Інсайдер ЗСУ
Новини UA | Україна
Главное новостное. Одесса
Реальна Війна
NOTMEME Agent News
І.ШО? | Новини
Труха⚡️Жесть 18+
Адвокат Права
Україна | Новини
Інсайдер ЗСУ
Новини UA | Україна
Главное новостное. Одесса
Реальна Війна
NOTMEME Agent News
І.ШО? | Новини
Труха⚡️Жесть 18+
Адвокат Права
Україна | Новини
Інсайдер ЗСУ
Новини UA | Україна
Главное новостное. Одесса
🇺🇦Панночка воскресла🏳️🌈🏳️⚧️
Ordinary angry pro-Ukrainian girl. Торую свій шлях, думаю, перемагаю.
Бот для зв‘язку — @Crocodile_feedback_bot
Бот для зв‘язку — @Crocodile_feedback_bot
TGlist рейтинг
0
0
ТипАчык
Текшерүү
ТекшерилбегенИшенимдүүлүк
ИшенимсизОрду
ТилиБашка
Канал түзүлгөн датаЛют 06, 2019
TGlistке кошулган дата
Лист 25, 2023Тиркелген топ
Pannocska comments 2.0
1
Рекорддор
07.04.202523:59
105Катталгандар04.04.202523:59
600Цитация индекси12.04.202523:59
1621 посттун көрүүлөрү08.04.202509:39
01 жарнама посттун көрүүлөрү02.04.202523:59
29.17%ER05.04.202523:59
92.23%ERRӨнүгүү
Катталуучулар
Citation индекси
Бир посттун көрүүсү
Жарнамалык посттун көрүүсү
ER
ERR
04.04.202518:25
Якщо у вас, як в мене, є потреба конвертувати лють в донати, то нагадую про збір.
Також дуже прошу про ваші репости, зараз це особливо актуально.
Аби розбавити безкінечні пости про збір, скоро щось красиве напишу, але поки що нічого не йде в голову, є тільки бажання щось робити, робити і робити, аби втамувати лють і заглушити втому.
Також дуже прошу про ваші репости, зараз це особливо актуально.
Аби розбавити безкінечні пости про збір, скоро щось красиве напишу, але поки що нічого не йде в голову, є тільки бажання щось робити, робити і робити, аби втамувати лють і заглушити втому.
25.03.202506:59
Нагадую за те, що збір все ще триває!
Дуже треба ваші 10, 30 чи 50 гривень, панове
Дуже треба ваші 10, 30 чи 50 гривень, панове
17.03.202512:24
Моя нова викладачка з угорської каже, що я розмовляю не літературно, а розслабленим будапештським діалектом. А ще — що в липні мені треба кров з носа заговорити tökéletes — ідеально. Відчуваю, як мені жахливо не вистачає практики, бо нема де і з ким розмовляти, і як це уповільнює — але я заговорю. Я знаю, що можу це.
Я зламала ногу. Вперше в житті, йобнувшись з байку, на якому вчилась кататися, аби відволіктись від поганих думок і спробувати щось нове. Чотири тижні тепер треба жити у гіпсі — один вже минув. Настрій через це доволі поганий: я дуже повільно розмовляю, ходжу, роблю все-все — бо багато сил уходить на спроби прийняти цей новий імідж і повʼязані обмеження. Зате більше питання «господи, я кохаю українського військового» мене так не хвилює — виходить, задачу байк виконав і я таки відволіклась. Яка жорстока іронія.
Сиджу в мʼякому рожевому світлі і вдивляюсь в крону дерева над собою. Воно повільно хитається на легкому вітру і сипле рожевими квітами на бруківку. Засмагла дівчина з гарним чорним волоссям, схожа на латину, раптом звертається до свого супутника російською, і я роблю висновок, що все у світі змішалося і я вже нічого не розумію — а потім добиває, відповідаючи на телефон місцевою мовою, вкрай марсіанською і дуже іншою. В моїй склянці кава з соком юдзу — гадки не маю, що таке юдзу, але смак нагадує про одне вдале побачення в японському стрітфуд ресторані з попереднього життя, з раменом одним на двох і лимонадом з юдзу: солодке і трошки грайливо коле язик. Дивлюсь, як за сусіднім столиком хлопець курить кент з мʼятною кнопкою, і зупиняюсь від того аби стрельнути — хто відмовить хворій панночці in trouble? Тільки я сама.
