Інклюзія
Хлопець любив гострі предмети.
Вони надавали руху і фарб речам.
Якщо собаку сильно тицьнути виделкою,
той починав скавуліти і жваво вигинатись,
й припиняв прискіпливо і сумно дивитись в очі.
Напевне, псові ставало веселіше.
Хлопець ненавидів очі.
Він не розумів їхньої природи,
бо ніхто ніколи не міг їх торкнутись.
Вони зі скла, блищать, тверді, як льодяники,
і, напевне, дуже дорогі,
раз навіть мама не дозволяє їх помацати –
боїться, щоб не розбив.
Хлопець знався на крові.
Вона тепла й волога,
часто текла йому з носа.
Це нагадувало миті,
коли він забував сходити до туалету –
ставало тепло і вогко, так само було й
коли інші діти спорожнялись у його кишені.
Хлопець був звичайним аутистом,
доки одного разу мама не назвала його особливим,
вихователь – покликаним,
панотець – вибраним,
вічно заплакана молода пані з 10-го поверху – дитиною дощу.
Ті чотири означення зруйнували його світ.
До того часу, коли інші діти звертались до нього «ідіот»,
він чітко розумів своє «Я».
квітень, 2017