«Партенопа» — моє особисте розчарування.
в фільмі так мало від життя, що аж дивно, з якою метою пан Паоло це створював. це не схоже ані на мистецьку ремінісценцію, ані на солодкий спогад: радше намагання зліпити ідеал, будучи в солодкому [і дуже красивому] стані забуття.
жінка, яка вражає розумом, виглядом, багатством роду, кожним порухом — без внутрішнього конфлікту, довершена від акту народження: це фікція. це чоловічий погляд в своєму абсолюті. жінка, роблячи про себе кіно, не оперуватиме такими категоріями.
«Партенопа» — фільм не про дію, а про споглядання. головна героїня наче обʼєкт у мікроскопічному обʼємі, яку крутять та розглядають крізь запах її білизни, ідеальне гладке тіло та шершавість губ після цигарки, котру вона задумливо курить, відмовивши черговому залицяльнику.
так, «Партенопа» це ода людині як богині — я з цим абсолютно згодна. але ода виникає опісля акту становлення. це результат перемоги. це результат дії. ода не створюється просто так. оду потрібно народити для інших своїми вчинками.
ідеалізувати та утверджувати ефемерність ідеалу можливо й гарно. це має місце бути. це приємно споглядати.
але це не про мою візію світу.
