Курт Воннеґут — Сирени Титана
8/25
По-перше це дуже гарна книга, друкували у Коло, робили у Вавилонській бібліотеці, лялечка. Звідси і «ґ» у багатьох словах, відчув себе ґаличанином максимально. По-друге, це друга книга Воннеґута після «Колиски для кішки», яку я читав ще у середині десятих та знатно угарнув, хоч вона, мабуть і вважається найбільш попсовою, але від того її дотепність не зменшується.
Відтоді той постійно мене переслідував всякими релізами «Бойні» та іншими новинками, й зрештою я здався (була чорна п’ятниця чи щось таке) й купив дві книги — цю, та іншу, яка виявилась його автобіографією. Її звісно відкладу на потім.
Коротше це книга про кілька рівнів фейкових богів, навіть якщо один із них заявляє про те, що справжньому богові абсолютно байдуже на все, що відбувається. Зрештою справжній бог (інопланетна цивілізація роботів, яка здалеку керувала всією історією людства) просто намагався врятувати свого сина, що застряг з посланням до іншої далекої цивілізації, на супутнику Сатурна — власне, Титані.
Мені сподобалось, як події складались як пазл картинки (від того так звані плот-твісти здавались абсолютно виправданими), бо вся історія достатньо нелінійна й зрештою кожна деталь має важливе значення. Це така собі біблія про міжзоряного Ісуса, якого певними маніпуляціями створив чел, що має змогу грубо кажучи подорожувати у часі, читати думки та робити всякі інші достатньо ненатуральні речі. Наприклад, стирання пам’яті — плот девайс, без якого нічого відбутись не могло б, але той, як завжди, барахлить постійно.
І ще, за Універсальне Бажання Ставати, як основну форму енергії далекої цивілізації роботів, лайк.
