Почуватися покинутими на самих себе, не маючи сторонньої допомоги, не очікуючи порятунку ні від кого, зодягнутими лишень у власні сили і власну слабкість, маючи змогу звертатись тільки до себе, носити самих себе зі скелі на скелю, постійно у пошуку виступу, за який би ухопитись, напружено дерев’яніти, і так протягом багатьох годин, та й п’янке відчуття висоти і неминучої небезпеки, й відчуття самотності під сонцем, і відчуття невимовного звільнення й, наприкінці, космічного подиху, коли ми підкорили чергову вершину, коли виграно боротьбу, подолано тривожність та перед нами відкриваються запаморочливі види на сотні кілометрів навколо – усе нижче, під нами – це справді є катарсисом, пробудженням, відродженням у трансцендентності, у божественному