— Завжди є місце для десерту. Це різні речі. Якщо хочеш — ласкаво прошу приєднатись.
— …Так хочеш обернутись на попіл?
— Боже, краще б я промовчав.

— Це Лолан. Вона буде тепер жити в маєтку разом з вами двома.
— О, добре. Приємно познайомитись,

— Скільки б часу не минуло, ти все одно не віддаєш мені своє тіло.
— …Як хочеш перетворитись на попіл, тільки спробуй.

Вона намагалась дещо зробити. І почала вона це через Мікулію Ґріоньо.

надзвичайно

— Якщо правильно пригадую… Ти… та руда, яка постійно була з Ґуміною…
— Так, так, ви праві! Руда Керол. Я працюю з леді Ґуміною вже більше трьох років, як її помічниця.

— Хері… Херувим… твій старший брат.

— Не підходь… Ні, відійди!

— Огидним… Кажеш, я огидний? Як жахливо, Ґуміно… (…) Думаю, це ти огидна, закохалась в іншого чоловіка.

Якось, коли Лукані було десять, вона прибігла до своєї матері, плачучи, та сказала, що в їхньому місті буде засуха. Вона бачила це уві сні.

Коли люди вже думали, що їх чекає лише смерть, в Містиці знову зʼявилась жінка в чорному плащі.
Вона піднялась на найближчу гору, дійшла там до руїн та принесла в жертву «химерну восьминогу істоту», помолившись про дощ.
І тоді в Містиці нарешті пішов дощ.

— …Точно. Я Сатеріазис. Так… так, точно, — сказав Сатеріазис, ніби підтверджуючи це для себе. Потім  він повільно сів. — Де… я?
— Ви в кравецькій майстерні Окто в Ласаленді. Ви втратили свідомість на дорозі, мілорде.

— Кажучи про ельфенців… Ваша покійна матінка теж була ельфенкою, чи не так, мій герцогу?
— Так. Тож, думаю, та дівчина може бути моєю родичкою.
— Я чула, що старший брат вашої шановної матері… тобто маркіз Ґлассред виконує роль вашого регента в урядових справах Асмодіну.

Червоній кішці було нудно.

Нещодавно в його маєтку поселилась одна жінка. Напевно, він її туди запросив.

Поки він дивився на її лице, всередині Сатеріазиса виникли два почуття.
Першим була подяка до неї. А другим…
Була хіть.

— Гей, Лукано, ти в по…

Коли Сатеріазис заговорив до неї, Лукана раптом повернулась до нього, закричала та впала зі стільця. Вона відповіла від нього.
— Н-не наближайтесь…

— Лукано, що думаєш? Щодо того, щоб відсвяткувати це та вийти кудись поїсти…
— Ні, сьогодні я збираюсь покинути Ласаленд та повернутись до Містики. Я вже зібрала речі.

— Нам… нам з вами краще більше не бачитись, лорде Веноманіє.
Сказавши лише це, Лукана кинулась геть.

Сатеріазис впав на коліна на місці.
<Нам краще більше не бачитись>

В неї була білосніжна сукня, прикрашена квітами. Та в неї було зелене волосся.
Її посмішка. Її злість. Її сльози. Її надуті щічки. Її смуток. Її стурбованість.
Та… її огидний вираз, як вона холодно дивилась на нього зверху вниз.

Лукана була шокована.
Це вельми зрозуміло.
Сатеріазис, з яким вона попрощалась ще мить тому, раптово буквально впав з неба перед нею.

— Лукано, я досі не хочу розлучатись з тобою. Давай одружимось.