Мир сегодня с "Юрий Подоляка"

Труха⚡️Україна

Карап чыгуу

Николаевский Ванёк

Карап чыгуу

Мир сегодня с "Юрий Подоляка"

Карап чыгуу

Труха⚡️Україна

Карап чыгуу

Николаевский Ванёк

Карап чыгуу

ше Ніц

Філософське товариство на марґінесі УКУ.
У нашій назві на фонетичному рівні виражені наші амбіції у філософії, а на лексичному – досягнення у ній.
У питаннях співпраці: @mertag300

TGlist рейтинг

ТипАчык

Текшерүү

Текшерилбеген

Ишенимдүүлүк

Ишенимсиз

Орду

ТилиБашка

Канал түзүлгөн датаГруд 21, 2022

TGlistке кошулган дата

Бер 12, 2025

Мен каналдын ээсимин

Өзгөрүүлөр тарыхы

Тиркелген топ

ШН

коментарі "ще Ніц"

Telegram каналы ше Ніц статистикасы

Толугураак

Катталгандар

211

24 саат

10.6%Жума

42.1%Ай

115.4%

Цитация индекси

0

Эскерүүлөр0Каналдарда бөлүштү0Каналдарда эскерүүлөр0

1 посттун орточо көрүүлөрү

249

12 саат700%24 саат2490%48 саат880%

Катышуу (ER)

12.05%

Кайра посттошту18Комментарийлер0Реакциялар12

Көрүүлөр боюнча катышуу (ERR)

0%

24 саат0%Жума0%Ай

15.43%

1 жарнама посттун орточо көрүүлөрү

0

1 саат00%1 – 4 саат00%4 - 24 саат00%

Толугураак

Биздин ботту каналыңызга кошуп, анын аудиториясынын жынысын билүү.

Акыркы 24 саатта бардык посттор

0

Динамика

"ше Ніц" тобундагы акыркы жазуулар

Бардык посттор

17.04.202517:54

#Записки

Втрачені переклади Михайла Соневицького

Розпочав я читати "Анабазис" Ксенофонта у перекладі Михайла Соневицького, і вразило мене те, якою чудесною мовою пише Соневицький. Ось, до прикладу, фрагмент з його “Замість вступного слова”:

Скільки різноманітних тем! Так і виринає питання — хто саме був той Ксенофонт? Отож — не історик, дарма, що шукав слави в історіографії, і не політик, хоч пристрасно любив давати поуки на політичні й економічні теми; та й не філософ, дарма, що дуже радо оповідав про великого Сократа. Це просто людина діла, що залюбки торкається актуальних питань будня, добрий господар і вояк. Це письменник, що вміє просто, ясно та щиро оповідати про те, що сам бачив і пережив. Отже для всіх часів у першу чергу це — творець історичної мемуаристики, автор "Анабазису", книги споминів, з-поміж усіх збережених книг того роду найстаршої, а проте вічно молодої...

Такою ж мовою виконаний і сам переклад “Анабазису”. Не знаю, чи точний він, позаяк в оригінал не зазирав, проте з певністю скажу, що читати його, наче свіжим повітрям дихати. Давньому твору, переповненому всілякими пригодами, вкрай личить така вишукана, але водночас геть не задушлива мова.
Однак ще більше мене вразила заувага з передмови від видавництва, де сказано, що “всі переклади проф. М. Соневицького згоріли під час бою під Віднем в 1945 р.”, серед яких були “всі діялоги Платона і твори Геродота”. Передусім прикро через те, що вони, ймовірно, були перекладені так само благородно, як і “Анабазис”.
Щоб ви, шановні читачі, сповна збагнули масштаб біди, зверну увагу, що минуло майже століття з того часу, а всіх Платонових діалогів українською у нас і далі немає. Навіть просто написаних доладною мовою, вже не кажу про те, щоб у них було точно відтворено аргумент Платона.
Та й залишається нам лиш сльози лити й лікті гризти, бо через примху долі опинились у становищі майже безвиглядному. Ніц не маємо, і сумнівно, що незабаром матимемо.

30.03.202508:37

#Записки

Підмогильний, Кант та ковбаса

Натрапив вчора у Підмогильного на вкрай чудний уривок, де голодному студенту забажалось обмислити та вияснити зв’язок філософії та наїдків. Запрошую й вас, шановні читачі, до нього придивитись:

