– Ох, бідолашна дівчина, – сказав він щиро. –Хворобливій леді тут не місце. Кажу вам, се місце лихе, навіть без боліт.
– Це тобі селяни сказали?
– Ви смієтеся, але так, селяни. Я запитав, кого тут можна вполювати, і вони застерегли мене не робити цього. Сказали, що тут повно зайців-відьмаків.
– Зайців-відьмаків?
– Ага. Вони знаються з дияволом. Застрелите одного – і наступного дня знайдете відьму з кулею в серці.
– Співчуваю їй. Чи багато в цих краях маленьких бабусь із бородавками отримували кулю в серці? Гадаю, таким належить займатися поліції.
– Аякже. Можете мені не вірити. Але кажуть, що зайці тут таки поводяться дивно. Вони забули, як бігати.
Першими її знайшли мухи. Колисали монотонним дзюрчанням своїх жужалець, облягали тенетам лоскітливих лапок, прикрашали дрібними перлами жовтавих яєць. Мухи робили те, на що призначила їх природа — помазували її на нове життя. Другими її мали б знайти жуки, а за ними — мурахи, що прийшли б полювати за їхніми личинками, однак, сторожкі кроки, приглушені глицею, порушили передбачений природою ритуал.
Волосся було розкішним, воно лежало хвилями на землі, наче коштовний відріз шовку, подекуди прохромлений шпичаками зеленого моху. Ліс довкола хитався від вітру, пускаючи косами золотаві блискітки. Охристий відтінок землі, зелені мазки рослин, світло і півтінь створювали досконалий сюжет, гідний пензля художника.
Оля дивилася незмигно, наповнюючись щемким сумом моменту, так, ніби побачила «Офелію» Мілле в мить її злощасного падіння.
