Нещодавна життєва історія, яку мені переповіли. Місто Житомир, родина похоронила маму і хоче пам’ятник. Фоток в мами або маленькі радянські, де вона молода, або великі сучасні на телефон, де вона стара і з обличчям проблеми.
Родина приносе розсип чорно-білих фоток 3х4. Хлопець у фірмі, де роблять пам’ятники, всі ті фотки бере. Хлопцеві десь на вигляд років 15-16, він типу син чи племінник когось у фірмі, що робить пам’ятники.
Потім родина приходе дивитися на ескіз.
— А це не мама. — кажуть. — Це якась ліва тітка.
І починають розбиратися, що за фігня.
Приходе власник фірми, дядько років 55-60. Бере в руки лупу, дивиться на фотки, дивиться на монітор. Так, там дійсно інше обличчя.
Звуть того хлопчика, який "ти ж комп’ютерник", який приймав замовлення і робив заготовку на гравірування. Починають питати. Хлопець доводить, що то та сама особа на фото. І в якості доказу відкриває чат з Гроком, де він попросив зробити розпливчасте зображення чіткішим. А перше зображення доволі розпливчасте, до речі. Піздець як розпливчасте. А друге явно несхоже, там Грок від балди щось нагенерив, добре хоч очей два а не три.
— Ти з яким ДПІ сканував? — питає в хлопця власник фірми. — Мабуть 72 ДПІ поставив, треба було 1200 класти чи 2400, тоді навіть з маленьких фоток нормально виходе.
— А я не знаю, як те ДПІ класти. — каже хлопець. — Покажи мені, де.
І протягує власникові фірми телефон з відкритим додатком "Сканер".
— Бляха, ось сканер. Ось! — і дядько стукає по сканерові, що лежить на столі. — Я тобі сто разів показував, кладеш туди фото, потім відкриваєш фотошоп і імпортуєш.
— Боже, ті сканери, то прошлий вєк. — каже хлоп. — Зараз ними ніхто не користується, всі на телефоні роблять.
