Я хочу кричати. Серйозно, вперше за останніх років п'ять хочеться просто кричати до охрипу - не фігурально, не задля реалізації кіношного штампу і не для того, щоби вчергове поплакатися на авдиторію в 45 (сорок п'ять) підписників, з яких 15 я знаю особисто.
Цивілізація, на цінностях якої я виріс, стрімко програє культурну та економічну боротьбу набагато більш людожерській системі - гібридові паханату й тоталітаризму східноазійського штибу. Маятник, що так і не сягнув до омріяної об'єднаної й величної європейської родини народів, стрімко хитає в инший бік. Гегемон, що на нього покладено було всі надії, ззовні та зсередини нагадує кепсько зрежисовану комедію про політиків. Найсвітліші голови по всьому світові протягом десятків років навіть не спромоглися полагодити такі очевидні недоліки такої, без долі іронії, прекрасної за своєю сутністю капіталістичної системи, отримавши на виході страхітливі нариви у вигляді перманентного перегріву ринків нерухомости (т.зв. housing crisis), кризи високих доходів, муніципальних банкрутств та загального технологічного, виробничого й господарчого відставання. До демократії в її сучасному вигляді було підібрано бекдор, але вдосконалювати виборчу систему та архітектуру держуправління, залучати провідних філософів та політологів до проєктування нової архітектури - ні, не чули. Глобальні проблеми людства - на смітник історії, як і мрію про прогрес і загальну мету, як і правила міжнародної взаємодії загалом.
В які ж тартарари котиться цей світ. Цікаво, чи доживу я взагалі до часів, що не нагадуватимуть кривавий цирк...
