власник київських видавництв “Кредо” та “Бебі Бук”, що друкують дитячі книжки і продаються на всіх великих українських маркетплейсах, в січні 2025-го зареєструвався підприємцем в окупованому Донецьку, вказавши наявність російського громадянства.

Три долі, три молоді лікарки, які після закінчення навчання опиняються в одній із лікарень Сан-Франциско. У кожної своя історія, таємниці та свої очікування від життя. Кожна прагне стати успішною і знайти своє щастя. Шляхи молодих жінок перетнулись у стінах лікарні, аби вони разом пережили труднощі й негаразди, адже на їхню долю випали не лише любов і дружба, але й зрада і помста. За законами жанру тут не обійшлося і без убивств – одного підступного і цинічного, а іншого – з милосердя і співчуття...

Не бачу нічого лихого в грі, бо життя людське, за волею Божою, складається із двох частин: роботи та гри. Роботою люди здобувають хліб насущний для прохарчування, а грою себе бавлять, недаремно у старому Римі люди вимагали двох речей: хліба та видовищ, тобто роботи і гри.
[…]
Зрештою, й Смерть грається з людиною, хапає її й відпускає або ж творить хвороби, що також є її грою. Все живе живиться при допомозі Смерті: пташка вбиває гусінь та комах, хижа — собі подібних; комахи й гусінь убивають рослину, рослина, ростучи, бере соки із тління мертвих рослин, чи живих істот, чи з погною, а погній — це вбите живе. Вовк загризає вівцю, вівця їсть траву, трава з'їдає здохлого вовка та вівцю — без убивства та нищення, тобто без Смерті, не може бути ніякого існування, а отже, й гри. Робота, зрештою, — це теж служниця Смерті, бо дає пожиток людині, а пожиток — це вбивство, отже, робота — це наука знищувати, щоб споживати. Відтак, єдині струменти в руках Божих для його вічної і незбагненної гри із нами — це сама гра і Смерть. Ось два нерушні стовпи світу, і це так, хочемо ми того чи не хочемо.

Здається, ніби все почалося від звичайного плетеного крісла-гойдалки. Відколи воно з’явилося в домі головного героя, його життя невблаганно руйнується, сім’я розпадається, а на ринку поблизу він знаходить такого ж, як і він, невдаху-самітника, так само письменника, у такому самому плетеному кріслі. Ніби всього цього не досить, він представляється таким самим, як у героя, ім’ям. Героєве «я» починає розпадатися, як і все навколо — як уся реальність складних і божевільних посткомуністичних болгарських 1990-х. Але герой розпадається не на уламки, а на історії. Він стає їх колекціонером, оповідачем, поступово збираючи їх у дивний пазл, який найбільше нагадує фасеткове око мухи... це веселе й журливе, іронічно-ностальгійне плетиво сюжетів і спостережень, з яких, можливо, і складається саме життя.