Дуже складну гаму почуттів викликають у мене люди, яких я називаю «люди-драглі».
І це не про фізичну форму, виключно про ментальну.
Моє ставлення можна окреслити як мікс із жалості, зневаги і трішечки огиди.
Люди-драглі не мають стрижня всередині, не вміють/бояться відстоювати власні переконання (або не мають власних взагалі, ловко підмінюючи їх колективними).
Найбільшим страхом для них є отримати т.з. «суспільний осуд», бути закенселеними всередині власної бульбашки.
Вони завжди пливуть за течією і ніколи не йдуть проти.
Не висловлюють немейнстрімних думок; бояться критикувати навіть тоді, коли є підстави, якщо обʼєкт критики — один зі «своїх», особливо, коли він ієрархічно вищий; бояться бути інакшими, не такими, як Алєх і тьотя Свєта, бо що вони скажуть?!
Але при цьому їм завжди цікаво дивитись на тих, хто дозволив собі бути собою. Виділитись. Відійти від натовпу. Бути інакшим. На тих, кому плювати, що скаже тьотя Свєта.
Вони будуть роками сидіти коло шпаринки в паркані і спостерігати, а якщо туди підступно запхати цвяха, скажуть «ой», закриють око пластирем і відсунуть табуретку до наступної шпаринки, заглядаючи туди здоровим оком.
Потім зʼявляються дописи «я випадково наступила на скрін по дорозі до бровістки», або «я в бані і ненавиджу, але регулярно ходжу читати в телеграм».
Особливу жалість викликають ті, хто після тиску колективної тьоті Свєти тихенько навшпиньки втікають з друзів (ти що, у тебе в друзях ОЦЕ?!😳 обирай негайно, або ми, або вона!), і… тут же, не сходячи з місця, підписуються. Бо цікаво, що вона скаже далі.
PS
До тих, хто пішов, не оглядаючись, питань немає.
Всьо, тема закрита до кінця війни🌹 Пішла до дронів, пака!
