає через скасування фінансування, пишуть, що їхні опоненти так зачепилися за лівацтво і фемінізм, що не бачать того, що завдяки цим грантам трималась наша економіка та інфраструктура. Що ми, такі бездушні та необізнані, маємо бути щиро вдячні американському народу за його альтруїзм. По-перше, хто сказав, що ми не вдячні? По-друге, всі ми тут чудово розуміємо, що грантова система це лише інструмент поширення американського впливу під проводом демократів-глобалістів. Як бачимо, цей проект терпить невдачу.
Але мене турбує інше. Цими наративами про критичну допомогу та вдячність американському народу нормалізується наш абсолютно залежний стан. Як так, нам тепер доведеться виживати самостійно? Але ж не доведеться. Бо, представники Трампа зауважили, що допомога у життєво необхідних сферах не припиниться (про що я теж згадувала у минулому дописі), а аудит буде проводитись стосовно соціокультурних програм, отого самого лівацтва і фемінізму.
Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні - ок і наводять чисельні приклади допомоги. Окей, а чому ви не згадуєте те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об'єдналась поза грантів? Чи це не вписується в образ нужденної жертви для нового гранту? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим тощо з боку самих же українців тут і за кордоном - все це лишається в тіні, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов'язок, а не для звіту про успішно освоєні кошти. Так і має бути, бо саме таким є громадянське суспільство - кожний на своєму місці робить свою справу. Але для вас чомусь нормою є той факт, що український бізнес, суспільство та держапарат мають бути на утриманні у Заходу, поки наші чиновники успішно купують закордонні вілли, нові автівки, вкладають в крипту та безтурботно відпочивають на люксових курортах?
Звісно, ви скажете, що іноземна, зокрема американська, допомога, в рази більша, ніж здатність до забезпечення всередині країни. Я погоджуюсь, але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів провели релокацію за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки бізнесів закрилось? Скільки коштів витрачається підприємцями для відкатів, аби мати можливість далі працювати в Україні? Куди йдуть зібрані податки? Чому немає гнучких умов для ведення соціально відповідального бізнесу? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому продовжують фінансуватись адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємтсв? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака у статус перспективного партнера? І ще безліч "чому?" буде виникати, на які нам доведеться шукати відповіді.
Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати і свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу "демократично", за "власною волею"? Бо говорити про незалежну та суб'єктну державу дуже класно, але от творити її якось і не дуже хочеться, виходить. Бо важко це все.
Як бачите, тема дуже глибока і складна, навіть у серії постів складно розкрити її належним чином, бо кожний з нас має про це задуматись. Але я дуже сподіваюсь, що моя думка чітка і зрозуміла: питання скорочення грантового фінансування (цілком очікуване, еге ж?) вимагає від нас тверезо подивитись на своє становище і прийняти відповідні рішення для того, аби уникнути труднощів чи вирішити ті, що вже з'явились. І це ж тільки початок. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму.
