Билим берүү жана көңүл ачуу
Наші 1920-ті
Билим берүү жана көңүл ачуу
01.03.202520:22
Березень у віршах
Про авторку цього вірша відомо дуже мало. Маріанна (також Мар’яна) Хмарка виступала переважно як перекладачка і переважно з італійської, хоча перекладала також із білоруської й російської і, навпаки, з української на російську. У її доробку переклади Ади Негрі (вийшла окрема книжка «Вибрані поезії», 1931), Габріеле д’Аннунціо, Лудовіко Аріосто, Джакомо Леопарді, Торквато Тассо, Карло Гольдоні, Альфонса де Ламартіна.
В антології «Розіп’ята муза» Юрій Винничук у біографічній довідці вказав, нібито Хмарка «на початку війни була звинувачена в шпіонажі і репресована». Жодних даних про це немає, натомість в антології вже не раз виявляли людей, які не зазнали арештів і взагалі померли своєю смертю. Тим паче в архіві канадського письменника Петра Кравчука зберігається текст комедії Гольдоні «Кав’ярня» і перекладі Хмарки, датований жовтнем 1951 року.
Власних віршів Хмарки відомо дуже мало, цей один із них.
Маріанна Хмарка
БЕРЕЗЕНЬ
Я переміг жорстоку владу стужі,
Струмком біжу: веселий ллється дзвін.
Гаптує сонце золотом калюжі,
І вітер вітром креше навздогін.
Я чую: десь росте новітня змога.
Вже прозелень упала на лани.
Над нами плещуть крила перемоги
Вселюдської весни.
Назву газети, рік і число чомусь не записано(
Ілюстрація з журналу «Всесвіт»: Наум Соболь. «Вуличний фотограф». 1927.
#наші20
Про авторку цього вірша відомо дуже мало. Маріанна (також Мар’яна) Хмарка виступала переважно як перекладачка і переважно з італійської, хоча перекладала також із білоруської й російської і, навпаки, з української на російську. У її доробку переклади Ади Негрі (вийшла окрема книжка «Вибрані поезії», 1931), Габріеле д’Аннунціо, Лудовіко Аріосто, Джакомо Леопарді, Торквато Тассо, Карло Гольдоні, Альфонса де Ламартіна.
В антології «Розіп’ята муза» Юрій Винничук у біографічній довідці вказав, нібито Хмарка «на початку війни була звинувачена в шпіонажі і репресована». Жодних даних про це немає, натомість в антології вже не раз виявляли людей, які не зазнали арештів і взагалі померли своєю смертю. Тим паче в архіві канадського письменника Петра Кравчука зберігається текст комедії Гольдоні «Кав’ярня» і перекладі Хмарки, датований жовтнем 1951 року.
Власних віршів Хмарки відомо дуже мало, цей один із них.
Маріанна Хмарка
БЕРЕЗЕНЬ
Я переміг жорстоку владу стужі,
Струмком біжу: веселий ллється дзвін.
Гаптує сонце золотом калюжі,
І вітер вітром креше навздогін.
Я чую: десь росте новітня змога.
Вже прозелень упала на лани.
Над нами плещуть крила перемоги
Вселюдської весни.
Назву газети, рік і число чомусь не записано(
Ілюстрація з журналу «Всесвіт»: Наум Соболь. «Вуличний фотограф». 1927.
#наші20
08.02.202520:28
Марія Котляревська —
зірка української графіки
На фото унизу зліва направо невідомий, Йосип Дайц, Олексій Маренков, Василь Єрмілов, Михайло Зубар, невідомий, угорі Марія Котляревська, Володимир Нерубенко, Олександр Довгаль, Василь Вовченко, Бер Бланк, Грабченко. Харків, 1923.
зірка української графіки
На фото унизу зліва направо невідомий, Йосип Дайц, Олексій Маренков, Василь Єрмілов, Михайло Зубар, невідомий, угорі Марія Котляревська, Володимир Нерубенко, Олександр Довгаль, Василь Вовченко, Бер Бланк, Грабченко. Харків, 1923.
03.02.202520:55
Початок і кінець роману
Якщо вже наважилися на нетривіальну назву, то й кінець має бути відповідний.
#наші20
Якщо вже наважилися на нетривіальну назву, то й кінець має бути відповідний.
#наші20
Медиа контентке кире албай жатабыз
30.12.202420:30
Новорічна обкладинка журналу «Червоний перець», січень 1928 року
Малюнок Льва Каплана
#наші20
Малюнок Льва Каплана
#наші20
16.12.202420:22
Леонід Первомайський
ПОЇЗД ВІДХОДИТЬ
З циклу «Харківські елегії»
Поїзд відходить за двадцять хвилин. За годину
поїзд відходить. За шість і за вісім годин
поїзд відходить. В скреготі, в хлипах, в димі
поїзд відходить. У безвість. В ридання. В дим.
В блискавки вітру. В його божевільну гонитву.
В прірву степів і бездонні колодязі міст.
В рейок тремтіння. В дощі, що закинули кітву
в озеро дальності, відстані, простору, тьми.
Відстань і швидкість. Забуті дороги кохання.
Час і зупинка. Поїзд відходить. За мить
поїзд відходить. У зливу. У хмари. В ридання.
В сонце. Відходить! Відходить! Відходить! Зі тьми.
Як бомба котиться верста
і вибухає невловимо...
О, полустанків тихий став,
що наростає вузловими!
О, чулість вітру і перон,
як трупом, критий жовтим листям,
І тихих зустрічей пором
на озері прощань імлистім.
За берегами, де межа,
де музика осіння саду —
мені не жаль, мені не жаль
хвилин прощання і розпаду.
Тут падають, як лист, як сон,
хвилини, пристрасті, минуле,
і знов колишеться вагон
у тьму, у ніч, як свист, як куля.
О, молодість моя! Мости
мого кохання! Як це дивно
стежками на вогонь брести...
Відходить поїзд за годину.
З осіннього в сльозах перону
ліхтар останнього вагону.
Харків, 1932
Первомайський, Леонід. Пролог до гори. — Х.: ЛіМ, 1933. — 120 с.
Художник Василь Седляр.
#наші20
#ПростоХорошийВірш
ПОЇЗД ВІДХОДИТЬ
З циклу «Харківські елегії»
Поїзд відходить за двадцять хвилин. За годину
поїзд відходить. За шість і за вісім годин
поїзд відходить. В скреготі, в хлипах, в димі
поїзд відходить. У безвість. В ридання. В дим.
В блискавки вітру. В його божевільну гонитву.
В прірву степів і бездонні колодязі міст.
В рейок тремтіння. В дощі, що закинули кітву
в озеро дальності, відстані, простору, тьми.
Відстань і швидкість. Забуті дороги кохання.
Час і зупинка. Поїзд відходить. За мить
поїзд відходить. У зливу. У хмари. В ридання.