Стара правда, що жити можна лише тоді, коли їси, прибрала в очах Тимергея якоїсь містичної рації, і, здавалось йому, він щойно спізнав її.
Спершу чудним здавалось, що йому раніше потрібний шмат хліба, а потім думка.
Кант і борщ. Ніцше й ковбаса.
Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Але через три дні облишив: міг уже сміливо кожному в вічі сказати, що для нього дорожче.
Він навіть полюбив глузувати з себе: приємно було кричати присутнім, яких він уявляв:
— Пам’ятайте, я колись казав, що рація життя в тому, щоб міццю сталевої думки руйнувати всяких богів, як блискавка руйнує наші оселі, щоб блискучим світлом загартованих думок загнати їх у темряву, з якої вони повстали. Та я помилявся: рація життя в тому, щоб їсти. Ми, що жили, не помічаючи їжі, ми, що віддавали обідові п’ять хвилин часу,— забули, що ми тварини. Ми душу досліджували, ми в мозку копирсались. Та ось приходить голод і спиняється у шлунку, як знак запитання. І ми без вагання даємо відповідь. Раптом бачимо, що ми ссавці, забуваємо про наш могутній мозок та лише дивуємося, що так довго не вбачали найважливішого.
Я обідаю тепер не менш години. Смакую все і з насолодою обгризаю пісні маслаки. Пообідавши, заплющую очі та кличу до себе Декарта. Питаю його:
— Декарте! Ти голодував коли?
— Ні,— каже.
— Біжи ж мерщій та нищи свої праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний ґрунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш: "Cogito, ergo sum..." А закричиш: "Ой, їсточки..." Пам’ятай, що право на існування має лише те, що можна спожити... Іди ж, Декарте. [ Валер'ян Підмогильний Собака // Третя революція. Київ 2012, 62-63.]

28.03.202512:16

Післямова адміна-дизайнера

Ті обкладинки із небагатьох, що видаються мені дійсно вартими уваги, з’являлися на світ доволі складно. Завжди то дійство враз ставало подібним на відоме східним християнам всенічне чування: молитовний подвиг в очікуванні світанку, себто Другого Пришестя. Все теж відбувалося, коли я працював над обкладинкою, котру беруся тут коментувати. Окрім, напевне, однієї важливої відмінності - вона мала обрамити великий есей про Disco Elisium.

Для мене ця гра є чимось до трепету живим. Її історія, персонажі та навколишній світ - усе воно дихає, звертає на тебе свій надто вже пильний погляд і завжди наполегливо запитує, чекаючи відповіді. У цьому, чи то миттєвому, чи то нескінченному діалозі можна побачити дивовижне розмаїття дрібних деталей, масштабних тем і - здається, найголовніше - скільки туди покладено сил та любові. Складається враження, наче джерелом подібної снаги для творців гри було щось ззовні: Дух Великої Ідеї, що прагнув через їхні конкретні вчинки якнайповніше постати у дійсності. І їй-богу, воно напéвне так і було!

Кілька разів вичитавши цей есей-дослідження, я вирішив представити його зміст у своєрідно відтвореній сцені перед церковним вітражем. Змінив холодні відтінки на теплі, ба навіть огненні, щоб дати враження якого-небудь жевріючого спогаду із гри. Відкинувши усе зайве, заповнив фон багатьма клаптиками інших спогадів, котрі поки в тіні і без кольору, адже їхній час бути у центрі ще настане. Громіздкими променями я ж виділив те, що знаходиться там зараз - ікона Її Невинності. Чудесний образ, священний вівтар, перед яким можна довго стояти, зачудовано роздивляючись. А опісля, сісти поряд та схилити голову у ще довших думах про нього, подібно головному герою, в чиїй постаті я хотів тут зобразити мого доброго товариша та автора цього есею.

І, зрештою, не лише його, але й себе та будь-якого небайдужого гравця. Це, напевне, наше спільне чування, спільний діалог із витвором мистецтва, спільне пізнання Елізіуму. І нехай схожі, плідні зустрічі із чимось великим, спонукатимуть нас самотужки творити щось таке ж велике!

24.03.202518:35

#Записки

Арістотель та ЕПЕ

Скільки років вже навчаюсь в УКУ та уважно читаю Арістотеля, але лиш зараз збагнув, що засновники програми "Етика-Політика-Економіка", створюючи її, явно наслідували Арістотеля. Щоб переконати вас в цьому наведу уривок, де Андрій Баумейстер резюмував[1] структуру практичної філософії у Арістотеля:

ІІ. Практична філософія (від грецького praxis «вчинки») досліджує те, що не є необхідним, а саме — принципи й цілі людських учинків:
1. Етика (наука про моральні чесноти).
2. Економіка (наука про правила господарювання).
3. Політика (наука про державу).
[Андрій Баумейстер Вступ до філософських студій, або Інтелектуальні подорожі до країни філософії. Київ 2018, 52.]

Не знаю, чи так воно насправді, але мені до душі вважати, що суть "ЕПЕ" – це навчати практичної філософії, як її собі уявляв Арістотель. Адже задум продовжувати справу Арістотеля — це прагнення набагато благородніше, ніж якби це була просто ще одна програма з політології.

