Зі щоденників Астрід Ліндґрен, 1939-1940
Жити більше не хочеться! Росіяни сьогодні бомбардували Гельсінкі та інші міста Фінляндії. Одночасно вони вторглися на Карельський перешийок, проте отримали там гідну відсіч…. Багато евакуйованих із Гельсінкі повернулися назад… Росіяни хочуть битися, навіть попри те, що вся світова спільнота проти них.
Росіяни дуже кепсько споряджені і сильно потерпають у завірюху. Вони зазнають великих втрат особового складу, а весь світ у захваті від фінського захисту. Проте цивільне населення на півночі втікає за шведський кордон: їм справді важко. Але тут, у Швеції, усі радо готові допомагати Фінляндії.
Фінляндія звернулася до Ліги націй, але Молотов відмовляється брати участь у будь-яких конференціях. «Росія не перебуває в стані війни з Фінляндією, — стверджує цей малюк, — вона лише продовжує звільняти фінський народ, що чинить опір і вперто не бажає звільнятися».
Зараз у місті вимкнули електроенергію, і це у тисячу разів страшніше за минулий раз, бо ніхто не думав, що вимкнуть так надовго.
Досі нікому не відомо, на яких умовах Росія готова підписати мирну угоду, але Фінляндія перебуває в ситуації, коли їй доведеться погодитися на неприйнятні умови. Насправді всі умови «неприйнятні», інакше навіщо б Росія захоплювала клаптик фінської землі?
Західні держави взагалі не хочуть миру між Росією і Фінляндією. Вони вважають, що краще вже Росія буде при ділі, тоді вона не зможе допомагати Німеччині.
Люди на вулиці виглядають як зазвичай. Ми вже починаємо звикати.
Сьогодні о 12-й Стуре отримав рекомендованого листа, в якому його викликали до військкомату, і чверть по 3-й він вирушив автобусом до Спонґи.
У цьогорічній весні є щось дивне, неможливо їй не радіти, але водночас нестерпно думати, що люди гинуть у той час, як світить сонце і проростають квіти.
Нині знову ворушилися росіяни. Останніми днями з різних приводів вони окупували Литву, Латвію і Естонію. І ослабла Німеччина для нас тут, на півночі, означає лише одне - за нас візьметься Росія. І тому думаю, що радше все життя казатиму «ХГ», ніж терпітиму тут росіян. Важко уявити собі щось жахливіше. Я зустріла фінку в Ельси Юлландер, яка розповідає страхітливі речі про Фінську війну і про ставлення росіян до полонених. Її рідний брат нещодавно повернувся з ув‘язнення і розповідав, що його били так, що кров текла з вух, носа і рота…
Однак правдою є те, що росіяни викрали десятьох маленьких фінських Лотт (дівчатка віком 8-12 років) у Петсамо. Відтоді про їхню долю нічого не відомо.
Минулої весни я казала, що в разі, якщо восени війна ще триватиме, це вже буде неможливо витримати. Але бачите — таки можливо!
Дивно, як легко можна до всього звикнути! Днями я думала, чи настане колись такий день, коли знак «Укриття» у мирному вестибюлі здаватиметься чимось незначним? Тепер цілком зрозуміло, що так і має бути: приміщення, призначене для укриття одних людей, потрібні тоді, коли інші люди вирішують скидати бомби на їхні голови. Залишається лише сподіватися, що колись почуєш від своїх онуків: «Укриття — а що це таке?»
