«Насип кургану нашого болю – найвища точка у світі».
«Навіть занехаяний у ті пограничні роки між кінцем совка і початком Незалежності, він творив ілюзію присутності в одному з тих далеких-далеких європейських містечок, де гуляють туристи, де влаштовують різдвяні ярмарки, де безпечно і де завжди є світло, де миготять вуличні гірлянди і нікому не болить безгрошів’я, темрява і невлаштованість післярадянського життя».
«Дивлюсь на Миколаївську церкву і мрію, що вона стане українською, тут анулюють анафему Мазепі, імперський період у понад тисячолітній історії Глухова закінчиться назавжди, а єврейський будуть досліджувати. Та зараз головне – не програти і розірвати коло імперської історії. Не люблю патосу, але як без нього у розпал борні?»
«Тоді він ножем порізав на смуги всі полотна у своєму ательє, витяг скриньку з грошима з одежної шафи, залишив дружину лементувати і подався по борделях.
Менш ніж за тиждень він згайнував понад сто тисяч бельгійських франків. Ще з тиждень він протинявся по найвульгарніших закладах у районі порту і був доставлений до міської лікарні у білій гарячці, з тремором в усіх кінцівках і без шеляга за душею».
«цигарка з фільтром мені завжди смакує як сіно з парфумами»
«Книга не дуже мене цікавила, але після деякого тренування людині вдається байдуже читати будь-що, щоб забути про оточення, в якому вона перебуває»;
«В абсурдній гонитві за провокацією деякі іпохондрики просять вирізати на своїй терплячій шкірі найбезглуздіші нісенітниці»
«Знаючи добре польську літературу, я бачив, що там величається того, хто вб’є ворога свого народу. Їх вправді вішають, але ніхто в суспільности не вважає їх злочинцями».
«В очах пана прокурора – я бандит. Але для всіх людей, що розуміють, що таке воля, свобода і незалежність народу і як поодинокі члени того народу хочуть її здобути – я не бандит.
Коли в ґімназії я завдячував дуже багато вашим поетам від Міцкевіча, до Сєрошевського, то в довгому часі сидження в таборах і на еміґрації я читав, переймався і здобував собі основи для кращої будучини моєї нації на творах і споминах ваших великих революціонерів від Окшеї, Мірецького, Барона аж до живучих ще сьогодні теперішнього маршалка Йосифа Пілсудского, його жінки, колишнього президента Войцєховського (Едмунд), Медарда Довнаровіча та всіх тих, що сьогодні стоять на чолі польської держави.
Їм завдячую, що в страшних часах психічного занепаду в таборі і на еміґрації, коли я бачив руїну моєї держави, я не попав у розпуку, і я, малий чоловік, пішов слідами тих великих революціонерів і будівничих Польщі».
«- Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам’ятку. Наші хлопчиська так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу?»
«…Волоська церква була переповнена. Так само були відчинені усі церкви Львова, в них горіло світло, люди наповнили церкви вщент і молилися, а дзвони гули і несли у світ відомість про смерть двох молодих українців, що стратили життя для ліпшого майбутнього рідної країни…»
«Ідея нового протесту прийшла випадково: почувши жахливі крики катованого, в’язі спонтанно почали кричати «Не бий!» Це підхопила ціла тюрма. Подальший план передбачав відмову від проходу та подання будь-яких свідчень. Ті, кому не повернули власного одягу, сиділи лише в білизні. Один із ним відбув так восьмимісячний арешт, накидаючи на себе коц, коли не бачили наглядачі. Націоналісти перестали голитися та відмовилися від передач. А головне – акцію підтримали кримінальники, адже йшлося про права всіх в’язнів».
«…чужим словом і чужими грішми не ублагаєш господа…»
«…Було в петрівку. Зелена по пояс трава вкривала степи, вихрилась, слалась і, як море, грала; набіжить вітерець, покотиться хвилею, нахилить, розіб'є її, і вона зажовтіє, заголубіє й зачервоніє квітами. На синьому небі ні хмарки; сонце зверху накрива теплом і широким промінням, як золотим дощем, кропить кожен листочок, кожну билинку, а з трави обдає, свіжить пахучим холодком. Дишеш не надишешся, як буває в спасівські жароти, після довгої путі, не наситиш жадоби, допавшись до холодної криниці. Здається, тільки й видко небо й землю, а скільки ще наокруги тебе тієї тварі божої! Куди не глянь, під кожним кущиком, листочком кишать коники, комашня, як розмальовані метелики мигтять з квітки на квітку; а високо, під ясним небом, в'ються орли, хмарою літають дрохви, журавлі, хохітва; кібчики, неначе гвоздиком прибиті, на однім місці махають крильцями, виглядаючи добичу…»
