Помітив, що доволі болісно переживаю історії від людей, які борються, чи боролись з раком: хтось довго не говорив партнеру, щоб не засмучувати, хтось тримав у тайні від всіх, а потім випадково зустрічався з колегами у онко-відділі. Хтось довгі роки боровся, хтось боровся та програв. Цих історій від моїх знайомих купа.
Страх смерті змушує мене поспішати. Я хвилююсь залишити незавершені справи, бути комусь винним, чи залишити без підтримки рідних та тих, хто від мене її потребує. Сильніше це загострилось після початку війни.
Я відчуваю сильний дискомфорт від чогось небезпечного і влітку погодився покататись на атракціонах, величезна гойдалка розкручувала нас всіх і крутилася, я тримався за сидіння і думав: «От в тобі 120+ кг, куди ти поліз? Зараз ремені безпеки не витримають, тебе закине кудись, залишиться мокра цятка, а в тебе книги в друці, виплати працівникам, зарплати та податки, комусь замовлення не приїде, будуть згадувати не добрим словом…»
Напевне, це і є причина, чому я багато працюю та намагаюсь пробувати різні шляхи.
Все стається невчасно. Ніколи не вгадаєш, коли їбане. Раніше думав: «Напишу книгу, щоб всі читали і плакали: який хороший пацан був», потім: «Ні, напишу смішну книгу, щоб всі сміялись». В сухому залишку не хочу нічого.
Колись святкували (бідними студентами) з подругою мій день народження на набережній у Харкові, підійшла ворожка і сказала: «Будеш жити 82 роки». І здається, вже можу курити по три пачки сигарет на день, стрибати у вогонь і воду, але все ж дивлюсь по сторонах, коли переходжу дорогу.