Місцеві витріщаються. Заїбали витріщатися, якщо чесно — тепер моя нога це власність суспільства. Друзі кажуть — це тому що вони не звикли, що білі люди теж мають проблеми. Ношу довгі спідниці, бо штани не налазять на гіпс, і одного разу охоронцю в моєму будинку було так цікаво, що він обережно наблизився до мене, а потім задрав спідницю, аби подивитись на гіпс. Дуже пристойно — тільки до коліна. Якби це сталося деінде, я би здуріла від такого нахабства, а тут тільки посміятись можу через фейспалм — який же це соковитий абсурд…
Наближається період, коли мені треба активно рухатись — знову бігати, збирати документи, подаватись на чергову нову візу. Що завгодно може піти не так у який завгодно момент, і це розуміння наповнює мене гарячою пекучою тривогою, ніби я проковтнула гострий тайський перець і він застряг десь у грудях, — і я намагаюсь просто співіснувати з цим відчуттям, дихати і робити, робити і робити незважаючи на нього. Якось воно буде. Іншого вибору, ніж витягнути, просто немає.
Я зламала ногу. Вперше в житті, йобнувшись з байку, на якому вчилась кататися, аби відволіктись від поганих думок і спробувати щось нове. Чотири тижні тепер треба жити у гіпсі — один вже минув. Настрій через це доволі поганий: я дуже повільно розмовляю, ходжу, роблю все-все — бо багато сил уходить на спроби прийняти цей новий імідж і повʼязані обмеження. Зате більше питання «господи, я кохаю українського військового» мене так не хвилює — виходить, задачу байк виконав і я таки відволіклась. Яка жорстока іронія.
Сиджу в мʼякому рожевому світлі і вдивляюсь в крону дерева над собою. Воно повільно хитається на легкому вітру і сипле рожевими квітами на бруківку. Засмагла дівчина з гарним чорним волоссям, схожа на латину, раптом звертається до свого супутника російською, і я роблю висновок, що все у світі змішалося і я вже нічого не розумію — а потім добиває, відповідаючи на телефон місцевою мовою, вкрай марсіанською і дуже іншою. В моїй склянці кава з соком юдзу — гадки не маю, що таке юдзу, але смак нагадує про одне вдале побачення в японському стрітфуд ресторані з попереднього життя, з раменом одним на двох і лимонадом з юдзу: солодке і трошки грайливо коле язик. Дивлюсь, як за сусіднім столиком хлопець курить кент з мʼятною кнопкою, і зупиняюсь від того аби стрельнути — хто відмовить хворій панночці in trouble? Тільки я сама.
Місцеві витріщаються. Заїбали витріщатися, якщо чесно — тепер моя нога це власність суспільства. Друзі кажуть — це тому що вони не звикли, що білі люди теж мають проблеми. Ношу довгі спідниці, бо штани не налазять на гіпс, і одного разу охоронцю в моєму будинку було так цікаво, що він обережно наблизився до мене, а потім задрав спідницю, аби подивитись на гіпс. Дуже пристойно — тільки до коліна. Якби це сталося деінде, я би здуріла від такого нахабства, а тут тільки посміятись можу через фейспалм — який же це соковитий абсурд…
Наближається період, коли мені треба активно рухатись — знову бігати, збирати документи, подаватись на чергову нову візу. Що завгодно може піти не так у який завгодно момент, і це розуміння наповнює мене гарячою пекучою тривогою, ніби я проковтнула гострий тайський перець і він застряг десь у грудях, — і я намагаюсь просто співіснувати з цим відчуттям, дихати і робити, робити і робити незважаючи на нього. Якось воно буде. Іншого вибору, ніж витягнути, просто немає.
29.03.202503:33
Збір знову завмер. Наразі зібрано чверть від потрібної суми, і це непогано, але треба більше. Ні на що не натякаю, але скоро день зарплати… як щодо ранкової кави на русоріз, а потім ранкового тістечка на окуляри та зарядку на донецький напрямок?
