Одного разу я мав продавати душі.
Це було коло заводу «Юпітер» —
того, що у Чорнобильській зоні.
З моєї сторони були:
бассет-хаунд Ремарк,
історик Джеффрі Монмутський
та моя втома у формі Pepperkakebyen —
пряникового містечка,
що кришиться пальцями.
Скупниками були:
такий собі москаль Чичиков,
бійці Вʼєтконгу
та травневе сонце —
воно дивилось збоку,
було свідком, не заважало.
Звичайно, що душі
купляв саме москаль —
у них це давно стало
національною традицією.
І, звичайно, що продавав душі
саме москалю —
існування душі
ще не довели.
Тож я продавав Чичикову
кота у мішку.
За душу дали:
чотири залізних рублі,
два цвяхи
та уламок ікони
на якій стерлось лице.
Сонце ховалось за обрієм,
Ремарк рахував тіні,
історик Джеффрі позіхав,
а я думав, що міг би
здерти більше
за звичайні слова.
Сонце востаннє
кинуло погляд на вас —
мовляв, його тут не було.
