📌 Смертельно небезпечна робота
❝ Вікторія Лисенко працює начальником пересувного відділення №15 в зоні бойових дій на сході України. Вона доставляє посилки та виплачує пенсії. Страх відчувається всюди.
Поштовики – на передовій
Вікторія працює в Укрпошті та доставляє пенсії до сіл на передовій. Там залишилися здебільшого самотні літні люди, які бояться навіть не смерті, а того, що не буде кому їх поховати.
Вікторія працює в Укрпошті вже 28 років. Починала листоношею у своєму рідному місті Покровськ, що на сході країни. Але ніколи не думала, що одного дня її робота стане смертельно небезпечною, що їй доведеться носити бронежилет та їздити броньованим автомобілем. Тепер вона бачить свою службу зовсім інакше.
Вікторія та її колеги забезпечують прифронтові села не лише поштою. Найголовніше – вони доставляють пенсії, і саме готівкою. У цих районах банки давно закрилися, банкомати не працюють, а ті, хто не зміг або не захотів покинути свої домівки, здебільшого літні та бідні люди.
Сама Вікторія також належить до тих, кого війна змусила залишити рідний дім. Напередодні Різдва вона покинула Покровськ – російські окупанти загрожували взяти стратегічний вузол у кільце. Тепер вона працює у поштовому відділенні Добропілля, яке взяло на себе забезпечення регіону – наскільки це ще можливо. Декілька днів тому пошта припинила доставку в Покровськ після того, як одне з її броньованих авто стало мішенню для російського дрона.
Броньований поштовий автомобіль
Цієї суботи Вікторія разом із водієм Сергієм (46 років) вирушають у село Гришине. Дрон-детектор «Цукорок» – невеличкий кубічний пристрій із двома антенами українського виробництва – вони залишають у відділенні. Надворі безперервно сипле сніг, у таку погоду дрони не літають. Білий інкасаторський фургон – броньований не для захисту грошей, а для безпеки екіпажу – рухається слизькими дорогами, всіяними вибоїнами. Є краща дорога, але вона під обстрілом російської артилерії. Шлях пролягає між невеликими будинками, що перемежовуються руїнами.
«Ми не знали, чи ви приїдете»
Любов – одна з небагатьох літніх людей, які попри холод і сніг терпляче чекали на поштову автівку. «Ми не знали, чи ви приїдете. Я рада, що ви тут», – каже 74-річна жінка, посміхаючись кількома залишеними зубами. «Це дуже важливо, що ви привезли нам гроші». На ці кошти вона може купити щось у єдиній сільській крамниці. Колись був ще один магазин, але його знищили, як і єдину амбулаторію. Електрика в Гиришиному є, але часто з перебоями.
Без готівки від пошти пенсіонерам довелося б їхати до Добропілля. Але автобусний рух припинили ще влітку. Хто не має власної машини, змушений просити когось про поїздку. Місцеві ділки беруть за це 1500 гривень. Любов отримує пенсію 3000 грн на місяць. Їй цього ледь вистачає на життя, не кажучи вже про втечу.
«Я боюся не смерті, а залишитися стікати кров’ю»
Серед тих, хто чекає на пошту, є ще одна Любов, 77 років. Вона принесла Вікторії й Сергію цілий пакет яєць – знак подяки за те, що вони приїхали. «Я стара, але не хочу помирати», – каже вона. Найбільше її лякає не смерть, а можливість бути пораненою і повільно стікати кров’ю.
«Я просто виконую свою роботу»
Після двох годин роботи Вікторія й Сергій повертаються в Добропілля. На пошті висить напис: «Працюємо без паніки. Пошта об’єднує людей». Чи боїться вона? Мініатюрна жінка знизує плечима й каже: «Я точно не безстрашна, але ми знаємо, яка ситуація».
Чи пишається вона своєю роботою? «Це нічого особливого, – каже вона. – Я просто виконую свою роботу». Потім додає: «Там, на вулиці, є люди, і вони потребують нашої допомоги». ❞