P.S. Що не кажіть, але за таку промо-кампанію керівництву ЕПЕ вартувало б мене призначити на якусь високу посаду на постійних засадах.🌚

19.03.202511:10

Пропоную Вашій увазі есей про те, яку роль моральні чесноти відіграють у філософській спільноті.

У першій частині я розглянув зв'язок філософії та чеснот, спираючись на класичних та сучасних філософів.

Друга ж частина присвячена п’яти конкретним випадкам, що ілюструють те, як філософській спільноті шкодить брак моральних чеснот у її учасників. Головним героєм у всіх п’яти був Іван Іващенко — дослідник філософії Просвітництва та німецького ідеалізму, перекладач Канта, Геґеля та Шопенгавера.

11.03.202507:52

#Записки

Ерен Єґер та Платонове місто свиней

Одна з перших сцен “Атаки титанів” — це суперечка Ерена з вартовими з гарнізонного корпусу. На їхню думку, коли вартові — це ненажерливі нероби, то це ознака добробуту в країні. Ерен повстає проти такого погляду на покликання людини: перейматись лише за харч личить худобі, але аж ніяк не людині.
Згодом те саме Ерен каже у розмові з батьками, коли повстає проти комфортного та безтурботного життя в стінах міста. Його обурює, що люди змирились з таким худоб'ячим становищем, а не прагнуть чогось більшого.
Ці сцени нагадали мені уривок з “Політеї” Платона, де Сократ описує, як поліс спершу виникає з базових потреб людини:

— І де ж у ній місце для справедливості й несправедливості? І в чому з того, що ми розглядали, вони дають себе знати?
— Я особисто цього не бачу, Сократе, хіба що це все приховалося у якихось взаємних потребах самих цих занять.
<...>
— Правду кажеш, — погодився я. — Мені зовсім вилетіло з голови, що вони матимуть і всілякі страви, це ж зрозуміло, що в них будуть сіль, маслини, сир, цибуля-порей, городина і все, що можуть дати поля для варива, вони варитимуть. Ми додамо їм і ласощів: смокву, горох, боби, вони будуть смажити на вогні плоди мирта й бука і запивати їх вином. Так у мирі й при здоров’ї вони проживуть життя аж до глибокої старості і, передавши нащадкам такий самий спосіб життя, відійдуть.
— Якби, Сократе, ти будував державу свиней, то годував би їх чимось іншим чи цим самим кормом? — запитав Главкон.
— Але ж як би я мав учинити, Главконе? — перепитав я.
— Так, як віддавна заведено, — відпочивати на ложах, обідати за столом, споживати ті страви й ласощі, які мають сучасні люди, — ось що, я думаю, потрібне, аби не страждати від лиха.
— Нехай буде так, — сказав я. — Мені зрозуміло. Ми, очевидно, розглядаємо не лише державу, яка постає, а й державу, яка має всього вдосталь. Може, це й непогано. Бо, розглядаючи таку державу, ми, можливо, швидше побачимо, як виникають у державах справедливість і несправедливість. Отже, та держава, яку ми розглянули, є, на мою думку, справжньою, тобто здоровою.
[372c-e]

Як не дивно, Главкон постає тут проти міста свиней саме через надто скромний почастунок. Однак я пропоную тлумачити цей уривок дещо ширше. Главкон постає проти думки, наче людина потребує лише вкрай необхідного для здорового та довгого життя. Цей вихід за межі, з одного боку, веде до надміру в тілесних задоволеннях. Але, з іншого боку, також уможливлює справедливість. Натомість у місті свиней їй немає місця, позаяк справедливість насправді геть не обов'язкова для суто фізичного існування. Тож місто свиней, можливо, й може дати філістерське щастя, але в його межах покликання людини нездійсненне. Тому воно і місто свиней: громадян, себто людей у повному сенсі цього слова, там ще немає.
І мені видається, що цей інтелектуальний жест Платона: необхідно вийти за межі міста свиней, щоб задовольнити найвищі потреби душі людини — це те, що відтворено в образі Ерена Єґера. Принаймні таким я його бачу, прочитавши перші розділи “Атаки титанів”.🌚