А ще дуже треба репости основного допису, за це теж будемо дуже вдячні 🥺
А ще дуже треба репости основного допису, за це теж будемо дуже вдячні 🥺
10.03.202510:06
Обʼєктивно все в порядку. Мене навіть хвалила моя психологиня: каже, я приклад того, як правильно проживати такі шокуючі ситуації, швидко прогресую і взагалі молодець. Я додаю: та я в цілому дуже розумна — і сміюсь. Вона теж сміється.
Рівно не буває, буває хвилями: зараз все добре, а через хвилину залипаю в стіну і провалююсь в суцільний декаданс, в якому надії нема, справедливості нема і всі помруть. Чи просто ридаю, незрозуміло від чого. Здається, від усього одразу.
Багато думаю про любов, спорідненість, близькість. Аби відволіктись від занепаду, розповім одну з нещодавніх думок.
***
Як повʼязані моє сприйняття любові і Скрябін.
Нещодавно зрозуміла, що ще з років інституту, себто в попередньому житті, ще в Росії, влаштовувала потенційним кавалерам тест на мос… «на вайб», тест на вайб. Чітко пам’ятаю сцену, як в двадцять першому році, на початку березня (рівно чотири роки тому, який жах) їхали з одним файним легенем в московському метро під час першого справжнього побачення. Їдемо, слухаємо музику в спільних навушниках, і так добре мені, розслаблено, і я кажу — а нумо я тобі дещо дам послухати!
І вмикаю Скрябіна «Говорили і курили». Знаходжу текст, кажу, мов, українською, нічого? Нічого.
Гортаю текст, спостерігаю за реакцією, в процесі пояснюю, що таке генделик, решту наче розуміє.
Ця пісня для мене — маніфест того, як я сприймаю любов взагалі. Змога бути щирим, не запарюватись щодо того, як виглядаєш. Розслабитись одне з одним настільки, аби бути смішними, незграбними, справжніми. Щось дуже, дуже побутове. Розливне пиво з чебуреками, перекур на балконі вночі під шурхіт листя, спільні щонедільні закупи, які перетворюються на пригоду, ніч у потязі і мак-сніданок о шостій ранку, коли я дрімаю на твоїх колінах півгодинки, а потім ти на моїх, і ми вирушаємо далі в ранкове сонце.
Для мене це дуже коштовний момент — коли я відчуваю баланс між довірою та повагою. Тобто справжній комфорт виникає, коли я можу бути з тобою звичайною: розслабленою, спонтанною, хворою чи невиспаною, — і при цьому ти не полізеш до мене з неприємними коментарями, діями, тощо. Ти просто будеш поруч, і теж — собою. Не те що з піднятим заборолом, а взагалі без шолому.
Перед очима постає моя мама. Ми на морі, вона в смішній кепці, на згорілих плечах хустка, і ми сидимо на пластикових стільцях в кафе, де треба відстояти величезну чергу за гарячим шоколадом і молочним коктейлем для мене, а потім за чебуреками і пивом в пластиковому посуді для дорослих — і ось, воно, воно! Їй все одно, як вона виглядає, коли в неї жирні руки, згорілі плечі і ніс в кремі від засмаги, в цьому царстві пластику та пошлості, на літніх канікулах, їй все одно — і вона дуже щаслива в компанії мене та свого хлопця.
Чи її інститутські фото з пікніків, чужих весіль чи посиденьок в гуртожитку ХПІ — тут хтось пʼє спирт, тут дехто лежить на похилому стовбурі дерева з бутербродом в руці, звісивши ноги, тут корчить рожицу. Це теж про любов. Зовсім необовʼязково бухать спирт, аби повернутися в цей стан — достатньо просто не вдавати з себе нічого.
В Будапешті є один особливий для мене заклад. Я туди ходила лише з колишнім та з одним любим другом — вночі влітку, коли ми були трошки пʼяні і змерзлі, бари вже зачинилися, а поговорити ще кортіло. Млинцева! (Блинна? Млинна? Palacsintázó, коротше) Цілодобова забігаловка з напоями і десятками різних смаків млинців, пошкрябаними лакованими меблями і написами типу «Орші + Золтан» чи «Дебрецен 2013» на столешницях. Чомусь там ніколи не було порожньо, навіть глибокої ночі: студенти, туристи, сумні дядьки — всі приходили за млинцями. Там мутні вікна, а у вбиральню треба лізти навпочіпки. Це місце — як той самий генделик з пісні, куди можна виринути з метро і сидіти, і сидіти, і сидіти.
