На­род­не мис­тец­тво ду­же прос­те і зрозуміле. Во­но сприй­маєть­ся на первинно­му рівні і не ви­магає пояснень. Цей про­ект не є спро­бою адап­ту­вати ста­рови­ну до су­час­ності. Це де­монс­трація ав­тентич­ності не як архаїки, а як ак­ту­аль­но­го мис­тец­тва в потоці без­пе­рер­вно­го твор­чо­го процесу на­шого на­роду ...

Нескінченні тротуари,
нескінченні тротуари
блискучих свічад,
я чекаю примари,
я чекаю примари
мого закохання.

А поки що квітнуть троянди
роз'ятрених ран.
Радісних зір плеяди
затьмив нічний туман.

І вийшов я на дорогу,
де послався срібний караван...
Молодик із-за хмари вистромив роги,
і я вигукнув перший мантр.

Югою знялося закляття,
наче забився метелик в пітьмі,
наче хтось задрав весільне плаття
наляканої землі

(...)

Мантри. 1921

Львів —місто-пивниця, в якому відбувається карнавальна забава зв'язана з багатьма стихіями, де варвар сидить в кріслі як Орфей і споглядає на свою гру — хвору уяву де щурі вигризли в його тілі дзюри. Орфей в забаві баче світ мертвих, але в ритм його музики і співу не всі вийдуть з спраги і з ядра Землі. Хочу намалювати стогін Землі — і то є правда!!

Міф про уявну землю обітовану, втілений у реальності, вмирає. На його місці виникає новий — про (не)повернення. Часом — передається в спадок. На виході в реальність — розсіюється. Місце, у яке ми повертаємось, ніколи не буде таким, як в уяві, спогадах персональних чи запозичених. Ми не будемо такими, якими ми себе уявляємо в цьому місці.