03.03.202511:13

#Записки

Метафізика республіки

Метафізика, на перший погляд, найменш практична ділянка філософії, позаяк “досліджує універсальні концептуальні схеми”, себто “системи найзагальніших понять, що лежать в основі нашого мислення та мовлення про реальність”[1].
Однак мені видається, що ці концептуальні схеми суттєво впливають і на те, як ми мислимо про політику.
У цій записці я розгляну те, як три способи пояснювати зв'язок загального та окремого узасаднюють три моделі взаємин суспільства та індивіда.
Модерна політична філософія заснована на метафізиці, де у світі немає місця загальному. Реальність тут мислять як сукупність окремих речей, а загальне — лише як слова.
Це метафізика індивідуалізму, де існує насамперед окремий індивід. Натомість їхнє об'єднання у спільноту тут мислять як щось доволі умовне: що засноване радше угоді, аніж належить до сутности індивідів. Ба-більше, об'єднання вважають небажаним, але позаяк без них було б ще гірше, то доводиться принаймні звести вплив спільноти на індивіда до мінімуму. Так нехтування загальним стає метафізичним засновком для атомізації у суспільному життя.
У відповідь на метафізику окремого в Модерні виник інший підхід: метафізика загального. Тут існує винятково загальне. Окреме ж розглядають лише як частину загального чи його недосконалий прояв. В обох випадках окреме не має такої ж онтологічної ваги, як загальне.
Це метафізика колективізму, де особистість не означає геть нічого. Її розглядають лише як частину суспільства, яка лиш задля нього і живе. Вельми точно описує таку логіку Володимир Єрмоленко у найвдалішому, на мій погляд, розділі книги “Плинні ідеології” – “Фашизм інтелектуалів: доктрина":

Якщо нація — це вищий організм, то індивіди є в ній тільки “клітинами”. Клітини можуть народжуватись, жити та відмирати, але сенс їхнього життя полягає тільки в тому, щоб забезпечувати життя великого колективного тіла. [2]

Однак існує й інший шлях, який був відомий Платону[3] та Арістотелю. Метафізика загального, яке уможливлює існування окремого, але не існує незалежно від окремого. У цій метафізиці існування загального залежить від окремого тією ж мірою, якою існування окремого – від загального.
Це метафізика республіки. У ній політична спільнота — це таке ціле, де частини залишаються окремими. Інакше кажучи, людина не розчиняється у спільноті, не втрачає особистий простір. Ба-більше, така спільнота не лише не обмежує особисту свободу: вона її уможливлює тією мірою, якою допомагає особисті всесторонньо розвивати свої здібності. Цей підхід можна назвати, якщо завгодно, серединний шляхом між індивідуалізмом та колективізмом.
Я здаю собі справу в тому, що це звучить страшенно спекулятивно. Але якщо універсальні концептуальні схеми справді суттєво впливають на те, як ми мислимо про політику, то такі проблеми, як-от атомізація суспільства чи посягання на суверенність особистости, зумовлені[4] тим, як ми пояснюємо зв'язок загального та окремого. І тоді, щоб розв'язати ці проблеми, недостатньо буде лише політичних рішень – необхідно переглянути наш погляд на саму структуру реальности.

01.03.202511:34

#Записки

Про вдячність

Якщо вас дивує така увага до вдячности у міжнародній політиці, то нагадую, що Пелопонеська війна, як її описує Тукідід[Thuc. I.32-43], розпочалась з перемовин, де атеняни, керкиряни та коринтяни не змогли домовитись про те, хто кому має бути вдячний.
Ось вона, жива Античність та її вічно живі методи вести перемови.🌚

28.02.202513:30

#Записки

Про студентів та штучний інтелект

Натрапив позавчора на один допис[1] у фейсбуці, де люди жваво говорили про те, що робити з використанням ШІ в університеті. Там пропонували безліч способів, як її вирішити, але всі вони не враховують однієї простої деталі: способів "схалтурити" насправді ніколи не бракувало. Хибно вважати, наче ще донедавна університети були схожі на Едемський сад, де викладачі та студенти безтурботно прогулювались, розмовляючи на високі теми, але тут раптом з'явився цифровий змій та зруйнував їхню ідилію.
Прочитавши “Федр” Платона, ви дізнаєтесь, яке шкідливе це писане слово: замість того, щоб навчатись у розмові, учні тепер навмання завчають чужі думки та повторюють, навіть не розуміючи їх суті.
Тож сама проблема — технології шкодять освіті, бо створюють простір для “халтури” — геть не нова. Інша справа, як дати з нею раду?
Можна, звичайно, якось процедурно намагатись її вирішити: робити так, щоб схалтурити було вельми важко.
Але, на мій погляд, єдиний справді надійний спосіб — це відбір студентів за інтелектуальними та моральними чеснотами, себто тримати в університеті таких студентів, яким "халтурити" а)не доведеться, позаяк вистачає свого розум; б) і навіть не спаде на думку, позаяк вистачає доброчесности.
Минулого літа я був залучений до курсу з ранньомодерної епістемології при одному журналі. Там студенти читали Лока та Барклі в оригіналі(англійською XVII-XVIII століття) та готували після кожного заняття конспект прочитаного. Тоді нам навіть не наголошували про те, що ШІ заборонено користуватись.
Зрозуміло, що нас там таких розумних та доброчесних лиш шестеро людей назбиралось. Сумнівно, що якийсь університет може собі дозволити таку кількість студентів на курсах. Тому не думаю, що хтось наважиться на справді суворий відбір до та під час навчання. А інакше “халтура” неминуча, і нема на то ради.
Хоч Лео Штраус нічого про ШІ не знав, але ще в 50-их сказав дуже доречні слова на цю тему:

І останнє, але не менш важливе: вільна освіта має справу з душами людей, а отже, вона майже або зовсім не потребує машин. Якщо ж освіта стає схожою на машинне чи промислове виробництво, то її неможливо відрізнити від індустрії розваг, хіба що щодо прибутку та популярності, мішури та гламуру.[2]

Тож якщо університети намагаються "штампувати" студентів "у промисловому масштабі", то годі й дивуватися, що самі студенти стають схожі на бездушні машини.

