#після_титрів
Не та людина / The Wrong Man, 1956
Соллерс називає Гічкока єзуїтом і переказує байку, що режисер нібито попросив відслужити католицьку месу у нього вдома, під час якої «плакав і говорив латиною». Гічкок це спростовував, але фільм «Не та людина» змушує запідозрити в словах француза певну істину.
Режисер з’являється у пролозі — як силует і тінь — щоб попередити про майбутнє: ми побачимо щось нетипове, не злочинця, а «звичайну людину». Ба більше, це реальна історія, і Гічкок підкреслює це, починаючи фільм із конкретної дати — 14 січня 1953 року, дня, що назавжди змінить людину, на ім'я Кріс. Таким чином цей майстер вузлів зав’язує те, що отримає «дивовижну» розв’язку.
Потрапивши у сам фільм, ми розуміємо — тінь водить нас за ніс. На екрані постає знайомий світ: кримінал, поліція, любов. Дивно інше — він надто серйозний, позбавлений характерного гумору.
Отже, зла доля наділяє добропорядного Кріса зовнішністю, подібною до бандита, що орудує в Нью-Йорку. Подібність веде до хибного впізнання, воно — до звинувачення, і Кріс випадає з обіймів коханої дружини й синів, через коридори поліційного відділку, етапування, до камери, чия решітка перекриває зніяковіле обличчя. Кріс має друзів, що вносять заставу, але він залишається заручником тієї істини, що продукується у судовому процесі.
І коли Кріс якнайдальший від можливості перевернути хід подій, Гічкок розв'язує вузол його долі так, як неможливо поза кінематографом — він накладає два рухомі образи: невинного, котрий вже опустив руки, і зібрав їх востаннє для молитви, і його двійника — справжнього злочинця, чий лик поступово виступає зі зникаючого образу Кріса. У молитві образ справжнього злочинця викристалізовується, він постає як персонаж і потрапляє до рук закону. Баланс справедливості відновлено.
Гічкок створює диво, в яке ми можемо повірити. Але щоб воно сталося, «реальна» подія-референт має бути риторично опрацьована, пропущена через сито операцій: відбір, розміщення, накладання образів і звуків.