Простота, щирість, душевність — це для мене є величезна складова любові. Простір, де не треба вдавати з себе щось, фізичний чи емоційний. Дім. Скрябін дає мені відчуття дому, і я приводжу туди інших, аби вони теж це відчули.
Рівно не буває, буває хвилями: зараз все добре, а через хвилину залипаю в стіну і провалююсь в суцільний декаданс, в якому надії нема, справедливості нема і всі помруть. Чи просто ридаю, незрозуміло від чого. Здається, від усього одразу.
Багато думаю про любов, спорідненість, близькість. Аби відволіктись від занепаду, розповім одну з нещодавніх думок.
***
Як повʼязані моє сприйняття любові і Скрябін.
Нещодавно зрозуміла, що ще з років інституту, себто в попередньому житті, ще в Росії, влаштовувала потенційним кавалерам тест на мос… «на вайб», тест на вайб. Чітко пам’ятаю сцену, як в двадцять першому році, на початку березня (рівно чотири роки тому, який жах) їхали з одним файним легенем в московському метро під час першого справжнього побачення. Їдемо, слухаємо музику в спільних навушниках, і так добре мені, розслаблено, і я кажу — а нумо я тобі дещо дам послухати!
І вмикаю Скрябіна «Говорили і курили». Знаходжу текст, кажу, мов, українською, нічого? Нічого.
Гортаю текст, спостерігаю за реакцією, в процесі пояснюю, що таке генделик, решту наче розуміє.
Ця пісня для мене — маніфест того, як я сприймаю любов взагалі. Змога бути щирим, не запарюватись щодо того, як виглядаєш. Розслабитись одне з одним настільки, аби бути смішними, незграбними, справжніми. Щось дуже, дуже побутове. Розливне пиво з чебуреками, перекур на балконі вночі під шурхіт листя, спільні щонедільні закупи, які перетворюються на пригоду, ніч у потязі і мак-сніданок о шостій ранку, коли я дрімаю на твоїх колінах півгодинки, а потім ти на моїх, і ми вирушаємо далі в ранкове сонце.
Для мене це дуже коштовний момент — коли я відчуваю баланс між довірою та повагою. Тобто справжній комфорт виникає, коли я можу бути з тобою звичайною: розслабленою, спонтанною, хворою чи невиспаною, — і при цьому ти не полізеш до мене з неприємними коментарями, діями, тощо. Ти просто будеш поруч, і теж — собою. Не те що з піднятим заборолом, а взагалі без шолому.
Перед очима постає моя мама. Ми на морі, вона в смішній кепці, на згорілих плечах хустка, і ми сидимо на пластикових стільцях в кафе, де треба відстояти величезну чергу за гарячим шоколадом і молочним коктейлем для мене, а потім за чебуреками і пивом в пластиковому посуді для дорослих — і ось, воно, воно! Їй все одно, як вона виглядає, коли в неї жирні руки, згорілі плечі і ніс в кремі від засмаги, в цьому царстві пластику та пошлості, на літніх канікулах, їй все одно — і вона дуже щаслива в компанії мене та свого хлопця.
Чи її інститутські фото з пікніків, чужих весіль чи посиденьок в гуртожитку ХПІ — тут хтось пʼє спирт, тут дехто лежить на похилому стовбурі дерева з бутербродом в руці, звісивши ноги, тут корчить рожицу. Це теж про любов. Зовсім необовʼязково бухать спирт, аби повернутися в цей стан — достатньо просто не вдавати з себе нічого.
