— Вони вас обстріляли,— пояснює Тобіас. — Голками з передавачами для симуляцій, за допомогою яких вони вами керуватимуть. Ось як.
— Нам відомо, як працюють симуляції,— дивується Джек. — Передавач — це не постійний імплантат. Коли б вони хотіли нами керувати, то вже б керували.
— Але... — починаю я. — Трис, ти пережила стрес,— перебиває він.
— Так, ти дуже допомогла своїй фракції і Альтруїзму. Але, боюся, травми, що їх ти отримала, вплинули на твою об’єктивність. Я не можу починати бій на підставі дівчачих вигадок.
Я кам’янію. Не можу повірити, що він такий недалекий. Обличчя палає. Я для нього дівча — дівча на межі параної, дівча, що пережило стрес. Оце вже точно не про мене.

— Їхнє мирне вторгнення дає мені привід спробувати залагодити миром справу з ерудитами та іншими безстрашними,— провадить він. — Тому я організую зустріч з Джанін Метьюз, щоб обговорити ці події, і якнайшвидше.
— Але вторгнення не було мирним, — кажу я. Бачу краєчок Тобіасових вуст: він посміхається. Я роблю глибокий вдих і веду далі: — Те, що вони не пристрелили вас усіх одразу, аж ніяк не означає, що в них добрі наміри. Як ви гадаєте, для чого вони сюди заявилися? Просто побігати по ваших коридорах, поки ви лежали у відключці, а потім забратися геть?

Ну от – збиралася на букву «Г» про гігієну написати, а вийшло стандартно, про гівно.

З коридору чутно важке човгання та дерев'яний стукіт. Бабуся. Тій уже глибоко за вісімдесят, і мама взяла її до себе «доживати».
У перший день приїзду бабуся повідомила, що не збирається довго напружувати їх своєю присутністю й купила труну.