24.02.202520:01

#Записки

Та хто ж такі ці “античні та модерні”?

Я часто говорю про якихось абстрактних античних і не менш абстрактних модерних. Щоб не виникало непорозуміння, конкретезую ці два поняття, зазначивши, що найчастіше маю під ними на увазі, з одного боку, Платона та Арістотеля, а з іншого, Мак’явеллі, Гобса і тих, на кого вони вплинули.
Ототожнювати цих мислителів з усією епохою[1] — це радше риторичний прийом, і не варто тлумачити вислів “античні” чи “модерні” буквально, наче справді йдеться про всіх античних та про всіх модерних. Я маю на увазі насамперед про панівні підходи до політичної думки.
Водночас я здаю собі справу, що в один час співіснували геть різні способи мислити про політику. Скажу про Античність, бо знаюсь на ній краще. Навіть у самих творах Платона ми можемо побачити персонажів, чиї позиції випереджають на багато століть те, що згодом писатиме Мак’явеллі. До прикладу, Калікл у “Горгії” чи Трасімах та “мисленнєвий експеримент” Главкона у “Політеї”.
“Підхід модерних” я називаю так не через те, що в Античності цього підходу не було, а в Модерні він раптом з'явився. Я так кажу лише через те, що хоч цей підхід і був відомий античним, панівним він став вже серед мислителів раннього Модерну та їхніх послідовників.
Хоча я також не заперечую, що серед них були інші політичні філософи, не такі помітні, які були під сильним впливом Платона та Арістотеля. Певен, таких було чимало серед італійських гуманістів XV століття, але поки я ще не вивчав це питання.
Підбиваючи підсумки, вкажу на те, що часто усталені вислови, як-от “Античність” чи “Модерн” — доволі умовні. Немає біди у тому, щоб їх використовувати. Це значно спрощує спілкування, коли вам не потрібно якесь складне явище щоразу описувати, щоб вас зрозуміли, а можна просто використовувати його назву. Лиш варто завжди пам'ятати, що за ясним та стислим висловом часто криється складна й заплутана реальність, яку наші концептуальні схеми здатні вмістити набагато гірше, ніж ми б того хотіли.

21.02.202514:41

#Записки

Realpolitik та ζῷον πολιτικὸν(2)

Лиш єдина різниця, що Тукідід, на відміну від модерних, не переходить до питання, як слід вести політику, з огляду на природу людей, як вона себе проявила у Пелопоннеській війні. Тому де Вааль помиляється, коли каже, що у Мак'явеллі ми знаходимо тільки “реалістичний аналіз”. Це риса “Історії” Тукідіда. Мак'явеллі ж якраз і зробив наступний крок та виснував принципи нової політики у світлі уявлень про природу людини, які він поділяв з Тукідідом. Водночас це спонукало мислителів раннього модерну зробити мету політики значно скромнішою. Очевидно, нею вже не могла бути природа людини, як у Арістотеля, оскільки природу вони розуміли як дане. А який сенс прагнути те, що і так є? Надто вже, коли цю природу тлумачили як в ґрунті речі зіпсуту, яка неминуче веде до війни всіх проти всіх. Що ж у такому разі може бути метою політики? А ніщо інше, як пом’якшити, наскільки можливо, прояви цієї природи.
Натомість Платон та Арістотель мислили набагато сміливіше. Для них найвищим покликанням людини було споглядальне життя, і тому головна мета полісу – це зробити так, аби громадяни могли вільно філософувати.
Але водночас вони і не були сліпими. Вони теж прекрасно знали про події Пелопоннеської війни та не плекали ілюзій щодо того, як зазвичай творять політику. Однак я ціную античних саме за те, що їхні високі розмисли не затямарювали розум, а рішучий реалізм античних ніколи не впадав у цинізм,. Вони розуміли проблему та не полишали зусиль, намагаючись дати з нею раду.
Мені видається це те, чого дуже бракує державним мужам у наш час, коли з одного боку, ми маємо цинізм ділків, а, з іншого, високі та красиві гасла про цінності інших ділків, можливо, навіть не менш цинічних, ніж перші.
Чи це нова проблема? Зовсім ні. Одна з ключових тем “Історії” Тукідіда – право сильного як справжній принцип політики на противагу вдаваним промовам про справедливість. Ось що, до прикладу, казали атеняни мелосцям, коли вимагали, що б ті підкорились:

Позаяк ми обоє знаємо, що справедливість у людських справах вирішує у разі рівної сили [обох сторін], на ділі ж ті, за ким перевага, досягають свого, а слабкі – поступаються.[4]

Тукідід зовсім не виправдовував політиків, які не зважають на справедливість. Він просто вказував на те, що так воно зазвичай є.
Що ж тоді робити, якщо цій проблемі майже стільки ж років, що і політичній філософії? Відповідь насправді прихована у самому питанні — філософувати на тему політики. Це аж ніяк не ескапізм, як може здатись на перший погляд. Вдавати, наче проблем немає – ось що таке ескапізм. Він схожий на Франкових червів, які, живучи в гнилому пні, марять про найкращий із можливих світів:

Ті сни свої черви складали в системи
З заключенням: так є найліпше, як є;
Читали промови, співали поеми
Про гарне, щасливе в болоті життє.[5]

Однак це геть не те, чого навчають Платон та Арістотель. “Політея” та “Політика” – це відповідь на питання: що означає філософувати, коли замість справедливости панує сила? Це означає не миритися з ним та мислити про те, як таке становище змінити. Це шлях між Скіллою та Харібдою — між цинізмом, який не вважає за потрібне шукати, як вирішити проблему, та ескапізмом, який просто відмовляється її помічати.
Можливо, вихід вдасться знайти, роздумуючи про те, чому реальна політика безладна, а також про те, якою вона мала б бути. Але до певної міри вихід вже у самому акті мислення, позаяк лиш у цьому справа людини, і лиш у цьому її гідність, яку не здатна забрати жодна політична сила.

21.02.202514:41

#Записки

Realpolitik та ζῷον πολιτικὸν(1)

У знаного приматолога Франса де Вааля є не надто відома книга “Chimpanzee Politics: Power and Sex Among Apes”. Минулого травня вона стала для мене великим відкриттям: у ній безліч дуже цікавого емпіричного матеріалу про те, як бонобо займаються політикою у своїй зграї.
Де Вааль тлумачить політику десь так само, як її описував у “Володарі” Мак'явеллі, якого він згадує у вступі та висновку своєї книги:

Цілі уривки Макіавеллі, здається, можна безпосередньо застосувати до поведінки шимпанзе.[1]

Майже п'ять століть тому Макіавеллі недвозначно описав політичні маніпуляції італійських князів, пап та впливових родин, таких як Медічі та Борджіа.
На жаль, його надзвичайно реалістичний аналіз часто сприймався як моральне виправдання цих практик. Однією з причин цього було те, що він представляв суперництво і конфлікти як конструктивні, а не негативні елементи. Макіавеллі був першою людиною, яка відмовилася заперечувати або приховувати владні мотиви. Це порушення усталеної колективної брехні не було сприйняте доброзичливо. Це було розцінено як образа людства.
Порівнювати людей з шимпанзе можна вважати такою ж образою, а можливо, навіть більш образливою, тому що людські мотиви, здається, стають більш тваринними в результаті.[2]

На перший погляд, може видатись, що Вааль продовжує напрям заданий ще Арістотелем, коли він проголосив: “Людина за природою істота політична”(ὁ ἄνθρωπος φύσει πολιτικὸν ζῷον). Вааль лише враховує здобутки еволюційної теорії та показує, що ця політичність присутня вже у наших недалеких родичів шимпанзе-бонобо.
Однак це все тільки на перший погляд, позаяк Вааль, будучи людиною Модерну, перебуває у поняттєвомі полі Мак'явеллі та Гобса. Він же в ґрунті речі різниться від того, як античні тлумачили обидва ключові елементи Арістотелевої формули: політику та природу.
Щоб пояснити тонкощі першого елементу пропоную виділити політику в слабкому значенні та в сильному. Політика у слабкому значенні — це зграйне життя, де вирує жорстока боротьба: за владу всередині самої зграї, але також і з представниками інших зграй. Політика в у сильному значенні – це дещо зовсім інше. Тут йдеться про здатність за допомогою мислення та розмови формувати разом з іншими людьми спільні принципи щодо того, що таке добро чи справедливість.
Якщо під політикою розуміти суто боротьбу за владу, то така політика справді є і у бонобо. Однак людина істота політична у повному сенсі цього слова аж ніяк не завдяки політичним інтригам чи Realpolitik, а винятково завдяки здатності до розумного діалогу щодо спільних цінностей.
Можна звинуватити Арістотеля у наївности, але запевняю, що мрійником він не був. Тут варто перейти до того, як він розуміє другий елемент своєї формули — природу.
Природою(φύσις) речі Арістотель називає стан після завершення розвитку будь-якої речі, найдосконалішу форму її існування. Звідси випливає, що політична природа людини – це аж ніяк не дане, а те, чим вона покликана бути, її мета(τέλος).
В Модерні ж природний стан почали розуміти зовсім по-іншому, позаяк природу вже розуміли механістично, а не телеологічно, як Арістотель. Для Гобса природа — це не мета, до якої необхідно прямувати, а дане, яке потрібно подолати.
Однак такий погляд можна віднайти ще у Тукідіда. Це, мабуть, ключовий античний автор для ранньомодерної політичної філософії. Вперше його “Історію Пелопоннеської війни” переклав англійською ніхто інший, як Томас Гобс.
І в одному з найсильніших, на мій погляд уривків свого твору Тукідід пише:

І випало на долю полісів чимало страшних бід через розбрат. І так було та буде завжди, доки залишатиметься тією самою природа людей<...>[3]

Він вельми нечасто робить якісь узагальнення чи висловлює свій погляд на події. Більшість праці – це монотонний опис, як хтось кудись вирушив і щось там зробив. Однак саме тому так сильно вражають ті рідкісні моменти, коли Тукідід вказує на причину всіх цих бід, що спіткали еллінські поліси. І це, на його думку, ніщо інше, як природа людей. Вже в цьому невеликому уривку Тукідіда імпліцитно міститься значна частина модерної політичної філософії.

16.02.202510:14

#Записки

Звістка про прийдешній есей

Вже зовсім скоро вийде мій есей, над яким я працював майже всю осінь. Поки я ще не розкриватиму його задум, але поділюсь обкладинкою, щоб створити невелику інтригу🌚

Sapienti sat.

13.02.202519:12

#Записки

Про презентацію книги Меясу

На презентації книги "Після скінченності" Кантена Меясу, яку нещодавно переклало видавництво "Контур", більшість часу забрали питання модераторів та тих, хто працювали над видання. Але я на них не ображаюсь. Чому? Бо я єдиний з учасників, чиє питання озвучили, і Меясу на нього відповів.🌚

Коли вийде запис, то я обов'язково перегляну цей уривок та зрезюмую ключові тези Меясу, бо вони мені видались вельми цікавими.

10.02.202510:34

#Записки

Огляд на книгу Джонатана Вольфа “Навіщо читати Маркса сьогодні?”(2)

Я не буду Вас втомлювати, детально переказуючи те, як Вольф аналізує Марксове вчення. Наведу лише один приклад.
Вольф серйозно підважує Марксову теорію історії та показує, що з її засадничої ідеї – виробничі сили, розвиваючись, спочатку формують устрій суспільства, а згодом руйнують його, коли цей устрій вже заважає подальшому розвитку – геть не випливають політичні висновки Маркса: ні народження комунізму, ні навіть смерть капіталізму.
Однак вказуючи на ці слабкі місця, він аж ніяк не підважив її суті – “колосального впливу економічних сил” на історичний процес.
І так весь третій розділ: Вольф критикує на всі заставки ключові ідеї Маркса, але завжди вказує на ті аспекти, якими не варто нехтувати.
Завершує книгу Вольф висновком, на перший погляд, вкрай неочікуваним, зважаючи на всі ці закиди. Однак насправді у ньому вся суть третього розділу та книги загалом:

Отже, як я вже казав, найзначніші теорії Маркса необґрунтовані. Але його однаково не варто відкидати. Його праці - одні з найвпливовіших у західній інтелектуальній традиції, й, істинні чи хибні, їх варто цінувати та шанувати. Але крім того, Маркс справді каже багато правильних речей та таких, що надихають. Його роботи прояснюють та осяюють. І ми знайшли чимало підстав для такої оцінки. Маркс досі найглибший та найгостріший критик капіталізму, навіть такого, який існує сьогодні. Я вже казав на початку: ми можемо не довіряти рішенням проблем, які він прагнув розв’язати, але від цього проблеми нікуди не зникають.[Jonathan Wolff Why read Marx today, Kindle Edition, 1474]

Підсумок
Ця книга, звичайно, не ідеальна. Вольф практично не згадує погляди Маркса на метафізику та не показує, як з них випливають його політичні погляди. Обсяг книги не дозволяє йому реконструювати всілякі контексти(історико-філософський, суспільно-політичний тощо), вплести у них Маркса та детально прослідкувати його ідейний розвиток. Насправді навіть з цим він впорався набагато краще, ніж можна було очікувати від тоненької книги на 130 сторінок. Однак це просто не те, за що її насамперед варто прочитати. Головне – це тонкий та виважений аналіз аргументів Маркса.
“Навіщо читати Маркса сьогодні?” – це взірець того, як взагалі потрібно працювати з класичними текстами; як можна бути цілком відкритим та уважним до того, з чим насправді у багатьох аспектах не згоден, намагаючись відділити зерно істини від полови помилок.
Олег Хома часто каже, що ще не було такої філософської системи, яка б не мала ніяких недоліків. Людина – істота недосконала, тому її спроби збагнути цю дійсність теж недосконалі.
Книга Вольфа вказує на цю недосконалість та навчає, як можна спілкуватись з великими умами, уникаючи крайнощів: і не схилятись перед кожним їх словом, і не вважати їх за дурнів.