В сонце. Відходить! Відходить! Відходить! Зі тьми.
Як бомба котиться верста
і вибухає невловимо...
О, полустанків тихий став,
що наростає вузловими!
О, чулість вітру і перон,
як трупом, критий жовтим листям,
І тихих зустрічей пором
на озері прощань імлистім.
За берегами, де межа,
де музика осіння саду —
мені не жаль, мені не жаль
хвилин прощання і розпаду.
Тут падають, як лист, як сон,
хвилини, пристрасті, минуле,
і знов колишеться вагон
у тьму, у ніч, як свист, як куля.
О, молодість моя! Мости
мого кохання! Як це дивно
стежками на вогонь брести...
Відходить поїзд за годину.
З осіннього в сльозах перону
ліхтар останнього вагону.
Харків, 1932
Первомайський, Леонід. Пролог до гори. — Х.: ЛіМ, 1933. — 120 с.
Художник Василь Седляр.
#наші20
#ПростоХорошийВірш
25.11.202420:40
17.02.202518:27
Микола Хвильовий узимку
#наші20
#наші20
08.02.202520:26
Марія Котляревська —
зірка української графіки
Сьогодні, 8 лютого, день народження видатної української художниці-графіка Марії Євгенівни Котляревської (1902–1984).
Марія Котляревська прийшла в графіку з... фізико-математичного факультету. І це вигідно її характеризує. Як графік вона точна, влучна і виразна. У 1922-му вона кинула математику, Катеринослав і поїхала в Харків. Навчалася у Василя Єрмілова й Олексія Маренкова.
У 1924-му училище перетворили на Харківський художній технікум і запросили викладати Івана Падалку. Із Єрміловим і Маренковим вони очолили графічну майстерню, де вчилася Котляревська. Вона прожила довге життя і, здається, одна з усіх учнів і учениць Падалки залишила про нього хай і короткі, але дуже людяні спогади.
Котляревська часто була єдиною жінкою серед чоловіків-графіків, як на фото нижче. Пізніше буде навпаки: на фото майстерні Падалка і Єрмілова в оточенні дівчат. Проте всі вони були молодші за Котляревську. Поруч із чоловіками вона брала участь у всеукраїнських і міжнародних виставках, як-от Перша міжнародна виставка графіки (1933) — Україну представляли Олександр Довгаль, Василь Касіян, Марія Котляревська й Олена Сахновська. Вони мали свій стенд УСРР, окремий від стенду СРСР.
На Вікі є стаття про Котляревську, зовсім куца. Сказано, що відсиділа шість років, але не сказано за що. Бо під час окупації для заробітку виконувала написи на могильних хрестах німців. Звичайно, про виставки не могло бути й мови. Персональних за життя було тільки три, посмертну влаштували одну в Дніпропетровську 2002 року.
У наших 20-х оформила безліч книжок для дітей і для дорослих. На багатьох дитячих книжках її вказано авторкою, бо ілюстрації в книжечці відіграють важливішу роль, ніж тексти, як отут.
У ЦДАМЛМ зберігають фонд Марії Котляревської, а на сайті в підбірці про неї вони викладали фото з фонду Олександра Довгаля, яке відтоді мандрує по всіх ресурсах. Не знаю, чому написано «з невстановленими особами», адже майже всі на фото відомі.
#наші20
зірка української графіки
Сьогодні, 8 лютого, день народження видатної української художниці-графіка Марії Євгенівни Котляревської (1902–1984).
Марія Котляревська прийшла в графіку з... фізико-математичного факультету. І це вигідно її характеризує. Як графік вона точна, влучна і виразна. У 1922-му вона кинула математику, Катеринослав і поїхала в Харків. Навчалася у Василя Єрмілова й Олексія Маренкова.
У 1924-му училище перетворили на Харківський художній технікум і запросили викладати Івана Падалку. Із Єрміловим і Маренковим вони очолили графічну майстерню, де вчилася Котляревська. Вона прожила довге життя і, здається, одна з усіх учнів і учениць Падалки залишила про нього хай і короткі, але дуже людяні спогади.
Котляревська часто була єдиною жінкою серед чоловіків-графіків, як на фото нижче. Пізніше буде навпаки: на фото майстерні Падалка і Єрмілова в оточенні дівчат. Проте всі вони були молодші за Котляревську. Поруч із чоловіками вона брала участь у всеукраїнських і міжнародних виставках, як-от Перша міжнародна виставка графіки (1933) — Україну представляли Олександр Довгаль, Василь Касіян, Марія Котляревська й Олена Сахновська. Вони мали свій стенд УСРР, окремий від стенду СРСР.
На Вікі є стаття про Котляревську, зовсім куца. Сказано, що відсиділа шість років, але не сказано за що. Бо під час окупації для заробітку виконувала написи на могильних хрестах німців. Звичайно, про виставки не могло бути й мови. Персональних за життя було тільки три, посмертну влаштували одну в Дніпропетровську 2002 року.
У наших 20-х оформила безліч книжок для дітей і для дорослих. На багатьох дитячих книжках її вказано авторкою, бо ілюстрації в книжечці відіграють важливішу роль, ніж тексти, як отут.
У ЦДАМЛМ зберігають фонд Марії Котляревської, а на сайті в підбірці про неї вони викладали фото з фонду Олександра Довгаля, яке відтоді мандрує по всіх ресурсах. Не знаю, чому написано «з невстановленими особами», адже майже всі на фото відомі.
#наші20
02.02.202518:22
2 лютого, Підмогильний і Плужник
2 лютого виповнюється 124 роки з дня народження Валер’яна Підмогильного (1901–1937) і 89 років з дня смерти Євгена Плужника (1898–1936).
З року в рік неймовірний збіг дат викликає питання.
Підмогильний народився 20 січня (ст. ст.) 1901 року. Так указано в його атестаті. Додається газета з датою за старим і новим стилем.
Плужник помер у таборовому лазареті на Соловках. На меморіальній табличці в Києві стоїть дата смерти 31 січня. Її, очевидно, поширив Леонід Череватенко, який нібито на Соловках на власні очі бачив свідоцтво про смерть поета. Череватенко не мав ні доказів, ні документів, лише його слова. Отож підстав довіряти цій даті немає.
Повідомлення, яке отримала дружина Галина Коваленко-Плужник.
гр-ку Коваленко
ул. Ворошилова 14 кв. 6
Сповещение из Беломорского Балтийского комбината № 18165/4 от 16/ІІІ 36 г. уч. распред. почт. ящ. М. Гора в том что гр-н Плужник Евгений Павлович умер 2/ІІ–36 г.
Гл. инспектор 1-го отд. милиции
29/ІІІ 36 г.
#наші20
2 лютого виповнюється 124 роки з дня народження Валер’яна Підмогильного (1901–1937) і 89 років з дня смерти Євгена Плужника (1898–1936).
З року в рік неймовірний збіг дат викликає питання.