В Будапешті є один особливий для мене заклад. Я туди ходила лише з колишнім та з одним любим другом — вночі влітку, коли ми були трошки пʼяні і змерзлі, бари вже зачинилися, а поговорити ще кортіло. Млинцева! (Блинна? Млинна? Palacsintázó, коротше) Цілодобова забігаловка з напоями і десятками різних смаків млинців, пошкрябаними лакованими меблями і написами типу «Орші + Золтан» чи «Дебрецен 2013» на столешницях. Чомусь там ніколи не було порожньо, навіть глибокої ночі: студенти, туристи, сумні дядьки — всі приходили за млинцями. Там мутні вікна, а у вбиральню треба лізти навпочіпки. Це місце — як той самий генделик з пісні, куди можна виринути з метро і сидіти, і сидіти, і сидіти.
Простота, щирість, душевність — це для мене є величезна складова любові. Простір, де не треба вдавати з себе щось, фізичний чи емоційний. Дім. Скрябін дає мені відчуття дому, і я приводжу туди інших, аби вони теж це відчули.
07.04.202506:41
Коли мені було пʼятнадцять, я фантазувала, що на свій шістнадцятий день народження вколюсь веретеном та засну на сто років. За ці сто років моя кімната заросте трояндами та покриється сухими шипами, а потім я прокинусь, і життя почнеться знову.
У середу мені двадцять пʼять, і зараз я нагадую собі іншу казкову персонажку. Пам’ятаєте, в казці Андерсена про Русалоньку вона поміняла хвіст на пару ніг, і морська відьма пообіцяла їй, що кожен крок буде таким, ніби вона ступає по гострих ножах?
Ось це, хоч і не настільки драматично, звичайно. Позавчора мені зняли гіпс, і тепер я намагаюсь знову вчитись ходити. Ноги відчуваються чужими, і я крокую на них дуже повільно, обережно — і знову почуваю себе частиною світу людей, які можуть рухатись, гуляти, чиї руки не зайняті милицями. Добре що за це не довелось віддавати голос, як русалоньці — лише двадцять баксів за роботу медбрата. Голос при мені.
Поки я чекала на зняття гіпсу у лікарні, спеціально приставлена до мене англомовна дівчина відвезла мене в кафетерій поснідати, і по дорозі спитала, мов, а чи ти розмовляєш місцевою? Я всміхнулась: йде восьмий місяць мого життя тут, а я тільки нещодавно навчилась вимовляти імена учнів так, щоби вони розуміли, що це я до них звертаюсь. І те не всіх. Не розмовляю, коротше, ні.
— Ну як це? Ти ж зрозуміла, коли тебе питали в кафетерії, чи тобі каву з молоком чи чорну, і ціну теж зрозуміла.
— О, то я така впевнена, тільки коли йдеться про їжу. А щодо ціни — та я знаю тільки цифру «пʼять».
Вона сміється. Я теж сміюсь. Угорську я теж почала розуміти саме з цифри «пʼять», до речі. Кому треба вчити номери, коли їх можна поступово розшифровувати, як шпигун?
На двадцять пʼятий день народження в мене знову є лише одне бажання, виконати яке може тільки одна людина у світі. Пʼять попередніх новорічних бажань збувались рівно навпаки — в двадцятому ми не поїхали за кордон, в двадцять першому і двадцять другому не здох путін, в двадцять третьому та четвертому не закінчилась війна, а в двадцять пʼятому я написала на папері просто імʼя людини, а через два місяці ця людина відʼїхала у армію. Death Note якийсь.
З днями народження так само. Бажала гроші — йобнула інфляція: тримай свій мільйон, тільки в угорських форінтах, можеш купити на нього повітря. В якийсь момент я вирішила провести експеримент і побажати, аби путін НЕ здох, раптом це так і працює. Не допомогло. Може, звичайно, він здох і зараз ним керують три карлика у плащі — якщо так і виявиться, ви знатимете, кому дякувати.
Зараз, напевно, я нічого бажати не буду. В мене все є, навіть ноги знову дві, чого ще хотіти? Загадаю щось типу «склянку пива», піду куплю собі склянку пива і започаткую рік, коли бажання збуватиму самостійно.
А якщо комусь захочеться мене привітати — ви знаєте, що робити. Дякую.
У середу мені двадцять пʼять, і зараз я нагадую собі іншу казкову персонажку. Пам’ятаєте, в казці Андерсена про Русалоньку вона поміняла хвіст на пару ніг, і морська відьма пообіцяла їй, що кожен крок буде таким, ніби вона ступає по гострих ножах?