Огляди зазвичай закінчують описом тих, кому може бути цікава ця книга. Я можу, не вагаючись, порекомендувати її всім. Прихильники Маркса тут знайдуть ґрунтовну критику своєї позиції від людини, яка її дуже добре розуміє. А це прекрасна нагода подумати, як можна посилити її слабкі місця. Вороги Маркса – уважний аналіз тих аспектів його думки, до яких все-таки варто дослухатись. Зрозумівши Марксову критику вони зможуть або пояснити, чому вона хибна, або подумати, як виправити проблеми сучасного суспільства, на які вказує Маркс. Для людей, які ще не мають ніякої позиції щодо нього, ця книга стане прекрасним вступом до Маркса та допоможе зрозуміти сильні та слабкі сторони його ідей, і дещо прояснить те, чому вже майже двісті років Маркс продовжує впливати наш світ, попри всі спроби скинути його з пароплаву сучасности.

Бардык посттор

Эч нерсе табылган жок 😢

Толугураак

Рекорддор

20.04.202523:59

211Катталгандар

10.02.202523:59

0Цитация индекси

22.03.202523:59

2491 посттун көрүүлөрү

22.04.202502:36

01 жарнама посттун көрүүлөрү

12.03.202523:59

14.55%ER

20.03.202507:10

125.13%ERR

Өнүгүү

Толугураак

Катталуучулар

Citation индекси

Бир посттун көрүүсү

Жарнамалык посттун көрүүсү

ERR

Толугураак

ше Ніц популярдуу жазуулары

Бардык посттор

24.03.202518:35

ІІ. Практична філософія (від грецького praxis «вчинки») досліджує те, що не є необхідним, а саме — принципи й цілі людських учинків:
1. Етика (наука про моральні чесноти).
2. Економіка (наука про правила господарювання).
3. Політика (наука про державу).
[Андрій Баумейстер Вступ до філософських студій, або Інтелектуальні подорожі до країни філософії. Київ 2018, 52.]

30.03.202508:37

Стара правда, що жити можна лише тоді, коли їси, прибрала в очах Тимергея якоїсь містичної рації, і, здавалось йому, він щойно спізнав її.
Спершу чудним здавалось, що йому раніше потрібний шмат хліба, а потім думка.
Кант і борщ. Ніцше й ковбаса.
Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Але через три дні облишив: міг уже сміливо кожному в вічі сказати, що для нього дорожче.
Він навіть полюбив глузувати з себе: приємно було кричати присутнім, яких він уявляв:
— Пам’ятайте, я колись казав, що рація життя в тому, щоб міццю сталевої думки руйнувати всяких богів, як блискавка руйнує наші оселі, щоб блискучим світлом загартованих думок загнати їх у темряву, з якої вони повстали. Та я помилявся: рація життя в тому, щоб їсти. Ми, що жили, не помічаючи їжі, ми, що віддавали обідові п’ять хвилин часу,— забули, що ми тварини. Ми душу досліджували, ми в мозку копирсались. Та ось приходить голод і спиняється у шлунку, як знак запитання. І ми без вагання даємо відповідь. Раптом бачимо, що ми ссавці, забуваємо про наш могутній мозок та лише дивуємося, що так довго не вбачали найважливішого.
Я обідаю тепер не менш години. Смакую все і з насолодою обгризаю пісні маслаки. Пообідавши, заплющую очі та кличу до себе Декарта. Питаю його:
— Декарте! Ти голодував коли?
— Ні,— каже.
— Біжи ж мерщій та нищи свої праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний ґрунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш: "Cogito, ergo sum..." А закричиш: "Ой, їсточки..." Пам’ятай, що право на існування має лише те, що можна спожити... Іди ж, Декарте. [ Валер'ян Підмогильний Собака // Третя революція. Київ 2012, 62-63.]

17.04.202517:54

Скільки різноманітних тем! Так і виринає питання — хто саме був той Ксенофонт? Отож — не історик, дарма, що шукав слави в історіографії, і не політик, хоч пристрасно любив давати поуки на політичні й економічні теми; та й не філософ, дарма, що дуже радо оповідав про великого Сократа. Це просто людина діла, що залюбки торкається актуальних питань будня, добрий господар і вояк. Це письменник, що вміє просто, ясно та щиро оповідати про те, що сам бачив і пережив. Отже для всіх часів у першу чергу це — творець історичної мемуаристики, автор "Анабазису", книги споминів, з-поміж усіх збережених книг того роду найстаршої, а проте вічно молодої...

28.03.202512:16

Көбүрөөк функцияларды ачуу үчүн кириңиз.