Пагутяк недостатньо відома. Рівень того, як вона пише, не відповідає тому, наскільки вона популярна. Причина також і в тому, що її важко класифікувати, це впливає на інтерес до неї, який мав би бути. Я б сказав, що це література, яка постійно і принципово долає межі, діапазон надзвичайно широкий.

Принада як раз у тому, що Галина Пагутяк не прагне потрапити на конкретну полицю, а залишає цей вибір читачу, переходячи рамки жанрів.

Читаючи зараз Пагутяк, не можна не думати про Ішіґуро, наприклад, у якого теж завжди хтось комусь служить. І це не прислуга, а служіння вищого рівня. Вам може несподівано здатись багато чого знайомим у цих текстах.

Дівчина, яка не любить книжки, рятує їх зі зруйнованих бібліотек деокупованої Харківщини? Так, бо в засніженому Ізюмі може статися і не таке. А ліс, куди не можна ходити, ховає не тільки міни. І що таїться в тому лісі, знає лише мовчазний чоловік, який рятує не книжки — тварин. А, може, знають ще камінні половецькі ідоли на горі. Не ходи на ту гору. Бо можеш побачити те, що не забудеш.
Задум книги з’явився влітку 2022 року, коли я прочитала в новинах страшну звістку “Ізюмського лісу більше немає”. Я подумала, як відчувають себе ліси, які скували розтяжками та нищать обстрілами. — Аліна Дихман

В Україні завжди було і досі існує несправедливе інституціональне упередження щодо фантастики. Її не вважали навіть белетристикою свого часу, жодного разу Шевченківську премію не отримували фантасти. Сучасні українські автори, а особливо авторки, нарешті починають займати достойне місце.

Раніше нам казали: фантастика з подіями в Україні? Ні, дякую. Зараз запит на своє, локальне, автентичне, дуже сильний і буде збільшуватись. За це варто триматися.

Українська фантастика, безперечно, є. Але потрібен персонаж, який би вразив. Тоді будуть і переклади, і популярність.