Співучасники
Так, це жорстке слово. Але хіба час зараз м’який? Хіба правда має бути запакована в рожеву вату, коли на наших очах топчуть саму суть демократії, кидають у тюрми тих, хто мав би бути героями, мовчки знищують опозицію та витирають ноги об Конституцію? Хіба варто мовчати, коли країну перетворюють на крихкий фантом державності під прапором «єдності» — хибної, облудної, вигаданої?
Ті, хто сьогодні плескає у долоні, коли саджають військових, нищать опозицію — не просто байдужі. Вони — співучасники.
Ті, хто із захватом шерить брудну пропаганду від влади, ігноруючи факти, і переконуючи себе, що "це все для стабільності" — співучасники.
Ті, хто виправдовує переслідування опозиційних голосів, журналістів, активістів — теж співучасники.
Бо мовчання — це не нейтральність. Це вибір.
Бо «підтримка задля порядку» — це самообман.
Бо в країні, яка ще досі платить найвищу ціну за свободу, сьогодні добровільне прийняття диктатури під виглядом «воєнної доцільності» — це злочин.
Подивіться, кого залишили поруч. Тих, хто зручний. Тих, хто не задає питань. Тих, хто кричить гасла, коли треба говорити правду. А тих, хто має совість — або на лаві підсудних, або залякують, або в могилі.
Міжнародна дипломатія — провал. Нас вже давно не чують, бо ми самі не говоримо своїм голосом. Нас презентують люди, в яких власне его важливіше за державу, а пріоритет — власна недоторканість. Вибори? Вони вже готуються. Але не для вибору. А для легітимації продовження правління тих, хто боїться чесного конкурента, бо знає, що програє. Воїн з автоматом на фронті — їм не страшний, бо може загинути. Той, хто говорить правду — загроза.
Коли влада чинить злочин, і ти аплодуєш — ти не свідок, ти співучасник.
І це правда, яка має боліти. Бо доки ми мовчимо, ми дозволяємо. А доки дозволяємо — ми не народ, ми натовп.
Не бійтесь думати. Не бійтеся говорити. Сьогодні — це ще можливо. Завтра — ні.
І зрештою, ми або відстоємо демократичну країну, або пірнемо у авторитаризм з головою, стаючи блідою копією Білорусі...