Ось це, хоч і не настільки драматично, звичайно. Позавчора мені зняли гіпс, і тепер я намагаюсь знову вчитись ходити. Ноги відчуваються чужими, і я крокую на них дуже повільно, обережно — і знову почуваю себе частиною світу людей, які можуть рухатись, гуляти, чиї руки не зайняті милицями. Добре що за це не довелось віддавати голос, як русалоньці — лише двадцять баксів за роботу медбрата. Голос при мені.
Поки я чекала на зняття гіпсу у лікарні, спеціально приставлена до мене англомовна дівчина відвезла мене в кафетерій поснідати, і по дорозі спитала, мов, а чи ти розмовляєш місцевою? Я всміхнулась: йде восьмий місяць мого життя тут, а я тільки нещодавно навчилась вимовляти імена учнів так, щоби вони розуміли, що це я до них звертаюсь. І те не всіх. Не розмовляю, коротше, ні.
— Ну як це? Ти ж зрозуміла, коли тебе питали в кафетерії, чи тобі каву з молоком чи чорну, і ціну теж зрозуміла.
— О, то я така впевнена, тільки коли йдеться про їжу. А щодо ціни — та я знаю тільки цифру «пʼять».
Вона сміється. Я теж сміюсь. Угорську я теж почала розуміти саме з цифри «пʼять», до речі. Кому треба вчити номери, коли їх можна поступово розшифровувати, як шпигун?
На двадцять пʼятий день народження в мене знову є лише одне бажання, виконати яке може тільки одна людина у світі. Пʼять попередніх новорічних бажань збувались рівно навпаки — в двадцятому ми не поїхали за кордон, в двадцять першому і двадцять другому не здох путін, в двадцять третьому та четвертому не закінчилась війна, а в двадцять пʼятому я написала на папері просто імʼя людини, а через два місяці ця людина відʼїхала у армію. Death Note якийсь.
З днями народження так само. Бажала гроші — йобнула інфляція: тримай свій мільйон, тільки в угорських форінтах, можеш купити на нього повітря. В якийсь момент я вирішила провести експеримент і побажати, аби путін НЕ здох, раптом це так і працює. Не допомогло. Може, звичайно, він здох і зараз ним керують три карлика у плащі — якщо так і виявиться, ви знатимете, кому дякувати.
Зараз, напевно, я нічого бажати не буду. В мене все є, навіть ноги знову дві, чого ще хотіти? Загадаю щось типу «склянку пива», піду куплю собі склянку пива і започаткую рік, коли бажання збуватиму самостійно.
А якщо комусь захочеться мене привітати — ви знаєте, що робити. Дякую.
17.03.202512:33
Кайра бөлүшүлгөн:
Уладзік Бохан | Владислав Бохан
01.04.202505:42
Вот вам и правые политики: выпендривался, выпендривался, и вдруг осознал, что он не Виктор, а женщина Марина
21.03.202516:56
‼️ Збір ‼️
Підрозділ аеророзвідки 123 бригади ТрО, якому я вже декілька разів збирала на обладнання, знову потребує допомоги!
На цей раз придбати треба FPV-окуляри, зарядний пристрій та інші додаткові штуки для виконання бойових задач.
Тепер збираю не я, але звіти теж надам за потребою!
🪙 Мета: 30.000₴
📍Посилання на банку
📍Номер картки банки:
4441 1111 2227 8306
Тут має бути заклик до дії, тому — несіть гримні скоріше 👀
Підрозділ аеророзвідки 123 бригади ТрО, якому я вже декілька разів збирала на обладнання, знову потребує допомоги!
На цей раз придбати треба FPV-окуляри, зарядний пристрій та інші додаткові штуки для виконання бойових задач.
Тепер збираю не я, але звіти теж надам за потребою!
🪙 Мета: 30.000₴
📍Посилання на банку
📍Номер картки банки:
4441 1111 2227 8306
Тут має бути заклик до дії, тому — несіть гримні скоріше 👀
01.04.202505:42
Вибачте за мову але це дуже смішно
Көбүрөөк функцияларды ачуу үчүн кириңиз.