Підмогильний народився 20 січня (ст. ст.) 1901 року. Так указано в його атестаті. Додається газета з датою за старим і новим стилем.
Плужник помер у таборовому лазареті на Соловках. На меморіальній табличці в Києві стоїть дата смерти 31 січня. Її, очевидно, поширив Леонід Череватенко, який нібито на Соловках на власні очі бачив свідоцтво про смерть поета. Череватенко не мав ні доказів, ні документів, лише його слова. Отож підстав довіряти цій даті немає.
Повідомлення, яке отримала дружина Галина Коваленко-Плужник.
гр-ку Коваленко
ул. Ворошилова 14 кв. 6
Сповещение из Беломорского Балтийского комбината № 18165/4 от 16/ІІІ 36 г. уч. распред. почт. ящ. М. Гора в том что гр-н Плужник Евгений Павлович умер 2/ІІ–36 г.
Гл. инспектор 1-го отд. милиции
29/ІІІ 36 г.
#наші20
29.12.202420:55
Микола Бажан. «Вибрані вірші»
Видавництво «Vivat» несподівано встигло до Нового року віддрукувати книжку «Вибрані вірші» Миколи Бажана. Передзамовлення попередньо обіцяли 3 лютого, тож у книжці стоїть уже 2025 рік. І виходить, що книжка вже є, а передзамовлення за зниженою ціною ще діє.
Книжку приурочили до 120-річчя з дня народження поета.
Що в ній є?
❗️ Передмова Сергія Жадана, влучна, як постріл
❗️ Усе найкраще з доробку Бажана — від наших 20-х до початку 1980-х
❗️ Післямова Альони Артюх, ясна й чітка, як різьблена тінь
❗️ Словник Бажана, багатющий і химерно прекрасний
Замовити «Вибрані вірші» Бажана можна тут.
Далі у видавництві має бути книжка ПРО Бажана. Статтю-проспект до неї читайте тут.
Восени до дня народження Миколи Платоновича записали розмову з Олександром Савчуком. Це трохи незвичайна розмова, бо вона радше про наше відчуття Бажана. Хоча там є й конкретні сюжети, зокрема про дружбу з Гео Шкурупієм, про письменницькі виступи на провінції. Це сюжети, які будуть у майбутній книжці про Бажана. І про Сартра та Симону де Бовуар теж буде.
Розмова про Бажана
#наші20
Видавництво «Vivat» несподівано встигло до Нового року віддрукувати книжку «Вибрані вірші» Миколи Бажана. Передзамовлення попередньо обіцяли 3 лютого, тож у книжці стоїть уже 2025 рік. І виходить, що книжка вже є, а передзамовлення за зниженою ціною ще діє.
Книжку приурочили до 120-річчя з дня народження поета.
Що в ній є?
❗️ Передмова Сергія Жадана, влучна, як постріл
❗️ Усе найкраще з доробку Бажана — від наших 20-х до початку 1980-х
❗️ Післямова Альони Артюх, ясна й чітка, як різьблена тінь
❗️ Словник Бажана, багатющий і химерно прекрасний
Замовити «Вибрані вірші» Бажана можна тут.
Далі у видавництві має бути книжка ПРО Бажана. Статтю-проспект до неї читайте тут.
Восени до дня народження Миколи Платоновича записали розмову з Олександром Савчуком. Це трохи незвичайна розмова, бо вона радше про наше відчуття Бажана. Хоча там є й конкретні сюжети, зокрема про дружбу з Гео Шкурупієм, про письменницькі виступи на провінції. Це сюжети, які будуть у майбутній книжці про Бажана. І про Сартра та Симону де Бовуар теж буде.
Розмова про Бажана
#наші20
15.12.202419:36
20.11.202418:40
+6
12.02.202520:37
Анатолю Петрицькому — 130
12 лютого 1895 року народився Анатоль Петрицький, найяскравіший художник наших 20-х і автор одного великого портрета тієї доби.
Петрицький задумав і створив велику портретну серію своїх сучасників і сучасниць. Проте через пожежі і репресії більшість їх загинула. У 1991 році вийшов альбом «Портрети сучасників» (1991). У НХМУ зберігаються живописні роботи митця.
Найбільше Петрицький відомий як сценограф. Сто років тому вийшов його альбом «Театральні строї» (1929). Чимало робіт — ескізи костюмів, декорацій — зберігається в Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України, їх часто демонструють на виставках.
Найменше Петрицький відомий як книжковий графік. Про це згадують в дослідженнях про нього, про авангард або книжкову графіку, але ніколи не разом.
Тому сьогодні трохи його графіки: газета, журнали, книжки Аркадія Любченка, Івана Дніпровського, Миколи Хвильового. Раніше в каналі був Петрицький і без ювілейних нагод, завжди яскравий і романтичний.
#наші20
12 лютого 1895 року народився Анатоль Петрицький, найяскравіший художник наших 20-х і автор одного великого портрета тієї доби.
Петрицький задумав і створив велику портретну серію своїх сучасників і сучасниць. Проте через пожежі і репресії більшість їх загинула. У 1991 році вийшов альбом «Портрети сучасників» (1991). У НХМУ зберігаються живописні роботи митця.
Найбільше Петрицький відомий як сценограф. Сто років тому вийшов його альбом «Театральні строї» (1929). Чимало робіт — ескізи костюмів, декорацій — зберігається в Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України, їх часто демонструють на виставках.
Найменше Петрицький відомий як книжковий графік. Про це згадують в дослідженнях про нього, про авангард або книжкову графіку, але ніколи не разом.
Тому сьогодні трохи його графіки: газета, журнали, книжки Аркадія Любченка, Івана Дніпровського, Миколи Хвильового. Раніше в каналі був Петрицький і без ювілейних нагод, завжди яскравий і романтичний.
#наші20
06.02.202520:31
«Забой» в особах.
Частина друга
Нагадую, що це розгорт, тому спершу ми читали праву частину (попередній допис), а тепер ліву, згори вниз зліва направо.
Тут більше про людей, які пережили Великий терор і навіть залишилися в літературі, а не лише на обкладинці «Забою», яку ми роздивляємося. Прикметно, що всі ці щасливці — російськомовні письменники.
Боротьбу з телеграмом програно: він бачить десь недозволені знаки і не дає публікувати допис. Тому доведеться видалити всі лінки на Вікіпедію — просто залишаю вказівку, що там є стаття про цю людину. Інші лінки постараюся зберегти.
_Марягін Георгій Олександрович (1906–1972) — поет, технік Краматорського заводу.
Мошкин — прозаїк, підручний слюсаря, ударник заводу ім. Рикова.
Прокоф’єв — критик, працює в бригаді Р.П.К. для ліквідації прориву на заводі ім. Фрунзе.
Рогач — прозаїк і драматург, робітник Костянтинівського керамічного заводу, зараз на учбі.
Сабуров — поет, ударник-лекальник Луганського заводу Ж.Р.
