Я спав і у сні
Птахи нашепотіли мені на вуха,
на праве і на ліве,
більше на праве,
що всі мої напрямки неправильні,
вимоги неправомірні,
вчинки негарні,
а відчуття міри збите,
як збиті вершки.
Здається то бу́ли круки.
Я змінив бік
Верещить Київ.
Кишить різноманіттям,
як хвора кішка
затягує пазурами
в нори тендітних,
небитих ще пташенят.
Пташенята милі,
але такі вже затаскані,
ну такі вже затаскані,
недоглянуті і покинуті,
занедбані, перемацані,
гордовиті, законсервовані,
стомлені й поморочені.
Тяжко. Відкрив очі
Ранок у Львові закономірно вологий.
Думки залиті, ніби оливковою олією,
давньогрецькими мотивами
і бажанням перевизначати слова.
Закон в місті один, як одна голова.
Закон – це бути не на своєму місці
і називати це домом.
Закон – це знатися з кожним обездоленим.
Закон – це тепер дієслово.
Закон впертий і нарваний.
Закон грає зі мною в нарди,
прекрасно знаючи,
що я ніколи не знав правил.
Закон – це диявол.
Закон – це те що в мені,
поки я під чужим зоряним небом.
Закон тримає ближче землі,
закон робить з мене мереживо.
Вже час снідати
Якщо уявити що я – пластівці,
то світ – це молоко.
Місто – тарілка глибока,
і я тримаюсь як можу,
але поволі втрачаю поставу,
унікальність ходи.
“Ходи до нас на виставу, старий!” –
кажуть сусіди в упаковці брендовій,
“тут багато метафор про посуд,
краще не зчиняти ґвалт по-новій,
краще зовсім прийняти навколишню обстановку,
не висувати зайвий раз носа.”
В кінці кінців ми відрізняємося лиш способом
та часом приготування –
кого в воді, кого в молоці,
а кого просто сухим.
Прокинулась ти.
Росою змочений чорний ґрунт.
Степ.
Дай мені тебе торкнутись.
Стукіт сердець,
як стукіт колес,
як гудіння заводів.
Сонце зводиться і ричить.
Ти піднімаєш брови.
Степ.
Чорні гори. Оголеність ніг.
Step.
Кроки невпевнені, але різкі.
Слова всі знайомі та голосні.
Букви важливі, майже всі
приголосні.
Якби не ти, куди
я мав би йти.
Якби не ти, то світ би звузився
до стану мушки.
Я змушений тепер плисти
посеред пластівців
заради губ твоїх вугільних
смужки.
2024
