В Україні хліб — це священна їжа. Його не можна викидати, псувати чи марнувати. Він завжди має бути на столі. Хлібом ми зустрічаємо людей у своїх домівках і даємо його в дорогу. Це не має зв’язку з християнським символом хліба як тіла Ісуса Христа.
В Україні хліб — це травма кількох поколінь, народжених у ХХ столітті. У 1932 році радянська влада влаштувала штучний голод на території України. Карали навіть за збирання колосків на полі. Якщо закопати мішок із зерном у городі — його викопували й конфісковували. Частини Червоної армії вичищали комори з хлібом та іншими продуктами в селянських оселях. Хтось наважувався на небезпечну поїздку до міста, щоб урятувати родину. Тим, кому щастило, вдавалося повернутися й врятувати близьких. Так вижила родина моєї сусідки. А ті, кому не пощастило, помирали на вулицях Києва й Харкова. Дехто не міг залишити село через заборону на виїзд для селян.
У 2022 році я дивлюсь на палаюче пшеничне поле — через війну Росії проти України. Через сто років історія повторюється. Я майже фізично відчуваю опіки цих тендітних рослин. І водночас усвідомлюю, що кожен колосок став зброєю в руках чергового російського диктатора. Той, хто володіє хлібом, володіє країною. Українська колективна рана знову відкрилася.
В українській міфології є персонаж на ім’я Мара. Злий дух, богиня потойбіччя, смерті. Вона відповідає за нічні жахіття та привидів — в українській мові ці слова мають спільний корінь — мара. Мені здається, що ця серія фотографій має багато спільного з цією символікою.
Починаючи з 24 лютого, я намагався зрозуміти сенс цієї війни для Росії. Слухав безліч аналітиків, перечитав купу статей і тільки переконався в одному: «Якщо Росія припинить воювати — війна закінчиться. Якщо Україна припинить воювати — України більше не буде».
Для нашого ворога ця війна не має жодного сенсу. Для нас це — війна за життя і майбутнє, для них — порожнеча. Абсурдність їхніх аргументів і досі мене шокує. Неможливо збагнути, як можна йти вмирати на чужу землю за якісь незрозумілі ідеї та ілюзорні цілі. Вони воюють за слова, значення яких навіть не розуміють. У підсумку виходить, що росіяни йдуть на війну заради грошей.
Я не міг повірити, що сусідня держава з майже необмеженими ресурсами та багатствами може виявитися такою нікчемною. Я вважав твердження, що росіяни живуть бідніше за українців, перебільшенням. І це лише деякі з міфів, які ця війна розвінчала. Ці міфи теж ґрунтувалися на грошах. Росія намагалася купити довіру світу до своєї "величі". Але, на щастя, гроші вирішують не все.
Для цього проєкту я обрав особливу техніку. Я знімав ці фото на чековому папері, бо він підкреслює меркантильну й водночас дешеву основу дій агресора в нашій країні. Вони не заслуговують на більше. Їхні люди та техніка — це просто чеки, які можна купити й утилізувати як будь-який інший товар.
Крім того, термодрук (той самий метод, що використовується для друку чеків у супермаркетах) — дуже недовговічна техніка, адже це чорнило швидко вигоряє, буквально, «як роса на сонці» (рядок із Гімну України — «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці»). Гадаю, ця метафора не потребує додаткових пояснень — це саме те, що чекає ворога на нашій землі.
У цьому довготривалому проєкті фотографія стала своєрідним інтимним щоденником. Це спосіб взаємодії з навколишнім простором і водночас інструмент його вивчення.
"Домашні вправи" - це аналогові та цифрові фотографії, розташовані на нотних сторінках ("'Фортепіанні вправи' Шмітта початку 20 століття, знайдені на ринку букіністів у Харкові). Рукописні коментарі містять поради щодо повсякденної домашньої гімнастики у порівнянні з ранковими обрядами радянських юних піонерів. Мисткиня визначає концепцію проєкту як "вторгнення зовнішнього світу в інтимний простір двох молодих людей". Ця робота є ще одним прикладом оголеного автопортрету як способу розповісти особисту історію в харківській фотографії.
Трансформація - тривалий, багатовимірний процес. Через викривлення, розмиті межі та багатошаровість зображень візуалізується період нестабільності — коли стара ідентичність зруйнована, а нова лише починає формуватися, коли внутрішній хаос перетворюється на новий порядок. Спостерігач і спостережуваний стають єдиним цілим. Тут немає завершеності, лише рух, лише пошук.
У цій серії кожен кадр нагадує рівень гри, де ми боремося з власними помилками сприйняття. Пікселі, подібно до цифрового імпресіонізму, розмивають ідеал і оголюють приховану суть світу, що здається крихким і несталим. Це подорож крізь ілюзії, де кожен день стає новим рівнем у грі самопізнання. Пастки у вигляді нерозділеного кохання та душевних ран залишають сліди, але що, коли все це лише марення, ілюзія розуму, що розмиває межі між реальним і уявним?
За основу я взяв скріншоти з фільму «Маяк», режисера Роберта Еггерса.
Натхнення використовувати пікселі прийшло до мене ще в серпні, коли я відвідав виставку «Сади сновидінь» і побачив роботи, створені з мозаїки. Їхній сенс полягав у тому, що чим далі ти відходиш від зображення, тим краще воно складається в цілісну картину. Я намагався досягти подібного ефекту у своїй серії. І, звісно, 8-бітна графіка — це ще й ностальгія за дитинством.
"Ближче" описує поведінку та досвід авторки за останні три роки життя в Україні. Здається, що життя зупинилося, і щоб не поранитися, ти намагаєшся завмерти, доки все не стане на свої місця.
Ця серія — спроба позбутися наростаючого відчуття самотності. Бути ближче до себе, до свого партнера,до усього прекрасного й великого.
Віра у те, що близькість може прихистити, дати відчуття утроби, єднання зі світом і принести безпечну роль спостерігача.