Селівановський Олексій Павлович (1900–1938) — критик, відповідальний секретар ВОАПП, організатор «Забою». Один із головних діячів РАПП, репресований, розстріляний. Є на Вікі.
Семенов Дем’ян Захарович (1906–1944) — прозаїк, робітник, обраний на конференції на відповідального секретаря спілки «Забой». Писав російською. Є на Вікі.
Сенін — драматург.
Стеценко — поет і прозаїк, ударник-робітник Дружківського заводу, член Вседонецького бюро «Забою».
Ткаченко Іван — критик, слухач курсів аспірантури Інституту ім. Шевченка в Харкові. Автор книжок «Іван Франко» (1926), «П. О. Куліш» (1927), «Несподіваний злам» (1932), списків літератури «Петро Панч» і «Павло Тичина» (обидві 1936), багатьох статей з історії укрліт. Репресований, дальша доля невідома. Є на Вікі.
[Торін Володимир Єфремови](https://old-csam.archives.gov.ua/includes/uploads/opisy/f610op1.pdf)ч (Леонід Абрамович Ільєвич; 1911–1965) — поет і прозаїк, комсомольський робітник. Писав російською, член СПУ з 1934, але статтю на Вікі не заслужив.
Трейдуб Порфирій Омелянович (1897–1937) — прозаїк, токар, висуванець на директора будівництва шлако-цементного заводу. Застрелився в очікуванні арешту. Є на Вікі.
Чебалін Петро Львович (1910–1984) — прозаїк, робітник-ударник цеху Фурко Костянтинівського скляного заводу. Писав російською. Є на Вікі.
Черкаський Юрій Аронович (1912–1944) — поет, робітник-ударник заводу 60. Писав російською. Є на Вікі.
Чорний Юрій (Вячеслав Лукич Діденко; 1907–1973) — поет. Висуванець, працює в редакції «Кочегарки». Писав російською. Є на Вікі.
Шишов Георгій — прозаїк, аспірант кафедри літератури Інституту марксизму. Автор повісті «Старая шахта» (1931), роману «Переможці» (1932; «Победители», 1933).
Про журнал і його учасників є стаття Андрія Мовчана. Шкода, що в ній чимало хибодруків навіть в іменах.
#наші20
Частина друга
Нагадую, що це розгорт, тому спершу ми читали праву частину (попередній допис), а тепер ліву, згори вниз зліва направо.
Тут більше про людей, які пережили Великий терор і навіть залишилися в літературі, а не лише на обкладинці «Забою», яку ми роздивляємося. Прикметно, що всі ці щасливці — російськомовні письменники.
Боротьбу з телеграмом програно: він бачить десь недозволені знаки і не дає публікувати допис. Тому доведеться видалити всі лінки на Вікіпедію — просто залишаю вказівку, що там є стаття про цю людину. Інші лінки постараюся зберегти.
_Марягін Георгій Олександрович (1906–1972) — поет, технік Краматорського заводу.
Мошкин — прозаїк, підручний слюсаря, ударник заводу ім. Рикова.
Прокоф’єв — критик, працює в бригаді Р.П.К. для ліквідації прориву на заводі ім. Фрунзе.
Рогач — прозаїк і драматург, робітник Костянтинівського керамічного заводу, зараз на учбі.
Сабуров — поет, ударник-лекальник Луганського заводу Ж.Р.
Селівановський Олексій Павлович (1900–1938) — критик, відповідальний секретар ВОАПП, організатор «Забою». Один із головних діячів РАПП, репресований, розстріляний. Є на Вікі.
Семенов Дем’ян Захарович (1906–1944) — прозаїк, робітник, обраний на конференції на відповідального секретаря спілки «Забой». Писав російською. Є на Вікі.
Сенін — драматург.
Стеценко — поет і прозаїк, ударник-робітник Дружківського заводу, член Вседонецького бюро «Забою».
Ткаченко Іван — критик, слухач курсів аспірантури Інституту ім. Шевченка в Харкові. Автор книжок «Іван Франко» (1926), «П. О. Куліш» (1927), «Несподіваний злам» (1932), списків літератури «Петро Панч» і «Павло Тичина» (обидві 1936), багатьох статей з історії укрліт. Репресований, дальша доля невідома. Є на Вікі.
[Торін Володимир Єфремови](https://old-csam.archives.gov.ua/includes/uploads/opisy/f610op1.pdf)ч (Леонід Абрамович Ільєвич; 1911–1965) — поет і прозаїк, комсомольський робітник. Писав російською, член СПУ з 1934, але статтю на Вікі не заслужив.
Трейдуб Порфирій Омелянович (1897–1937) — прозаїк, токар, висуванець на директора будівництва шлако-цементного заводу. Застрелився в очікуванні арешту. Є на Вікі.
Чебалін Петро Львович (1910–1984) — прозаїк, робітник-ударник цеху Фурко Костянтинівського скляного заводу. Писав російською. Є на Вікі.
Черкаський Юрій Аронович (1912–1944) — поет, робітник-ударник заводу 60. Писав російською. Є на Вікі.
Чорний Юрій (Вячеслав Лукич Діденко; 1907–1973) — поет. Висуванець, працює в редакції «Кочегарки». Писав російською. Є на Вікі.
Шишов Георгій — прозаїк, аспірант кафедри літератури Інституту марксизму. Автор повісті «Старая шахта» (1931), роману «Переможці» (1932; «Победители», 1933).
Про журнал і його учасників є стаття Андрія Мовчана. Шкода, що в ній чимало хибодруків навіть в іменах.
#наші20
21.01.202518:02
Анатолій Бондарович. Обгортка журналу «Тук-тук». 1930
Ілюстрація до ненаписаної статті про дитячі журнали наших 20-х.
#наші20
Ілюстрація до ненаписаної статті про дитячі журнали наших 20-х.
#наші20
25.12.202420:35
Микола Зеров
ВОРОЖІННЯ
Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.
Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться в лице зимове,
І з гомоном розтріпаної мови
Чужа веселість мимо нас пройшла.
Та багатьом уже немає свята.
Колись весела і червона дата
Як чорна цифір нині промайне —
І лиш нудьгу всередині сколише,
І скаже місяцеві стріть мене
Примарою холодного безгрішшя.
29.01.1932
На фото: Микола Зеров у колі друзів. Без дати, але не раніше, ніж кінець наших 20-х
#наші20
ВОРОЖІННЯ
Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.
Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться в лице зимове,
І з гомоном розтріпаної мови
Чужа веселість мимо нас пройшла.
Та багатьом уже немає свята.
Колись весела і червона дата
Як чорна цифір нині промайне —
І лиш нудьгу всередині сколише,
І скаже місяцеві стріть мене
Примарою холодного безгрішшя.
29.01.1932
На фото: Микола Зеров у колі друзів. Без дати, але не раніше, ніж кінець наших 20-х
#наші20
13.12.202420:06
131 рік Миколі Хвильовому
— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?
...Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томі) — все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі.
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!
З днем народження, Миколо Григоровичу! Хай летять огнянопері вальдшнепи!
#наші20
— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?
...Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томі) — все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі.
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!
З днем народження, Миколо Григоровичу! Хай летять огнянопері вальдшнепи!
#наші20
28.10.202420:43
Харків. Йогансен. Держпром
Сьогодні виповнюється 129 років з дня народження Майка Йогансена — поета, прозаїка, перекладача, кіносценариста, лінгвіста, літературознавця, футболіста, тенісиста і більярдиста. Майстра літератури і найкращого поета української оновленої землі.
Майк народився і виріс у Харкові. І сьогодні, в день його народження, ворожа бомба влучила в Держпром — символ не лише Харкова, а символ наших 20-х і футуристського пориву в майбутнє.
Майк Йогансен
СКОРО FORTE
Скоро forte.
Плачте, нищії духом,
Миротворці,
Ридайте в сильних і гордих
Над вухом.
Значить, вище,
Вище пінись, хвиля мелодій,
Скоро forte.
Плюй же
В очі погоді.
Буря штурму,
Шквалу сигнали,
Скоро forte.
Чуєш, сурми?
Чуєш,
Заграли?
Держпром уночі. 1928. Фото Дана Сотника
#наші20
#Йогансен
Сьогодні виповнюється 129 років з дня народження Майка Йогансена — поета, прозаїка, перекладача, кіносценариста, лінгвіста, літературознавця, футболіста, тенісиста і більярдиста. Майстра літератури і найкращого поета української оновленої землі.
Майк народився і виріс у Харкові. І сьогодні, в день його народження, ворожа бомба влучила в Держпром — символ не лише Харкова, а символ наших 20-х і футуристського пориву в майбутнє.
Майк Йогансен
СКОРО FORTE
Скоро forte.
Плачте, нищії духом,
Миротворці,
Ридайте в сильних і гордих
Над вухом.
Значить, вище,
Вище пінись, хвиля мелодій,
Скоро forte.
Плюй же
В очі погоді.
Буря штурму,
Шквалу сигнали,
Скоро forte.
Чуєш, сурми?
Чуєш,
Заграли?
Держпром уночі. 1928. Фото Дана Сотника
#наші20
#Йогансен
11.02.202520:12
«Книга». Критико-бібліографічний журнал. 1923, № 1 (січень–лютий).
«Критично освітлити творчі досягнення, дати систематичний перегляд нових видань, відзначити що є цінного поміж них—може лише журнал присвячений цим питанням.
“Книга” ставить перед себе це завдання».
Видавало Всеукраїнське кооперативне книговидавничо-торгівельне товариство «Книгоспілка». Редактор Сергій Пилипенко. З 1924 року журнал називався «Нова книга».
Автора обкладинки не вказано.
#наші20
«Критично освітлити творчі досягнення, дати систематичний перегляд нових видань, відзначити що є цінного поміж них—може лише журнал присвячений цим питанням.
“Книга” ставить перед себе це завдання».
Видавало Всеукраїнське кооперативне книговидавничо-торгівельне товариство «Книгоспілка». Редактор Сергій Пилипенко. З 1924 року журнал називався «Нова книга».
Автора обкладинки не вказано.
#наші20
05.02.202519:21
«Забой» в особах.
Частина перша
24–25 жовтня 1930 року відбулася позачергова конференція «Забою», і на обкладинці журналу вмістили фото її учасників. Підписали тільки прізвища й короткі довідки. Дописала імена й дати, якщо відомі, додаткову інформацію закурсивила, плюс лінки в декого. Як не крути допис великий, і телеграм публікувати його не хоче. Тому буде дві частини.
Це розгорт: читаємо спершу праву частину (сьогодні), потім ліву (ще буде), згори вниз зліва направо.
Акулов — поет, керівник маріупольського портового осередку, робітник-ударник.
Баглюк Григорій Микитович (1905–1938) — поет і прозаїк, відповідальний редактор «Забою». Репресований у 1934, розстріляний у таборах.
Безпощадний Павло Григорович (1896–1968) — поет, шахтар, автор «Каменной книги». Російськомовний поет, вважався основоположником радянської літератури на Донбасі.
Баронін — учасник ударної бригади слюсарів Цинкобуду, керівник осередку та член Вседонецького бюро «Забою». Костянтинівський цинковий завод.
Босенко («Червоний промінь») — поет.
Васильківський — член Вседонецького бюро «Забою».
Гайворонський Василь Андрійович (1906–1972) — прозаїк, робітник ударного різнóго цеху Костянтинівського скляного заводу, член Вседонецького бюро «Забою». Репресований, утік з-під арешту, емігрував. Залишив короткі спогади, див. у кінці _цієї книжки.
Гудок-Єремеєв — очеркіст та поет, ударник-кріпильник шахти № 16 («Червоний промінь»), член Вседонецького бюро «Забою».
Дорожний (Сталіне) — поет та прозаїк. Імовірно, Іван Дорожній (Міненко), якість фото не дозволяє ідентифікувати точно.
Западинський Юліан (Юліан Зет) — критик. Репресований, дальша доля невідома.
Ковалевський Фелікс — прозаїк. «...втік від репресій у Ростовську область і більше не публікувався».
Крикун — поет, робітник, зараз слухач Московських сценарних курсів.
Кутоманов — прозаїк, робітник заводу ім. Сталіна. Очевидно, Г. Кутоманов, автор книжки «Герої п’ятирічки Сталінського металургійного заводу» (1931).
[Ле (Мойся) Іван Леонтійович](https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%9B%D0%B5) — прозаїк, відомий читачам «Романом Міжгір’я» та іншими творами. Класик української радянської літератури.
Лисняківський — критик, редактор заводської газети «Іллічовець». Заводська багатотиражка Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Лисняківського згадує Михайло Козоріс у нарисі «На завод».
Марков — забійник Кадіївської рудні, поет та очеркіст.
Далі буде.
#наші20
Частина перша
24–25 жовтня 1930 року відбулася позачергова конференція «Забою», і на обкладинці журналу вмістили фото її учасників. Підписали тільки прізвища й короткі довідки. Дописала імена й дати, якщо відомі, додаткову інформацію закурсивила, плюс лінки в декого. Як не крути допис великий, і телеграм публікувати його не хоче. Тому буде дві частини.
Це розгорт: читаємо спершу праву частину (сьогодні), потім ліву (ще буде), згори вниз зліва направо.
Акулов — поет, керівник маріупольського портового осередку, робітник-ударник.
Баглюк Григорій Микитович (1905–1938) — поет і прозаїк, відповідальний редактор «Забою». Репресований у 1934, розстріляний у таборах.
Безпощадний Павло Григорович (1896–1968) — поет, шахтар, автор «Каменной книги». Російськомовний поет, вважався основоположником радянської літератури на Донбасі.
