Книготерапія 📗

"«Про свободу» – це захоплива інтелектуальна подорож, яку Снайдер пропонує читачам, спираючись на праці філософів і політичних дисидентів, розмови з сучасними мислителями та власний досвід дорослішання в часи американської винятковості. Для Снайдера справжня свобода — це не так свобода від, як свобода процвітати, йти на ризик заради майбутнього, яке ми обираємо, працюючи разом.
Свобода і є тією цінністю, яка уможливлює всі інші."

"Росія перетворилася на геноцидну фашистську імперію з багатьох причин і одна з них – негативна свобода. Ця концепція не дала змоги розгледіти, що російська олігархія є антитезою свободи (а не побічним ефектом), а Путін не лише технократ, що шукає збагачення, а й фашист."

"Замість лютувати за екраном, краще читати без нього. Пошукові двигунці роблять нас механічнішими. Бібліотечні полиці — навпаки."

"Читайте паперові книжки. Тримайте кілька томів біля ліжка і укладайте список тих, які прочитали."

"Вірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…

Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»?
Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій.

Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце? "

"― Боже, яке красіве! Це шо, на смерть? — раптом вривається в її спогади огрядна жіночка років вісімдесяти.
― Перепрошую? — не одразу розуміє запитання Віра Петрівна.
― Кажу, хусточки у вас красіві. То ви на смерть складаєте?
― А, ні, — здається таки розуміє, — я їх ношу.
― Ясненько. Дуже красіво."

"Чуже горе... Вона ще ніколи не вміла давати йому раду. Чуже горе завжди вимагає більше, ніж своє. У своєму горі все зрозуміло. Ось ти, ось воно, ось між вами прірва з болить. У чужому горі для тебе немає місця. Точніше, якого б місця ти не обрала, завжди будеш почуватися зайдою."

«Ми живі, доки віримо... І якщо ми досі живі, отже, віри у нас вдосталь»

"Отримавши дозвіл на говоріння, Ніна Миколаївна дуже швидко наповнює собою кімнату, і туга, що ще кілька хвилин тому ховалася в кожній шпарині, вимушено відступає. Надалі сусідка ніколи не мовчатиме. Швидка терапевтична допомога у вигляді її балачок відганятиме смуток Віри Петрівни після кожної розмови з Толіком, Олею та дітьми".