Баронін — учасник ударної бригади слюсарів Цинкобуду, керівник осередку та член Вседонецького бюро «Забою». Костянтинівський цинковий завод.
Босенко («Червоний промінь») — поет.
Васильківський — член Вседонецького бюро «Забою».
Гайворонський Василь Андрійович (1906–1972) — прозаїк, робітник ударного різнóго цеху Костянтинівського скляного заводу, член Вседонецького бюро «Забою». Репресований, утік з-під арешту, емігрував. Залишив короткі спогади, див. у кінці _цієї книжки.
Гудок-Єремеєв — очеркіст та поет, ударник-кріпильник шахти № 16 («Червоний промінь»), член Вседонецького бюро «Забою».
Дорожний (Сталіне) — поет та прозаїк. Імовірно, Іван Дорожній (Міненко), якість фото не дозволяє ідентифікувати точно.
Западинський Юліан (Юліан Зет) — критик. Репресований, дальша доля невідома.
Ковалевський Фелікс — прозаїк. «...втік від репресій у Ростовську область і більше не публікувався».
Крикун — поет, робітник, зараз слухач Московських сценарних курсів.
Кутоманов — прозаїк, робітник заводу ім. Сталіна. Очевидно, Г. Кутоманов, автор книжки «Герої п’ятирічки Сталінського металургійного заводу» (1931).
[Ле (Мойся) Іван Леонтійович](https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%9B%D0%B5) — прозаїк, відомий читачам «Романом Міжгір’я» та іншими творами. Класик української радянської літератури.
Лисняківський — критик, редактор заводської газети «Іллічовець». Заводська багатотиражка Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Лисняківського згадує Михайло Козоріс у нарисі «На завод».
Марков — забійник Кадіївської рудні, поет та очеркіст.
Далі буде.
#наші20
17.01.202519:00
Як Донбас робили російськомовним
6 січня був день народження Володимира Сосюри, а 8 січня було 60 років з дня його смерти. Це найвідоміший український поет родом із Донбасу. Проте сьогодні не про нього.
У календарі 5 січня написано: 120 років з дня народження Г. М. Баглюка (1905–1938), українського письменника. Довелося напружитися, щоб згадати, хто це, адже по датах видно, що наші 20-ті. І потім усе чітко стало на свої місця.
Українська література на сході України була завжди. Проте коли 1923 року там утворилася російська літорганізація «Забой», яка ввійшла до ВАПП — Всеросійської асоціації пролетарських письменників, відлік нової літератури на Донбасі вони почали від себе.
У тому першому «Забої» зібралися колишні робкори газети «Всероссийская кочегарка», майже всі російськомовні. Дуже швидко багато хто, зробивши тут таку-сяку кар’єру, перебиралися до Москви. Журнал «Забой» був повністю російськомовним, навіть місцеві українці дописували російською, з часом почали з’являтися українські вірші — по одному на номер.
Аж ось 1929 року відбувся Вседонбаський з’їзд письменників, який перетворив «Забой» на українську організацію із секціями національних меншин на Донбасі. Як автономна одиниця «Забой» приєднався до ВУСПП, яка прислала на допомогу Івана Ле.
Згодом у «Літературній газеті» писали: «Сталося це не раптом. В основі своїй “Забой” складався із зрусифікованих українців і брав активну безпосередню участь у боротьбі за українську пролетарську літературу. Перебуваючи на території Донбасу — промислового серця України — він не міг далі залишатися російською організацією». А ще ж треба було виконувати постанову ЦК КП(б)У від 23 грудня 1929 року про стан українізації в промислових округах України.
Сказано — зроблено. Журнал «Забой» очолили українці: спершу формально Іван Ле, згодом редактором став Григорій Баглюк, його заступником — Василь Гайворонський. «Забой» виходив двічі на місяць, сформувався пул постійних авторів. Поступово нарощували публікації українською мовою, навіть російськомовні Торін і Семенов перейшли на українську. Аж нарешті 1931 року справедливість відновилася: в кожному числі був хіба один вірш російською.
У кінці 1932 року журнал раптом перейменували на «Літературний Донбас». А восени 1933-го відбувся Вседонецький з’їзд письменників і літгуртків, який «викрив шкідницьку контрреволюційну діяльність на літературному фронті троцькістів Баглюка, Гайворонського і Ко». Їм, зокрема, закидали, ніби вони ганьбили шахтарського поета Безпощадного за активну участь у газетах. (Розлога цитата буде в коментах.)
Що було далі? Баглюка, Гайворонського і Ко заарештували. Репресій зазнала тільки українська частина «Забою». Російські автори більшістю перебралися до Москви. До влади в журналі й місцевому літрухові прийшли російськомовні Безпощадний, Володимир Торін, Петро Сєвєров. Надалі саме вони уособлювали українську (?) літературу на Донбасі. Це першого безмозкий Янукович на відкритті «Донбас Арени» назвав Безсмертним, а другого згадував Хвильовий: називав Торіних спекулянтами, що прийшли в літературу і цькують старшу генерацію письменників.
Та цього було замало. На партзборах письменників уже в Києві восени 1936 року Торін гостро критикував «шкідливу» творчість Костя Герасименка і заодно оповістив усіх, що той листується з репресованим троцькістом Баглюком, а поет Юрій Черкаський, який теж дружив із донбаськими контрреволюціонерами, знає про це листування, ба навіть сам прочитав і спалив одного листа.
Про Торіна, Безпощадного, Севєрова, про Георгія Марягіна, Юрія Черкаського й інших російськомовних донбаських письменників можна прочитати в укр. або рос. Вікіпедії. Є на Вікі статті про Баглюка, Гайворонського (емігрував під час Другої світової, залишив короткі спогади про «Забой»). Про Юліана Западинського, Миколу Соболенка, Василя Краматорського і багатьох інших інформацію треба шукати і збирати по крихтах. Тому в нашій уяві літературний Донбас досі російськомовний.
#наші20
6 січня був день народження Володимира Сосюри, а 8 січня було 60 років з дня його смерти. Це найвідоміший український поет родом із Донбасу. Проте сьогодні не про нього.
У календарі 5 січня написано: 120 років з дня народження Г. М. Баглюка (1905–1938), українського письменника. Довелося напружитися, щоб згадати, хто це, адже по датах видно, що наші 20-ті. І потім усе чітко стало на свої місця.
Українська література на сході України була завжди. Проте коли 1923 року там утворилася російська літорганізація «Забой», яка ввійшла до ВАПП — Всеросійської асоціації пролетарських письменників, відлік нової літератури на Донбасі вони почали від себе.
У тому першому «Забої» зібралися колишні робкори газети «Всероссийская кочегарка», майже всі російськомовні. Дуже швидко багато хто, зробивши тут таку-сяку кар’єру, перебиралися до Москви. Журнал «Забой» був повністю російськомовним, навіть місцеві українці дописували російською, з часом почали з’являтися українські вірші — по одному на номер.
Аж ось 1929 року відбувся Вседонбаський з’їзд письменників, який перетворив «Забой» на українську організацію із секціями національних меншин на Донбасі. Як автономна одиниця «Забой» приєднався до ВУСПП, яка прислала на допомогу Івана Ле.
Згодом у «Літературній газеті» писали: «Сталося це не раптом. В основі своїй “Забой” складався із зрусифікованих українців і брав активну безпосередню участь у боротьбі за українську пролетарську літературу. Перебуваючи на території Донбасу — промислового серця України — він не міг далі залишатися російською організацією». А ще ж треба було виконувати постанову ЦК КП(б)У від 23 грудня 1929 року про стан українізації в промислових округах України.
Сказано — зроблено. Журнал «Забой» очолили українці: спершу формально Іван Ле, згодом редактором став Григорій Баглюк, його заступником — Василь Гайворонський. «Забой» виходив двічі на місяць, сформувався пул постійних авторів. Поступово нарощували публікації українською мовою, навіть російськомовні Торін і Семенов перейшли на українську. Аж нарешті 1931 року справедливість відновилася: в кожному числі був хіба один вірш російською.
У кінці 1932 року журнал раптом перейменували на «Літературний Донбас». А восени 1933-го відбувся Вседонецький з’їзд письменників і літгуртків, який «викрив шкідницьку контрреволюційну діяльність на літературному фронті троцькістів Баглюка, Гайворонського і Ко». Їм, зокрема, закидали, ніби вони ганьбили шахтарського поета Безпощадного за активну участь у газетах. (Розлога цитата буде в коментах.)
Що було далі? Баглюка, Гайворонського і Ко заарештували. Репресій зазнала тільки українська частина «Забою». Російські автори більшістю перебралися до Москви. До влади в журналі й місцевому літрухові прийшли російськомовні Безпощадний, Володимир Торін, Петро Сєвєров. Надалі саме вони уособлювали українську (?) літературу на Донбасі. Це першого безмозкий Янукович на відкритті «Донбас Арени» назвав Безсмертним, а другого згадував Хвильовий: називав Торіних спекулянтами, що прийшли в літературу і цькують старшу генерацію письменників.
Та цього було замало. На партзборах письменників уже в Києві восени 1936 року Торін гостро критикував «шкідливу» творчість Костя Герасименка і заодно оповістив усіх, що той листується з репресованим троцькістом Баглюком, а поет Юрій Черкаський, який теж дружив із донбаськими контрреволюціонерами, знає про це листування, ба навіть сам прочитав і спалив одного листа.
Про Торіна, Безпощадного, Севєрова, про Георгія Марягіна, Юрія Черкаського й інших російськомовних донбаських письменників можна прочитати в укр. або рос. Вікіпедії. Є на Вікі статті про Баглюка, Гайворонського (емігрував під час Другої світової, залишив короткі спогади про «Забой»). Про Юліана Западинського, Миколу Соболенка, Василя Краматорського і багатьох інших інформацію треба шукати і збирати по крихтах. Тому в нашій уяві літературний Донбас досі російськомовний.
#наші20
23.12.202420:52
«Музична драма» й українська сецесія
У 1919 році в Києві заклали український оперний театр під назвою «Музична драма». Ініціативу підтримав нарком освіти, есер-боротьбист Гнат Михайличенко.
Черговими режисерами театру запросили Леся Курбаса і Григорія Гаєвського. Балетмейстером став Михайло Мордкин, сценографом — Анатоль Петрицький. Головний диригент — Михайло Багриновський. У трупу запросили Платона Цесевича, Олену Петляш, Івана Гриценка.
До постановки готували опери Миколи Лисенка «Утоплена» і «Тарас Бульба»: шили костюми, виготовляли декорації.
Через півроку Київ захопили денікінці. Гната Михайличенка розстріляли, його могила невідома. «Музичну драму» закрили, театр уже не відродився.
В архіві Григорія Гаєвського збереглися ескізи костюмів до «Утопленої» роботи Михайла Жука і Бориса Романовського. Останній вчився в Парижі в Делеклюза й Боннара, працював сценографом у Паризькій опері.
Уцілілі ескізи — зразки українського модерну. І якщо про Бориса Романовського треба писати під хештегом #НасНеБерутьНаВиставки, то Михайла Жука ви можете до кінця року побачити на виставці «В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні» в НХМУ.
Борис Романовський. Ескіз костюма балету для опери «Утоплена». Київ, «Музична драма», 1919.
#наші20
У 1919 році в Києві заклали український оперний театр під назвою «Музична драма». Ініціативу підтримав нарком освіти, есер-боротьбист Гнат Михайличенко.
Черговими режисерами театру запросили Леся Курбаса і Григорія Гаєвського. Балетмейстером став Михайло Мордкин, сценографом — Анатоль Петрицький. Головний диригент — Михайло Багриновський. У трупу запросили Платона Цесевича, Олену Петляш, Івана Гриценка.
До постановки готували опери Миколи Лисенка «Утоплена» і «Тарас Бульба»: шили костюми, виготовляли декорації.
Через півроку Київ захопили денікінці. Гната Михайличенка розстріляли, його могила невідома. «Музичну драму» закрили, театр уже не відродився.
В архіві Григорія Гаєвського збереглися ескізи костюмів до «Утопленої» роботи Михайла Жука і Бориса Романовського. Останній вчився в Парижі в Делеклюза й Боннара, працював сценографом у Паризькій опері.
Уцілілі ескізи — зразки українського модерну. І якщо про Бориса Романовського треба писати під хештегом #НасНеБерутьНаВиставки, то Михайла Жука ви можете до кінця року побачити на виставці «В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні» в НХМУ.
Борис Романовський. Ескіз костюма балету для опери «Утоплена». Київ, «Музична драма», 1919.
#наші20
09.12.202420:15
27.10.202421:12
Лист Мини Мазайла до наркома Миколи Скрипника
Вельмишановний тов. Скрипник!
До вас звертаюсь як до народного комісара освіти, що мусить турбуватися про забезпечення національних потреб національних меншостей України. Чому на цьому тижні знову засновано один єврейський національний район, а про справу російської національної меншости ви не турбуєтеся? Нічого там говорити про російські національні сільради та російські національні райони, бо то на селі. А от чому не вживаєте заходів для забезпечення наших національних інтересів от таких громадян, як я, Мина Мазайло, та й узагалі інші службовці наших установ.
До речі, я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що буцімто мене звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей, цілковито свідомих у справжній національній політиці, що розуміють, що вони не мають права торкатися моїх особистих справ, як-от зміна прізвища тощо. Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі.
Однак мої національні культурні потреби цілковито нищать. Дійсно. Я чесний радянський громадянин, служу старанно, ніякого опору українізації не веду, живу собі тихенько на Холодній горі! До того я член ДД і Т-ва «Геть неписьменність», одно слово, від мене нічого кепського Радвлада не має. А однак мене на кожнім кроці врізують і давлять. Перейшов я до обновленської церкви — я ж не реакціонер. Але не пройшло й місяця, як церкву нам забрали, й звідтіля тепер замісць нашого живого церковного російського слова йде по радіо українська мова.
Бувало після служби щовечора читаємо «Вечернее радио». Сидиш собі дома в приватнім життю й читаєш газету. Узнаєш з неї все, що треба: де що в кого вкрали, хто кого побив, що коїться на білому світі! Тоді я відчував, що радянська влада забезпечує мої національні потреби. Свій куток. Своя газета пише про своє життя своєю мовою. А тепер на тобі! І ту останню газету українізували! Мене цілковито позбавлено культурного знаряддя для моїх національних потреб.
Тепер говорять, буцімто хотять українізувати ще й оперету. Де ж тоді діватися? Навіть у суботу чи в неділю піти нікуди буде. Бо яка ж це буде оперета, коли в ній танцюватимуть по українськи? Як же можна буде тоді піти на «Прекрасную Елену», коли вона промовляти буде по-українськи? Ну, та я сподіваюсь, що тут все-таки не удасться. Наші всі службовці, що ходять до оперети, цілковито проти її українізації. Нехай собі українці будують нову оперету, з новим репертуаром, ще ліпше, коли це буде оригінальний репертуар, але ж наші національні інтереси мусять бути забезпечені.
Я гадаю, що скоро влада зрозуміє, що з українізацією «Радіо» вона зробила помилку. Нехай собі робітники пролетаризуються й українізуються, але ж треба забезпечити національні інтереси й нашого російського службовця, російського міщанства, всіх тих, що складають величезну більшість міста Харкова й визначають його культурне обличчя.
От тепер я перестав передплачувати «Радіо». ... Читач не сприйме українізації «Вечірнього радіо». Треба ясно сказати: удень на роботі хай буде українізація, але вечір — то приватна справа. Оперета, «Вечірнє радіо» мусять бути російською мовою. Без сумніву, так і прийдеться повернути до цього.
Але навіщо ж тоді все це затівають? Навіщо дьоргать нас і чіплять за наші національні культурні інтереси? Я гадаю, що ви як народний комісар освіти мусите втрутитися в ту страву й виправити отеє перекручення правильної партійної лінії. Бо ж український націоналізм — це є зараз основна загроза й дійсно права небезпека, — як то мені передавали, правильна говорив в Інституті марксизму проф. Шпунт.
Прошу вас покласти резолюцію й повідомити мені.
З повною пошаною, службовець Мина Мазайло.
Резолюція: Листа розглядати як фейлетон і направити до «Вечірнього радіо». Микола Скрипник
Вечірнє радіо. — 1929. — 22 червня. — С. 2. Фото: Йосип Гірняк у ролі Мини Мазайла. Проєкт Open Kurbas.
Вельмишановний тов. Скрипник!
До вас звертаюсь як до народного комісара освіти, що мусить турбуватися про забезпечення національних потреб національних меншостей України. Чому на цьому тижні знову засновано один єврейський національний район, а про справу російської національної меншости ви не турбуєтеся? Нічого там говорити про російські національні сільради та російські національні райони, бо то на селі. А от чому не вживаєте заходів для забезпечення наших національних інтересів от таких громадян, як я, Мина Мазайло, та й узагалі інші службовці наших установ.
До речі, я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що буцімто мене звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей, цілковито свідомих у справжній національній політиці, що розуміють, що вони не мають права торкатися моїх особистих справ, як-от зміна прізвища тощо. Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі.
Однак мої національні культурні потреби цілковито нищать. Дійсно. Я чесний радянський громадянин, служу старанно, ніякого опору українізації не веду, живу собі тихенько на Холодній горі! До того я член ДД і Т-ва «Геть неписьменність», одно слово, від мене нічого кепського Радвлада не має. А однак мене на кожнім кроці врізують і давлять. Перейшов я до обновленської церкви — я ж не реакціонер. Але не пройшло й місяця, як церкву нам забрали, й звідтіля тепер замісць нашого живого церковного російського слова йде по радіо українська мова.
Бувало після служби щовечора читаємо «Вечернее радио». Сидиш собі дома в приватнім життю й читаєш газету. Узнаєш з неї все, що треба: де що в кого вкрали, хто кого побив, що коїться на білому світі! Тоді я відчував, що радянська влада забезпечує мої національні потреби. Свій куток. Своя газета пише про своє життя своєю мовою. А тепер на тобі! І ту останню газету українізували! Мене цілковито позбавлено культурного знаряддя для моїх національних потреб.
Тепер говорять, буцімто хотять українізувати ще й оперету. Де ж тоді діватися? Навіть у суботу чи в неділю піти нікуди буде. Бо яка ж це буде оперета, коли в ній танцюватимуть по українськи? Як же можна буде тоді піти на «Прекрасную Елену», коли вона промовляти буде по-українськи? Ну, та я сподіваюсь, що тут все-таки не удасться. Наші всі службовці, що ходять до оперети, цілковито проти її українізації. Нехай собі українці будують нову оперету, з новим репертуаром, ще ліпше, коли це буде оригінальний репертуар, але ж наші національні інтереси мусять бути забезпечені.
Я гадаю, що скоро влада зрозуміє, що з українізацією «Радіо» вона зробила помилку. Нехай собі робітники пролетаризуються й українізуються, але ж треба забезпечити національні інтереси й нашого російського службовця, російського міщанства, всіх тих, що складають величезну більшість міста Харкова й визначають його культурне обличчя.
От тепер я перестав передплачувати «Радіо». ... Читач не сприйме українізації «Вечірнього радіо». Треба ясно сказати: удень на роботі хай буде українізація, але вечір — то приватна справа. Оперета, «Вечірнє радіо» мусять бути російською мовою. Без сумніву, так і прийдеться повернути до цього.
Але навіщо ж тоді все це затівають? Навіщо дьоргать нас і чіплять за наші національні культурні інтереси? Я гадаю, що ви як народний комісар освіти мусите втрутитися в ту страву й виправити отеє перекручення правильної партійної лінії. Бо ж український націоналізм — це є зараз основна загроза й дійсно права небезпека, — як то мені передавали, правильна говорив в Інституті марксизму проф. Шпунт.
Прошу вас покласти резолюцію й повідомити мені.
З повною пошаною, службовець Мина Мазайло.
Резолюція: Листа розглядати як фейлетон і направити до «Вечірнього радіо». Микола Скрипник
Вечірнє радіо. — 1929. — 22 червня. — С. 2. Фото: Йосип Гірняк у ролі Мини Мазайла. Проєкт Open Kurbas.
Көрсөтүлдү 1 - 24 ичинде 532
Көбүрөөк функцияларды ачуу үчүн кириңиз.